Концепція людини в малій прозі Дмитра Марковича

Концепція людини в малій прозі Дмитра Марковича

Світлана Панченко

Прозаїк, громадський діяч, правник за фахом, Дмитро Маркович (1848-1920) належить до тих митців, чиї імена повертаються із забуття після тривалого замовчування, недооцінки. Письменника відносили до другорядних, але він шукав істину, виборював її в сумнівах і помилках, поклав свою чесну, хай скромну, працю на вівтар розбудови вітчизняної культури.

Діяльність Д. Марковича припадає на один з непростих етапів у історії національної духовності українського народу - період кінця XIX - початку XX ст. Палкий прихильний народницьких ідей, він дотримувався настанови працювати для народу, будити його національну свідомість, збагачувати духовні начала. «Жити треба для рідного краю, для людей...», - таким девізом керувався письменник усе своє життя.

Творчий доробок письменника не оминали увагою колеги по перу, літературні критики, прихильно відгукувалися про його прозу. І. Франко, Б. Грінченко, С. Єфремов, О. Дорошкевич та інші відзначали як провідну рису гуманне ставлення до людини, глибоку віру в її потенціальний природний нахил до добра. Слушно зауважує з цього приводу один із сучасників: «Писання Марковича не є літературними шедеврами, вони не ті, що здобувають авторам гучної слави і популярності, але в них є щось таке, що приковує до них увагу читача і літературного критика, то великий талант чоловічності, любові до покривджених, взагалі до народу, що кістками своїми і кров'ю угноює ґрунт, по якому сунеться величезна колісниця історії».

Найповніше розкрився талант Марковича в царині малої прози. Автор пише про те, що йому добре відомо, спираючись на власний досвід спілкування з українськими селянами південних степів України. В силу службового обов'язку йому «доводилось відатись з серцем і по тайнах душі людей - це і навчило його любити і жалувати людину...».

Відтворюючи в усій складності внутрішній світ селянина, Маркович малює реальні картини народного лиха, показує повну залежність людини від соціальних умов.

В образі Івана («Іван з Буджака») письменник намагається розв'язати питання про те, що лежить в основі духовності людини, яка питома вага природних і соціальних чинників у моральних критеріях, що визначають мету і смисл людського життя. Іван з дитинства невіддільний од природи, вільних степів. Він щедро наділений силою, красою, чуйним серцем «Мирний городянин... мимоволі бліднів перед цією цільною натурою, перед цим дужим, могучим степовиком...». Іван - од віку безправний наймит, але в його душі поступово зріє протест проти тих, хто змусив його забути, що він людина, хто своїм знущанням штовхнув, врешті, на злочин. Його непокора - це вияв боротьби за утвердження людяності в світі панування зла.

Опосередковані зв’язки між суспільними обставинами і складними людськими характерами простежує письменник в образі Панаса Музики («Невдалиця»). Обділений практичним розумом, невдаха-господар має єдину розраду в грі на скрипці. Проблема талановитої людини з народу, трагедія її особистості хвилювала багатьох письменників цієї епохи - Панаса Мирного («П'яниця»), С. Васильченка («На хуторі», «У панів»), В. Короленка («Сліпий музикант») та ін. Обдаровані талантом люди дивні й незвичайні, невлаштовані в реальному навколишньому світі. Доведений до безвиході убозтвом, одурений лихварем, Панас Музика на межі психологічного зриву: «Крупом горе, люди бідують, діти мруть... Хіба це життя? Навіщо жити? Втомився, сили не має... Хіба вмерти не все одно, що спочити?». Підсвідомі душевні порухи ведуть Панаса від думки про самогубство до прагнення помститися кривдникові. Маркевичеві вдалося простежити взаємодію «природної» та соціальної засад характеру Панаса Музики, що втілилося в психологічній колізії. Людяність перемогла ненависть й озлоблення.

З цього приводу слушно зауважує С. Єфремов, що Д. Маркович «...скрізь вишукує щиро людського в людині, його характерна риса - це вистежування цієї іскри добра, що десь глибоко під попелом черствості й байдужості, під намулом життя, тліє в серці кожної людини, дожидаючись тільки слушного часу, щоб лише полум'ям спалахнути».

Маркович підводить своїх літературних героїв до певного психологічного зламу, який дає змогу побачити «людину в людині», навіть якщо вона належить до кримінальної сфери. Вправно передає письменник переживання героя, показавши, як іскра добра викресалась з душі «запеклого злочинця» Івана («Іван з Буджака»). Дізнавшись, що якась жінка, народивши в тюрмі дитину, мусить йти етапом до Сибіру, він передає для неї кілька монет. «Смотритель, конторщик і москалі стояли мовчки здивовані: вони не розуміли цього...». Так Іван випростався на повний зріст, моральністю і співчуттям піднісся над своїм оточенням.

Іскра добра, любов до сім'ї примушує Омелька («Омелько Каторжний») втекти з каторги і два роки поневіряючись діставатись до свого села, щоб тільки побачитись з рідними.

Почуття гріха терзає душу Петра Савродима («Невдалиця»), який жорстоко покарав сільського скнару-лихваря Мусієнка. Вражений тим, що Мусієнко на Євангелії присягнув не видавати своїх мучителів, Петро Савродим вимолює прощення в нього перед смертю, зізнається сам і називає спільників. Слушно завважив один із критиків настанову Марковича на те, що «...всякий, навіть злочинець, має добре серце і моральне почуття, приспане тільки тяжкими умовами життя».

У складну психологічну колізію ставить письменник Тараса Всяка та його побратимів («На Вовчому хуторі»). За жорстоким неписаним звичаєм, хазяї-степовики на чолі з Вовком готові забити кийками конокрада Степана. Степан - такий же, як вони колись, утікач од поміщицької сваволі. Спогади роз'ятрили душу старого Вовка, стали своєрідним самоаналізом: «Він проти своєї волі почував, що й його доля похожа на долю цього злодія, і хотілось йому викинуть ці думки з голови, не згадувати того, що вже давно минулося, та не можна було відчепитись від тих думок, бо вони самі одна за другою лізли йому в голову. Неначе жаль заворушився в його серці...». Онука степовика Оленка заступається за конокрада. Це викликало психологічний злам у душі озвірілих хазяїв, уже готових до злочину, дало їм змогу утриматись од смертного гріха. В цьому образку Маркович показує характер у момент його розкриття, що відбувається в певній ситуації, а точніше - взаємодію «природного» й соціального в людині.

Іде на компроміс із совістю Янек («Бразіліяни»), - виїжджаючи до Бразилії, він кидає арго старого дідуся напризволяще. Та швидше глибоке співчуття, ніж осуд, викликають герої Марковича, бо вони поставлені в нелюдські умови існування. Але роздуми й переживання, врешті-решт, виводять їх на дорогу очищення та спокути.; Маркович зображує антиподів простого трудівника - поміщиків, глитаїв, сільських лихварів, в яких, може, навіть і тенденційно, підкреслює огидні риси - потворну пристрасть до наживи, лицемірство, жорстокість, моральне каліцтво. Суспільні відносини, ворожі людині, затемнили й спотворили уявлення про справжні людські цінності, породили духовний вакуум, згубний для всього живого й доброго. Чи не одним із перших в українській літературі змалював Маркович появу на селі сільського банкіра, скнари-лихваря, який розбагатів на високі проценти від позичок селянам, користуючись їх неграмотністю, забитістю. «Сльози, людське горе - задля його все ніщо: він не подивиться, що, може, чоловікові нічого їсти - візьме своє» («Він присягав», «Невдалиця»).

Відгуком на пошуки інтелігентів-народників стали оповідання Марковича «На Святвечір», «Весна». І хоча дослідники не дуже високо оцінюють ці оповідання в плані їх художньої майстерності, все ж відзначають, що «хвилинне зневір'я не розбило ясного світогляду письменника і його гуманістичних поглядів на людину».6 Марковичеві вдалося розкрити суперечливість думок і психологічну роздвоєність народників. Важкою є дорога очищення, пошук душевної рівноваги для Івана Петровича. («На Святвечір»). Пригадуючи все своє життя, він викриває болючу правду, складає справжню ціну власній кар'єрі й доходить висновку: «Треба любові, треба останні часи мого віку віддати людям, треба вмерти за їх».

Особистісну концепцію людини, яка утверджує своє я у відстоюванні патріотичних почуттів, моральних ідеалів, окреслює Маркович в оповіданнях «Мої гріхи» та «Мій сон». Великим гріхом вважає автор, що допустив похитнутися вірі в людину, кинув обвинувачення всім людям. Спокутувати свій гріх для нього значить «жити по-новому, люблячи людей...» («Мій гріх»).

В оповіданні «Мій гріх» авторові ввижається, що пани, зібравшись в його власній хаті, констатують, що письменника «нєт, нє било і не будєт», - наче й є Україна, її мова, та ніби й нема її. Але пророче звучать слова дружини: «Це віщує, що житимеш довго, твого насіння ніхто не скоренить, і слово було, є й буде повік».

Д. Маркович глибоко розкрив поведінку своїх героїв у різноманітніших ситуаціях, показав їхній психологічний стан на зламі різних почуттів. Письменник наголошував, що природна гуманність перемагає, попри несприятливі соціальні фактори. Концепція гуманної людини органічно поєднує всі аспекти творчості письменника й зумовлює, власне, цінність його оповідань.

Л-ра: СіЧ. – 2000. – № 2. – С. 40-43.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Дмитро Маркович,концепція людини,оповідання Дмитра Марковича,критика на творчість Дмитра Марковича,скачать критику,скачать бесплатно,українська література 19 ст,початок 20 ст

Читайте также