Трагізм і комізм буднів (про одне з оповідань Т. Бордуляка)
Жанна Дмитренко
Дослідники української прози кінця XIX — поч. XX ст. відносили Тимотея Бордуляка (1863-1936) до прозаїків традиційного плану. Мабуть, і сам Бордуляк дав підстави для того, щоби манеру його письма сучасники вважали надто простою, без новацій. Подаючи про себе відомості в листі до Осипа Маковея від 21 березня 1898 p., листі напрочуд скромному («...я не є літерат з професії, бо маю інші важнійші обов’язки, а пишу лише прихапцем...»), Бордуляк підкреслював безпосередність своїх вражень і творчих інтенцій, коротку відстань між життям і творчістю, а число українських письменників, які «подобаються», обмежив іменами п'яти старших прозаїків (Г. Квітка, О. Стороженко, Марко Вовчок, П. Куліш і Ю. Федькович). Та ще й додав при цьому: «я їх більше люблю, ніж теперішніх молодих письменників, розумівсь, exceptis excipiendis». Слова «люблю», «подобаються» могли зовсім не означати: не виходжу за межі їхнього впливу. А проте Осип Маковей у своєму досить об’ємному нарисі про Бордуляка (перша праця, присвячена цьому письменникові), подавши чимало проникливих міркувань про незвичайне, розлите в багатьох оповіданнях «тепле почуття, з яким він відноситься до всіх нещасних, та обтяжених працею і журами людей», про подиву гідне вміння прозаїка змалювати з участю персонажів життєво правдиві й водночас світлі за настроєм картини, все ж не завважив проблематичності Бордулякової «простоти». Репутація його прози як задушевної, але загалом невигадливої, виявилася вельми тривкою й тривалою. Але й серед усього, що досі написано про цього письменника, вже з’явились окремі висловлювання, здатні підводити до думки іншої.
«Творчість Т. Бордуляка живиться тими ж джерелами, що й творчість М. Коцюбинського, В. Стефаника, Леся Мартовича та інших письменників нового реалістичного напряму кінця XIX — поч. XX ст. Але стиль Тимофія Бордуляка своєрідний: він володіє майстерністю «нової белетристики» (вираз І.Франка) [зазначимо, втім, що до «нової белетристики» Франко Бордуляка не зараховував. — Ж.Д.], котра вдається до «тонких натяків», до навмисних недомовок, пропонує читачеві «досказати» фабулу твору. Т. Бордуляк завжди лишається самобутнім художником, який вміє знайти свій ідейно-естетичний «кут зору». Письменник нікого не повторює, а йде в літературі власним шляхом». Авторитетний дослідник О. Засенко зазначав, що Бордуляка «цікавила не стільки зовнішність дійових осіб (це він, як правило, малював ескізно, звертаючи увагу на найхарактерніші портретні деталі), скільки їх внутрішній, душевний світ», підкреслювалося, що його оповідання «гостропсихологічні в найкращому розумінні цього слова...».
Для розкриття проблематики прози Бордуляка необхідне докладне зображення внутрішнього світу особистості. Відтак важливого значення набуває питання про персонажів прози й, зокрема, позитивного героя — як спроби наближення до авторського естетичного та етичного ідеалу.
Винятків усього кілька: це оповідання «Дай, Боже, здоровля корові!» (де герой збірний, а головним у творі є подія в селянській родині), «Сабета Себі» (тут наголошується анекдотична ситуація), «Самітна нивка» (роздуми автора над історією алегорично-притчового характеру), «Бузьки» (персоніфікація лірично-публіцистичних роздумів автора).
Герої зберігають природне прагнення не втрачати риси людяності, окремі ж («Дядько Федюсь», «Гаврило Чорній», Мирон з оповідання «Діти») виявляють здатність чинити опір лихим обставинам. Саме таким оповіданням Бордуляка, думається, можна адресувати слова, сказані С. Єфремовим з приводу ряду творів І. Франка, в яких розкрито «як народжується наново людина в людині, як прокидаються приспані життям, заколисані буденщиною щиро людські почування». Нагадаємо, що Бордуляка, поряд із Франком та Стефаником, українська критика кінця XIX — поч. XX ст. вважала майстром глибокого й правдивого зображення життя.
Ще один тогочасний дослідник слушно зазначав, що в оповіданнях Бордуляка не чути «того глибокого песимізму, який прозирає в оповіданнях деяких українських авторів..., коли вони змальовують життя сіл». Позитивно-конструктивне начало, вияви якого в тогочасній прозі не такі вже й часті, сигналізують, принаймні, про нестандартність концепції письменника. Він навзагал тяжіє до того, щоби ненав’язливо окреслити моральне самоствердження героя. Ситуація того чи того Бордулякового персонажа не раз буває практично безнадійною, проте автор веде його тими шляхами, на яких можна бодай незначними, «негероїчними» (але по-людськи зворушливими) діями чинити опір цій безнадійності.
Цікаві художні рішення у вибудові саме такого образу містить, на нашу думку, одне з кращих у спадщині Бордуляка оповідань — «Бідний жидок Ратиця».
Належить воно до того тематичного ряду творів, що витрактовують «блакитну мрію» галицького селянина: набути достатку, добробуту чи хоча б виборсатись із злиднів. Промовистим, таким, що виявляє діапазон творчої спромоги автора, є його рух до цього твору. Зазначена тема спочатку ставиться ним в оповіданні, чи, скоріше, нарисі «Рішучий крок» (1894), написаному для «Календаря товариства «Просвіта» (до речі, майже всі оповідання Бордуляка з’являлися в часописі «Діло»). Герой твору, убогий молодий селянин, за порадою заїжджого купця, намислює відкрити в своїй хаті крамницю. В цій справі доводиться йому зазнати певних труднощів, зневір’я; зрештою, він знеохочується, але все закінчується добре, — торгівля з односельцями налагоджується.
Письменник намагався бодай прибрати в художні шати прямолінійну настановчу ідею: варто, мовляв, проявити кмітливість, не лінуватися — і шлях до успіху відкрито. Цей твір (хоча письменник і включив його до збірки «Ближні») вочевидь не міг задовольнити митця. Невдовзі Бордуляк береться за цілком інакше витрактування цієї ж теми, пише твір складніший і глибший художньо. Певна річ, оповідання «Бідний жидок Ратиця» (1895) не залишає жодних сумнівів у толерантності, національно широкому гуманному почутті письменника. Не поспішаючи з готовими рецептами благополуччя, автор з’ясовує непросте становище героя в житті, зокрема в тих житейських обставинах, що зумовлені соціально-економічними характеристиками середовища. До яких тільки способів не вдається Кива Ратиця, щоб побільшити свою невелику спадщину, та «лихі часи» не дають його справам іти на лад. Убогий сільський гендляр не може конкурувати із багатими, міськими торгівцями, а потреби численної сім’ї вимагають нових і нових видатків. Ось уже з батькової спадщини він витратив більше ніж половину, а «якийсь певний заробок» усе не дається в руки. Доля немовби заповзялася розбивати всі його плани, проекти збагачення. Саме так Кива й передбачав, застерігаючи: «До грошей ... треба щастя. Хто має щастє, тому й гроші вийдуть на пожиток, а хто не має щастя, то щоби він мав і десять раз тілько грошей, а до того ще десять голов, то він пропащий чоловік».
Автор простежує всі реальні чинники фатального невезіння Ратиці, але, видається, допускає, услід за ним, існування ще якоїсь, основної, містичної причини, що нею персонаж рокований на невдачу. Така невдатливість у символічному плані втілюється в сцені риболовлі, — піймано однісіньку «плотичку», але й та вислизнула з рук Киви. Засмучений, він бачить у цьому недобре віщування: «...Невеселі думки кружили по єго голові. Ратиця був вельми забобонний, і ся перша неудача на першім кроці єго житя цілком єго пригнобила. «Ну, ну, — думав він собі по дорозі, — коли ціле моє щастя буде таке, як нині, то нема мені чого жити на світі»... Для него було найприкріше се, що та плотичка вихопилась єму з руки і впала в воду...». Схильність до осмислення подій в міфологічному ключі породжує й такі узагальнені міркування: «...Чи ви або я можемо вгадати, що ще чекає моїх дітей, або моїх внуків, або моїх правнуків?., може, они будуть панами, може, они будуть ходити при зигарках, їздити каритами, може, они матимуть свої села, поля, ліси... Хто то може знати?..». Своєрідною алюзією на «цивілізаційний» міф виглядає епізод, коли Кива вчиться «рахунку», читання й писання. Образ цей набуває рис, які віддалено нагадують «культурного героя» (безперечно, в гумористичному забарвленні), котрий самотужки «винаходить» письмо: «... а що єму годі було навчитися читати й писати так, як умів єго учитель Панас, а надто, що він понімав письмо лиш як річ потрібну до практичних цілей, для того він винайшов свої власні знаки на кожду річ, якою приходилось єму гендлювати. І так коли єму треба було написати слово «риба», то він малював лежачий подовгастий трикутник; «яйце» означало в нього кругле колісце, подібне до яйця; «рака» — означало у нього жидівське алеф; «щетину» — знак, подібний до щетини і т.д.».
Вдалою деталлю, яка втілює мрію невдахи-ґендляра, є епізод, показуваний із лагідним гумором, коли Кива малює цифру «1000»: «...Бувало й так, що, йдучи дорогою, Ратиця нагло зупиниться, напише патиком в піску величезне 1000, засмієся, погрозить тій тисячці пальцем і йде дальше. Всьо то робив він з радості, з великої утіхи...». Так увиразнюється наївне сподівання героя досягти омріяної суми ринських. Художня деталь набирає тут певною мірою символічного значення — «величезне 1000» Ратиця малює на піску, отож цим самим підказується читачеві гадка про марність сподівань бідолахи.
Автор із зворушливою увагою ставиться до нехитрих життєвих перипетій долі свого персонажа. Висловлювання, думки, вчинки Ратиці подані в побутовому плані, але вони постійно співвідносяться із значущими деталями. Іноді в його розмірковуваннях чується навіть стилістика біблійних текстів, патетика профетизму. Відтак вибудовується глибший план житейської історії Киви Ратиці, він сприймається як символічне узагальнення людини взагалі — посередньої, нещасної. А цілий твір набуває притчово-параболічних рис. Можна згадати, що близький філософський смисл і подібні прийоми письма притаманні пізніше написаній повісті А. Тесленка «Страчене життя» (1911).
Чи реалізовує Кива Ратиця свою заповітну мрію: вдесятеро збільшити сто ринських, яких одержав по смерті батьків? Йому не тільки не вдається приростити хоч би які гроші до успадкованої сотні, а навпаки: в особливо скрутні часи він змушений брати з успадкованої суми, аж поки, зрештою, й витрачає все до останку, так і не здибавши ту прибуткову «справу», для якої заповітна сотня мала послужити капіталом. Більше того, наприкінці своєї «кар’єри» Кива Ратиця стає жебраком. Життєву лінію персонажа письменник подає не прямолінійно, а через тимчасові зупинки, падіння, через позірність певного піднесення чи надії. У той день, який став останнім, Кива Ратиця несподівано одержав багату милостиню. Думки його розкриті автором у момент зворушливої радості, коли невдаха з добрими гостинцями вирушає до свого села, до дітей. Але те нещастя, яке судилося, невідворотне: доля не дасть піднятися з убожества, не подарує навіть життя: втомлений, виснажений, Кива з повним мішком багатої милостині замерзає на дорозі, неподалік свого села — в уже знайомому, «своєму» лісі. Все це також одержує символічно-притчовий смисл. На кожному з етапів життя персонажеві бракувало якоїсь дещиці для того, щоб здобути успіх. І от усе його життя обернулося катастрофою.
В аналізованому оповіданні автор конструює досить напружений, сповнений конфліктів сюжет, підносить його до символічного звучання історії «маленької людини». Безперечно, цілість твору формується категорією трагічного, але перипетії боротьби людини з нещасливою долею втілено в трагікомічному викладі, зі співчуттям до відчайдушних зусиль персонажа, з гірким гумором щодо його життєвих планів.
Прикметні й жанрово-стильові рішення прозаїка. Сукупність конкретних подробиць і характеристичних деталей, відтворених у художньому тексті, автор певними стильовими засобами виводить на рівень притчового звучання. Позиція автора дуже «жива», активна. Його піднесений ліризм і задушевний гумор доповнюють окремі натуралістичні описи, елементи міфологізму. В ряді творів, як і в аналізованому, Бордуляк ішов, можна сказати, в річищі, паралельному пошукам І.Франка, видобуваючи із правдивих життєвих історій глибокий узагальнюючий художній смисл. Не порівнюємо Бордуляка з масштабністю Франка-прозаїка, але зазначимо, що в ряді творів проявив він щедріше, ніж Франко, задушевність, емоційність, гумор.
Розгляд одного з низки кращих творів Бордуляка («Дядько Федюсь», «Для хорого Федя», «Дяк Гриць», «Дай, Боже, здоровля корові!», «Іван Бразилієць» та ін.) дає підстави не погодитись із думкою про традиціоналізм і «простоту» прози цього митця (за уявленнями кінця XIX ст.). За позірною «простотою» уважному читачеві відкриваються світоглядні й художні пошуки письменника на підходах до «нової прози» початку XX століття.
Л-ра: СіЧ. – 2001. – № 10. – С. 33-37.
Твори
Критика
