Ідеал людини у світлі народно-релігійної моралі в оповіданнях Т. Бордуляка
Лариса Горболіс
Однак для мене завсігди єсть і буде найдорожчим рідне слово, рідне письменство...
(Із листа Т. Бордуляка до О. Маковея від 21 березня 1898 р.)
Самобутній доробок прозаїка кінця XIX — початку XX ст. Т. Бордуляка різнобічно висвітлює життя українського селянина, соціальні, естетичні, морально-етичні проблеми. Художня спадщина митця не була обійдена увагою літературознавців. За оцінкою І. Франка, твори письменника займають почесне місце серед «різнобарвної китиці індивідуальностей» у галицькій новелістиці. Дослідники пізнішого часу аналізували жанрову специфіку, ідейно-тематичний зміст, стильові особливості оповідань тощо. Творча спадщина митця розглядається в нещодавно виданому вузівському підручнику з історії української літератури 70-90-х років XIX ст. за редакцією О. Гнідан (K., 1999) як самодостатня ланка у вітчизняному літературному процесі межі століть. Однак питання народно-релігійної моралі, які домінують у художній спадщині письменника, потребують суттєвих доповнень.
Життя Т. Бордуляка — яскравий приклад справжнього служіння українського духовенства національній справі. На цьому варто наголосити, оскільки біографічні факти обмежуються лише фіксуванням окремих дат та невеликими коментарями. Із зрозумілих причин про священика й письменника Т. Бордуляка довгі роки уникали говорити.
З метою правдивого відтворення образу Т. Бордуляка слід сказати про взаємини між селянами і духовенством, які часто були суперечливими. У кінці XIX ст. багато духовних осіб відійшло від народу, його традицій, віддало перевагу співпраці із заможною верствою (панами, крамарями та ін.). Народ бачив, що представники кліру не відстоювали його прав, не засуджували тиранію, гноблення, навпаки — вимагали безперечного послуху верхівці, вели аморальний спосіб життя.
Про негідну поведінку священиків, залежність їхньої моралі, етики від церковної влади свідчать згадки І. Нечуя-Левицького, Лесі Українки, В. Стефаника. Зафіксовані письменниками непоодинокі випадки образи церкви та обряду з боку селян говорять не про безбожність чи низьку культуру народу, а про свідомий, виражений у конкретних діях та вчинках протест проти неправди, аморальності, духовної деградації.
Згодом стосунки між церквою та народом почали змінюватися, зокрема в Галичині, де «українська уніатська церква націоналізувалась і зв’язувалась з народним життєм, з інтелігенцією і народними масами ріжнородними зв’язками: не тільки релігійними, а й національними, культурними, політичними,— завдяки тому, що духовенство під впливом ідей національного відродження потягло до народу, до активної участи в його політичнім та національнім руху...». Відомо чимало фактів, які засвідчують активні зв’язки українських письменників із духовними особами, що були одночасно і проповідниками слова Божого, і політиками, і культурними діячами. Названі складові їхньої життєдіяльності яскраво відображають громадянську позицію цих людей.
Так, наприклад, священик одного з сіл Турчанського повіту у вересні 1886 року допомагав переховуватися від пильного ока поліції письменникові й громадському діячеві М. Павлику. І. Франко знаходив собі однодумців у родині священика Рошкевича, пишався знайомством із митрополитом А. Шептицьким, перебував у дружніх стосунках із священиками В. Давидяком, М. Мосорою, В. Загаєвичем, листувався з ними, а М. Зубрицький із Бойківщини надавав письменнику посильну допомогу під час фольклорної експедиції. Серед осіб, які брали активну участь у збереженні культурних надбань народу, був і священик із с. Білична Горлицького повіту на Лемківщині Н. Лещишак, який вивчав фольклорний матеріал, мав збірку лемківських народних пісень. Не варто забувати і О. Волянського із Криворівні, в господі якого бували І. Франко, В. Гнатюк, М. Коцюбинський, Олександр Олесь, Б. Грінченко, Леся Українка, Хв. Вовк та ін. О. Волянський був чесною та порядною людиною, прекрасним знавцем побуту, звичаїв, фольклору Гуцульщини, тому природно, що видатні діячі української культури знаходили в цій людині однодумця та порадника.
Дуже поважала й любила буковинська громадськість священика Є. Федоровича. Хорошим другом став він і для Лесі Українки та О. Кобилянської, які мешкали у нього 1902 p., з ним та його сином Іллярієм вели жваві дискусії про літературу, суспільне життя. Освічений, національно свідомий українець С. Левицький, у якого «була вже українська ідея», всупереч забороні Синоду російської православної церкви правив служби українською мовою. Уже цей далеко неповний перелік фактів свідчить, що «духовенство, як авторитетний опікун і виховник душі народу, має в рідномовному житті надзвичайно велике значення». Воно згуртовувало народ, формувало національну свідомість, громадську думку, підтримувало життєву активність українців.
Речником добра, справедливості був і письменник Т. Бордуляк, який після навчання в духовній семінарії та на богословському факультеті Львівського університету згодом жив і працював священиком і вчителем у селах Утіховичі Перемишлянського повіту (1889-1890 pp.) та Заставці Підгаєцького повіту (1890-1893 pp.), а потім священиком у м. Городищі Тернопільського повіту (1893-1899 pp.) та с. Великому Ходачкові цього ж повіту (з 1899 р. до кінця життя). Боротьба за шматок хліба для великої родини, щоденні клопоти в церкві, школі та господарстві заважали творчій праці, в якій Т. Бордуляк відчував внутрішню потребу, оскільки був переконаний, як зауважував у листі до О. Маковея від 21 березня 1898 p., що годиться і йому працювати на тім полі, «до котрого мене тягне моя здібність і склонність».
Проте не менш важливою була і просвітницька робота Т. Бордуляка. Своїм словом і конкретним прикладом, зразковою поведінкою він сіяв у душах людей повагу до ближнього, традицій предків, підтримував складені упродовж століть норми загальнолюдської моралі й етики, що допомогло йому завоювати прихильне ставлення односельців. Це засвідчує В. Зорій із Великого Ходачкова: «Була це людина добра й чесна. Всі його дуже поважали: і українці, і поляки, яких у нашому селі було тоді найбільше. Радо помагав бідним і порадами, і матеріально». «Середнього зросту, худорлявий, скромно одягнений. Зовні непоказний, не дуже охочий до розмови, але коли говорив, то тепло душі цієї людини так і виливалося у її мові. І ще його широкий сердечний погляд запам’ятався. Він якось так дивився на людей, неначе хотів їм «неба прихилити»,— зауважував оператор першого бориславського нафтопромислу М. Гусак. Т. Бордуляк справді був другом і порадником тим бідакам, які потребували допомоги. Повага до людини визначила основний мотив і назву збірки письменника — «Ближні», яка вийшла друком у Львові 1899 р.
Твори Бордуляка пройняті гуманізмом, вірою в перемогу добра й справедливості. Митець так обґрунтовує мотиви своєї творчості: «...позаяк життя селянське найлучче знаю, бо і сам походжу із селянського стану і в ньому обертаюся, тож і понайбільше беру теми з життя селянського». У «простих, невшпуканих, та теплим чуттям огрітих» оповіданнях Т. Бордуляка, сповнених «щирою любов’ю до робочого люду», письменник колоритно відтворив психологію, спосіб життя своїх героїв. Він щодня переймався проблемами селян і виливав свою сердечну тугу на папір. «Я лише такий сюжет вибираю і пишу, до котрого почуваю одушевлення чи там натхнення, принаймні в хвилини натхнення сідаю і пишу, а властиво — малюю. Стараюсь малювати так, щоби образ, мною представлений, був живий, викінчений і заокруглений, щоби колорит був живий і свіжий, щоби люде, мною описані, були також живі, щоби їх ділання і поступки були логічно і психологічно оправдані. В тій цілі кладу велику вагу на психологію... Всьо стараюсь приноровити до життя, так щоби читатель міг собі подумати: так дійсно мусило бути або принаймні могло бути», — стверджував Т. Бордуляк у вже згадуваному листі до О. Маковея. Реальні факти лягли в основу оповідань «Самітна нивка», «Перший раз», «Бідний жидок Ратиця», «Дай, Боже, здоровля корові!», «Жебрачка», «Гаврило Чорній».
Ось як, скажімо, виникло оповідання «Перший раз»: «Я справді видів дівчину, що жала в полі, і мені видалось, що она жне якось незграбно, не так, як другі. Мені женці сказали, що она вийшла перший раз жати. Я став єї приглядатись, одушевився і, прийшовши додому, став писати «Перший раз». Життя пропонувало теми, і Т. Бордуляк використовував найменшу нагоду, щоб відобразити його плин у прозовому творі. Це дозволило П. Грабовському поставити художню спадщину письменника поруч із доробком інших митців і сказати, що «галичани (Франко, Бордуляк, Стефаник і др.) пишуть гірку правду про тогочасне життя люду — і в тім їх велика заслуга».
Звичайно, оповідання Т. Бордуляка не позбавлені художнього домислу, однак митець не відриває героя від життя, розкриває характер, поведінку, психологію крізь призму народно-релігійної моралі, етики, естетики. Цим зумовлена і позиція автора, яка не переобтяжена дидактизмом. Митець робить акцент на життєвих істинах, які не потребують дидактичних коментарів-сентенцій. Виходячи з цього, виклад його думок лаконічний, простий, а у розповідній манері домінують порада й співчуття.
Важко погодитися із думкою О. Засенка про те, що «у світогляді Бордуляка постійно змагалися дві рішуче несполучні ідейні тенденції: глибокий демократизм, щирий гуманізм — з одного боку, і схильність до моралізаторства, до проповіді євангельської догми про «любов до ближнього» — з другого». Стосовно догми про любов до ближнього, то її не варто визначати лише як євангельську, оскільки вона виражає також і суть законів співжиття, милосердя та взаємодопомоги, складених нашим народом.
Переконаємось у цьому на прикладі оповідання «Дід Макар», у якому поведінка старого визначилась не християнською догмою, а почуттями серця. Це допомогло письменнику виявити джерела любові героя. «Любов неможлива без співчуття, а співчуття — без жалю. Я можу співчувати лише тому, хто відчуває, кого я усвідомлюю спорідненим зі мною по суті, у кому відчуваю самого себе, чиї страждання я поділяю». Т. Бордуляк порушив важливі психологічні й соціальні проблеми, своєрідно потрактував щастя як здатність індивіда любити іншого, відчувати його біль.
Як бачимо, в оповіданні «Дід Макар» у контексті художньої подієвості зникає догматичність тези «любов до ближнього». Її життєва необхідність потребує доведень. У творі простежуємо своєрідну множинність цієї істини, що є не лише засобом характеристики героїв, а й рухає сюжет, виявляє різні прояви свідомості діда Макара, окреслює важелі його душевної рівноваги. Неаксіоматичність заповіді «любов до ближнього» розкриває діалектику зближення діда з родиною вдови Катерини (це відображено спочатку у внутрішньому монолозі, а потім у конкретному вчинку діда та свідчить про цілісність його натури) і водночас протистояння, хоча і не чітко виражене, громади й сім’ї Катерини. Таким чином письменник утверджує етичні імперативи предків.
У цьому ключі слід розглядати і слова священика, промовлені до односельців під час похорону Семена: «Люде добрі! Громадяне! А особливо ви, що ліпше маєтесь, — вас провидінє Боже робить віднині опікунами тих сиріт! Помагайте їм, чим хто може, не давайте загибати душам християнським». У них немає моралізаторства. І хоч на перший погляд складеться враження, що думки священика мають християнське «оформлення», однак їх суть збігається з народними, загальнолюдськими ідеалами взаємодопомоги, основою яких є повага до людини. «Принцип взаємної любові вчить постійно зближуватись між собою». Цей заклик духовної особи у свідомості Макара аналізується і з його доброї волі переростає в благородну справу. «Ніщо не справляє такого великого враження на серце, як страждання, а тим більше страждання істоти, вільної від страждань, що підноситься над усіляким стражданням, страждання безгрішної, невинної, яка вище над усіма стражданнями, страждання заради блага інших... Автор намагався проникнути в глибини людської індивідуальності, зробивши акцент на проблемі вибору, сердечних почуваннях героя, що підносить діда Макара в очах селян як особистість. Це вагомий крок прозаїка в художньому осмисленні ідеалу людини.
Добро для Макара є не лише обов’язком, бо тоді б воно було абстрактним, це (за Гегелем) — певна ідея, підкріплена волею і правом на вибір. У благородному вчинкові Макар розкривається перед іншими, лишається собою, не зраджуючи власним переконанням. Добро — це «наповнення об’єктивного суб’єктивним». Наміри діда щирі, вони відповідають його моралі, бо старий поважає і любить людей, має почуття відповідальності за інших. «...Необхідно вже прагнення до добрих справ сприймати як моральне благодіяння, тобто як наданий привід зв’язати це добродіяння з людинолюбством, яке разом зі щирістю доброзичливого складу думок являє собою і сердечність прихильності». Любов Макара, за висловленням Канта, діяльна, практична, як і добро. Сумління велить дідові допомогти родині загиблого Семена. Таким чином він робить добро й собі, бо не йде всупереч своєму «я». Його дії, думки, почування виважені, обґрунтовані, його вчинок — свідчення добропорядності, людяності. «Людяність можна виявити в здатності і волі ділитися один із одним своїми почуттями». Так через мораль, ставлення до людей, розуміння життя Т. Бордуляк індивідуалізує свого героя, конкретизує причинно-наслідкові зв’язки у творі.
Непереконливим видається і твердження О. Засенка про «несполучні ідейні тенденції» (див. вищенаведену цитату). У поведінці діда Макара та промові священика виявимо синтез народних і релігійних морально-етичних норм, що визначили сутність авторської концепції героя. Слушною є думка Ж. Дмитренко про морально-етичний ідеал письменника, пов’язаний із догматично-церковними та народно-релігійними уявленнями. Т. Бордуляк розглядає ідеал людини крізь призму складених упродовж століть предківських поглядів на життя, норм поведінки, етику, естетику, зв’язок із довкіллям, релігійну мораль тощо.
Показово, що письменник і священик Т. Бордуляк синтезував християнське і народне в релігійній культурі своїх героїв. В оповіданнях «Дай, Боже, здоровля корові!», «Дід Макар», «Перший раз», як і в інших його творах, морально-етичними критеріями українців-персонажів є Правда, Добро, Істина, які варто розглядати через розуміння персонажами гріха, долі, ролі молитви в житті, поетичне сприймання світу тощо.
У творах письменника інтерпретація гріха має широкий змістовий діапазон. Дане поняття у розумінні героїв формується на ґрунті народної моралі, коригується буденними обставинами, вимогами життя. На думку головного героя оповідання «Дід Макар», гріх Катерині думати про самогубство. У його пропозиції мешкати в одній хаті й допомагати виховувати дітей звучить не стільки християнська заповідь, скільки гуманістична ідея, яка спрямована до свідомості Катерини, змушує жінку переглянути й осмислити з позицій здорового глузду стосунки її «я» зі світом. Яскрава психологічна сцена приходу діда в дім до Катерини, що є кульмінаційним моментом твору, розкриває душевний стан, переживання обох героїв. І зокрема це перевірка вдови на моральну зрілість, що вивищує її над обставинами буття, робить сильною.
Макарове прагнення добра зобов’язує і Катерину відгукнутися на пропозицію. І це зрозуміло, адже, на думку Канта, «виконуючи обов’язок любові до кого-небудь, я в той же час зобов’язую іншого; я, таким чином, маю перед ним заслугу. А дотриманням обов’язку поваги я зобов’язую лише самого себе, — я утримую себе у відповідних рамках, щоб нічого не забрати в іншого від тієї гідності, якою він, як людина, має право сам себе наділити». Основою їхнього взаєморозуміння стає не матеріальна скрута, а народно-релігійні імперативи: материнська любов, жертовність, милосердя, доброта.
Тактовність, мудрість діда змінює ставлення жінки до Макара: «...Гріх гнівити старого, а тим більше не приймати бездомного старця в хату». Як бачимо, категорія гріха доповнює картину соціальної дійсності, морально-етичну сферу буття персонажів, є засобом характеристики героїв, окреслює психологічний процес відродження людини.
Своєрідне, відмінне від біблійного трактування гріха знаходимо в оповіданні «Перший раз». У родині вдови Мариськи 14-річна донька Параня іде на панське поле разом із матір’ю та старшим братом жати за сніп. На думку оповідача, «гріх заставляти до тяжкої роботи таку ще не розвинену цвітку. Однак в селянськім стані на се не зважають...». Як бачимо, категорія гріха тяжіє не до біблійної сфери, а до трудової моралі селянського буття, основою якої є праця. Таким чином письменник виявляє особливості світорозуміння, потреби і спосіб життя героїв-хліборобів.
Вихована на кращих традиціях народу, законах хліборобського життя Параня з великим бажанням і особливим задоволенням готується до роботи на полі. Художня деталь — серп, принесений матір’ю з ярмарку,— яскравий характеротворчий засіб, який дозволяє розкрити одну з граней націобуття — радість праці: «...коли мати нагадала про жниво і принесла для неї з міста новий серп, то Параня аж скакала з великої радості і плескала в долоні».
Робота на полі для Парані — це:
моральна потреба, спосіб самовиразитись;
ознака працелюбності;
джерело радості;
один із способів допомогти сім’ї, поліпшити добробут.
Відгуки Параниної душі спростовують поперднє твердження оповідача про гріх примушувати дитину до важкої праці. Правдивість відчуттів героїні підтверджується тезою Л. Фейербаха: «У діяльності людина відчуває себе вільною, необмеженою, щасливою... Діяльність є позитивним відчуттям. Позитивним взагалі є все те, що викликає у людини радість. Але діяльність радісна лише тоді, коли вона відповідає нашій сутності, коли вона не обмежує, не зв’язує нас».
Природне бажання, внутрішнє прагнення 14-річної героїні допомогти родині, на думку матері, не варто приборкувати. І більшим гріхом були б Паранині байдужість, пасивність, лінощі, що соромило б її матір перед громадою. Тому ненька радіє працьовитості юнки. Образ Парані — один із штрихів до взірцевого прагнення Т. Бордуляка «писати «благородно» (...), що робить твір милим, пожадливим».
У сферу народно-релігійної моралі персонажів Т. Бордуляка потрапляє і категорія щастя. І якщо для Парані («Перший раз») щастя полягає в праці, то для Макара («Дід Макар») щастя — це турбота про інших: «Аж тепер, на старість, чуюсь я цілком щасливим, коли маю дрібні діти, коли маю про кого дбати, кого годувати...». І в діда, і в дівчини благородна мета — зробити добро, допомогти ближньому, що характерно для способу життя українців (згадаймо толоку, супрягу та ін.). Так митець через загальне в народнорелігійній культурі українців виявив конкретне в характері героя, виокремивши, таким чином, персонаж із громади, що в свою чергу визначило і його пріоритетну роль у творі... «Той хто знаходить задоволення у благополуччі людей.., той,о кому буває добре, коли добре всім іншим, називається другом». Макар справді стає для дітей Катерини другом, а для неї — помічником та порадником, він активно сприяє їхньому щастю.
Для Матвія з оповідання Т. Бордуляка «Дай, Боже, здоровля корові!» щастя — мати корову, що влучно передав автор за допомогою настроєвості. Про урочисту атмосферу, відображену у творі, зауважив О. Маковей: «...в тім образку стільки життєвої правди, стільки теплого чуття до долі халупника». Урочистість сцени і всього твору, як ключ до потрактування щастя, підкреслює: а) настрій героїв, б) сприймання персонажами купівлі корови як свята, в) каша, що підтримувала атмосферу підесення («нині она сама [Матвіїха. — Л. Г.] чула в своїй душі якесь свято». Ці зовнішні та внутрішні чинники, майстерно зафіксовані письменником, живили в селян почуття господаря, що виражено, наприклад, у влучному порівнянні: Матвій лежав задоволений від купівлі, «мов турецький баша». Оптимістичне звучання сцени приготування каші, що є кульмінаційним моментом у настроєвому обширі всього твору, є важливим доповненням концепції героя — людини праці, господаря, вільного від принизливого впливу інших.
Худоба стає членом сім’ї Макара, що засвідчують художні відповідники: «...корова з тріумфом вступила на подвір’є». « Ах, моя голубонько! Ах, моя маленька!..». Її значущість у сім’ї підтверджується формозмістовими чинниками в оповіданні: корова розширює систему образів і є самодостатнім персонажем, відіграє важливу роль у творенні сюжетної схеми (це об’єднуюча ланка для всіх її складових, без якої оповідання було б позбавлене цілісності). Вагомість образу корови підкреслюється й назвою, яка надає твору проблемної виразності.
Розгортання подій у творі розкодовує «внутрішній зміст» (О. Потебня) образу корови. У шанобливому ставленні до тварини, що простежується навіть у рухах-жестах («Матвіїха перехрестила хребет корови і поцілувала її в лоб межи рогами», виявляються залишки древнього культу тварини, відгомін минулого, що наповнює існування героїв змістом, розкриває суть щастя, розширює межі сакрального в світорозумінні персонажів.
Доповнює сферу сакрального у творах Т. Бордуляка й поняття «земля», що трактується в оповіданні «Перший раз» як святість: «Він приник до святої земельки і лежить на ній непорушно, мовби хотів за той короткий час набрати з тої землі свіжої сили до дальшої праці...». Зауважимо, що митець не називає імені цього героя, але даною неконкретністю, на нашу думку, підкреслює типове в світоглядних орієнтаціях українців. Тому і праця на землі згідно з народно-релігійною мораллю — справа почесна, благородна.
У світогляді героїв Т. Бордуляка звеличується земля, шанується господарство, створюється таким чином культ праці, який скеровує життєдіяльність персонажів. Так, наприклад, в оповіданні «Дід Макар» головний герой пояснює Катерині: «Тільки тут плач та чорні думки нічого не поможуть. Ти мусиш погодитися з долею, мусиш випогодити свій ум і взятись до невсипущої праці задля тих дітей, щоб їм дати яку раду, поки хоч двоє старших стане на себе робити». На думку старого, праця — засіб існування, який скеровує до мети, надає оптимізму. Дід не радить вдові покладатися на сторонню допомогу. І сам він у молодості «робив добре усяку роботу, а вже найліпше умів робити сніпки і пошивати будинки». І через багато років повага односельців до діда-жебрака пояснюється саме його працьовитістю.
Така позиція не є несподіваною для концепції героя в українській літературі кінця XIX — початку XX ст. Образ діда Макара доповнює галерею вольових персонажів з оповідань Б. Грінченка, великої і малої прози О. Кобилянської, творів Л. Яновської та ін. Об’єднують цих персонажів погляди на працю як єдиний засіб духовного й фізичного самозбереження. Культ праці допоміг Т. Бордуляку віднайти джерела самовиховання персонажа. Митець підкреслив самобутні риси характеру героя, доповнивши, таким чином, погляди на позитивного літературного персонажа своїх сучасників-прозаїків.
У протилежному змістовому ключі слід розглядати другорядний образ Таньки з цього ж оповідання. Її шматок ґрунту пропив чоловік. Жінка розуміє причину своїх злиднів, але не може зійти з хибного шляху. На тлі аморальної поведінки Таньки автор вивищує образ діда Макара, який теж залишився без землі, проте знаходить собі розраду не в чарці, а в тому, що допомагає родині Семена.
Отже, крізь призму традицій народно-релігійної культури Т. Бордуляк формує ідеал людини, якій імпонує розмірений, циклічний стиль життя, споріднений із природою, Для якої любов до землі, праці, худоби є найвищими чеснотами. Герой Т. Бордуляка — важливий крок у створенні в українській літературі кінця XIX — початку XX століття типу людини праці з поглибленим (хоч часом і неусвідомленим) відчуттям зв’язку з первісною релігійною культурою. Він не обтяжений проблемами міста і свідомо тримається традицій предків, які забезпечують йому повноцінне життя.
Т. Бордуляк зауважив характерну ознаку національної віри — недогматичність релігійного світосприйняття, що пояснюється поетичністю душі українця, зрідненістю з природою. Це стало тим самобутнім у національному образі-типі, що вирізняє його з галереї образів селян світової літератури. Принадним, відкритим постає перед читачем старий дядько Прокіп із оповідання «Перший раз». Краса довкілля породжує у героя бажання молитися. У його поведінці простежимо відгомін первісної віри предків, які поклонялися природі, обожнювали її. Автор-оповідач припускає, що, можливо, Прокіп «справді забув дома Богу помолитися», але прикметно, що молився чоловік по дорозі на роботу саме під впливом природи. Т. Бордуляк підкреслює, що це було звичною річчю, бо «не раз можна спіткати чоловіка, що йде селом або полем і молиться Богу...». Автор розширює межі свободи для свого героя, а отже, відкриває простір для віри, підкреслюючи неординарність його натури.
У щирій молитві серед природи герой виражає свою пошану до предківських традицій. Він говорить: «Я мушу подякувати Богу за те, що не пороснув градом на людську працю, бо десь там між людськими полями і мій клаптик жита доходить...». Це говорить хлібороб із почуттям відповідальності за громадське.
Така риса, як тактовність, скажімо, в оповіданні «Дід Макар» виконує подвійну харакгеротворчу функцію. Через толерантність Макара розкривається тактовність Катерини. Старий знає, що моральні переконання Грущихи не дозволять їй жебрати, хоч вона не має можливості прогодувати сім’ю. Її діти приречені на голодну смерть. І дід вирішує зробити так, щоб його наміри допомогти сиротам не були помічені ні вдовою, ні громадою. Слова Катерини доповнюють її образ: «Ще я ніколи не відпустила убогого з порожніми руками, аж нині не маю вам що дати... Видить се Бог милосердний!..». Вони є непрямою самохарактеристикою героїні й характеристикою діда, як людини чесної, поважаної. Письменник через голос сумління персонажів показує їхні стосунки зі світом, громадою, які мають будуватися на взаєморозумінні та повазі.
Т. Бордуляк, відображаючи дійсність українського селянина, порушив важливі проблеми його життя. На тлі буденних подій, щоденних клопотів митець підносить людські чесноти (любов до ближнього, повагу до праці, землі, добропорядність та ін.), які утверджують у нашій літературі тип українця — власника землі й господаря своєї долі.
Л-ра: УЛШ. – 2001. – № 3. – С. 45-51.
Твори
Критика
