26-01-2019 Мистецтво 498

​«Ти, що живеш» Роя Андерссона: всюдисущий абсурд життя

​«Ти, що живеш» Роя Андерссона: всюдисущий абсурд життя

Четвертий повнометражний фільм шведського режисера Роя Андерссона «Ти, що живеш» (початок цитати Гете з «Римських елегій», яка одночасно є епіграфом для фільму: «Отже, радій, о живущий, любов'ю огрітому місцю / Поки бігучу стопу Лета не зросить тобі») - химерна мозаїка з кількох десятків чи то абсурдних, чи то сюрреалістичних, чи то навіть правдивих за відчуттями історій-монологів мешканців одного міста.

Звертаючись на початку до гуманістичного посилу німецького поета, Андерссон наче знущається, адже оточення, в якому живуть герої його фільму, аж ніяк не назвеш «богом огрітим місцем» - це напівпорожні кімнати, що мають більше схожого з лікарняними палатами, аніж з домом, пофарбовані переважно в холодно-сіро-блакитну гаму кольорів, вони справляють гнітюче враження необжитого місця, в якому неможливо уявити радісний перебіг життя. Самі герої теж не виглядають щасливими – їхні обличчя бліді та похмурі, як і тамтешня погода. Фільм дуже монолітний у настроєвому плані, все у ньому передає відчуття апатичної безнадії, з якою всі давно вже звикли жити роками. Але, разом з тим, це не мізантропічний погляд на життя. Насправді в ньому багато гуманізму і любові до ближнього.

Кожна з історій передає болючий абсурд повсякденності, багато неприємностей, які підкреслюють беззмістовність і покинутість життя героїв. Це жінка, яка свариться зі своїм бойфрендом, а потім залишається одна сидіти на лавочці в парку, голосячи про те, що її ніхто не любить. Звісно, ніякий добрий незнайомець не починає її втішати – згодом вона сумна йде до бару і влаштовує там істерику. В тому ж барі (в якому ніщо не наштовхує на думку про те, що люди тут розважаються, – все ті ж палатно-сірі стіни, наче в лікарняній їдальні) вже інша дівчина знайомиться із гітаристом місцевої рок-групи (у якого завдяки гриму та іміджу відчайдушно депресивного рокера ще блідіше обличчя, ніж у решти героїв фільму), котрий після вечора, що залишається за кадром (він міг виявитися недостатньо депресивним, тому, звісно, нам його не показують), зникає, залишаючи її з обіцянками подзвонити та з мріями про подружнє життя. Десь між цими епізодами з’являється сліпий старий, який тягнутиме за собою пса, що, заплутавшись у власному повідку, безвольно тріпає лапками. Десь далі з’явиться продавець килимів, який раптом почне розповідати своїм покупцям про тяжкість життя та про ранкову сварку з дружиною і т. д. Навіть урочистий виступ оркестру виглядає абсурдно, адже до цього ми бачимо епізоди нехитрого повсякдення музикантів.

Здавалося б, єдине, що може додати оптимізму картини, - це доволі жвавий саундтрек, який дозволяє трохи абстрагуватися від похмурості кадрів, допомагаючи сприйняттю подій в іронічно-сюрреалістичному ключі.

Але недарма в першому кадрі фільму з’являється ілюстрація з Дон Кіхота. Так, усі персонажі фільму по-своєму нещасливі, але вони всі рівні у своєму нещасті. Тут немає щасливих і ображених, переможців і переможених – усіх поєднує всюдисущий абсурд життя. Лікар-психіатр так само побитий життям, як і його пацієнти. Андерссон дозволяє своїм героям бути почутими, адже історії фільму – це переважно саме монологи, він дозволяє бути висловленим тим емоціям, які можуть здаватися ницим скигленням, адже насправді вони мають місце. Режисер тим самим показує співчуття, розуміння і прийняття людського навіть у такій його формі, адже і це є тим, що нас об’єднує . Найсвітліший епізод цього фільму – щасливе молоде подружжя дівчини і гітариста, що пливе у домі крізь натовп людей, які вітають їх, - хоч і виявляється лише сном героїні, все ж залишає місце для мрій у похмурому світі фільму Андерссона.

Кідиба Наталія


Читайте также: Что посмотреть. Голубь сидел на ветке, размышляя о бытии


Читайте также