«Неабиякий белетристичний талант» (Штрихи до портрета Дмитра Марковича)

«Неабиякий белетристичний талант» (Штрихи до портрета Дмитра Марковича)

Ф. Білецький

Творча спадщина Дмитра Васильовича Марковича, який, за словами І. Франка, мав неабиякий белетристичний талант, після довгого й несправедливого її замовчування повертається до наших читачів. Органічно вписана в український літературний процес кінця XIX-початку XX ст. творчість Д. Марковича тривала понад сорок років, на які припали складні й драматичні події суспільно-політичного життя. Вона розвивалася в річищі традицій української класики і новітніх західноєвропейських літературних течій.

Дмитро Васильович Маркович народився у місті Полтаві 4 листопада 1848 р. у сім’ї заможних землевласників — дворян. Батько письменника походив з роду Марковичів — полтавських козацьких старшин. Дмитро Васильович називає серед своїх предків навіть генерального підскарбія Марковича. Мати письменника була німецько-іспанського походження; вона внучка іспанця Франца де-Оліва, викладача іноземної мови і літератури у царськосільському ліцеї, що під Петербургом.

Дитинство своє Василь провів у селах Чернігівської губернії. Середню освіту одержав у гімназії: спочатку навчався у Новгород-Сіверську (вступив 1859 р.), а потім — у м. Вологді, у зв’язку з переведенням туди його батька по службі 1862 р. На далекій півночі й минули учнівські роки майбутнього письменника. Перебування в Росії, знайомство у Вологді з відомим українським літератором і громадським діячем О. Я. Кониським, якій був там на засланні (пізніше, у 1866 p., обох їх звела доля у м. Катеринославі), пробудило й розвинуло у Дмитра Васильовича почуття любові до України, рідного народу і дало цілком певний напрям формуванню його національної свідомості. Щасливий збіг обставин сприяв правильному розумовому розвитку хлопця, його ідейно-політичному вихованню. Батько письменника Василь Васильович був закоханий в літературу, постійно і багато читав, дотримувався прогресивних поглядів на розвиток суспільства, ненавидів царизм. Як вільнолюбна людина, він виступав за визволення селян з кріпацтва. Кохався в природі. І як заповзятий мисливець (працював лісничим у казенному відомстві) часто брав з собою на полювання свого Дмитрика. Високі гуманні погляди на життя прищеплювала сину і його мати. Як згадує письменник, була вона доброю, гордою, високоосвіченою людиною, осуджувала кріпацтво й поміщицьку сваволю, щиро любила свою багатодітну сім’ю, жила інтересами, опікувалась навчанням сина, що під її наглядам здобув початкову освіту у домашніх умовах.

Саме із сім’ї, її оточення майбутній письменних виніс перші свободолюбні враження. У будинку Марковичів часто збиралися люди, які цікавилися письменством, науковими відкриттями, обговорювали соціальні й мистецькі проблеми. Час від часу у родині Марковичів бували й відомі діячі української культури — Марко Вовчок, О. Кониський, батьків брат, кирило-мефодіївець Опанас Маркович та ін. Усіх їх об’єднувала щира любов до рідного народу, жагуче прагнення полегшити його гірку долю. Саме в такій атмосфері формувався характер юнака, визрівала національна самосвідомість, складалися його естетичні смаки, розвивалося почуття любові до художньої літератури. Особливо багато важив для становлення світогляду майбутнього письменника вплив його дядька — відомого українського фольклориста й етнографа, члена Кирило-Мефодіївського товариства, приятеля Т. Шевченка і П. Куліша Опанаса Васильовича Марковича. Про це розповів пізніше письменник у нарисі «Заметки и воспоминания об Афанасии Васильевиче Марковиче» (див.: Маркович Д. По степах та хуторах. Оповідання. Драма. Спогади. — K., 1991. — C. 483-508).

Передчасна смерть батька у 1865 р. (його отруїли під час слідства, яке він провадив щодо казнокрадства) була тяжкою травмою для 17-річного юнака. Родина переїхала до Полтави. У ті важкі часи її підтримав батьків брат Опанас Васильович. Завдяки йому юнакові пощастило продовжити освіту: з осені того ж 1865 р. він вступає вільним слухачем на медичний факультет Київського університету. Однак відсутність засобів до життя примусила його залишити навчання, і він влаштовується на роботу акцизним наглядачем на гуральні.

Думка здобути вищу освіту не полишала хлопця: в січні 1868 р. він вступає до Ніжинського правничого ліцею, незабаром переводиться на юридичний факультет Новоросійського (нині Одеського) університету, який закінчує у 1873 p., опанувавши професію юриста. З цього часу Маркович уже не залишає України.

Багато уваги у ці роки він за порадою свого дядька Опанаса приділяє студіюванню фольклору, добре усвідомлюючи, що бути корисним своєму народові можна, тільки глибоко знаючи його духовні надбання: він ходив по селах і хуторах, заводах і гуральнях, вчився в селян мови, народних звичаїв і пісень, прагнув якомога глибше пізнати душу рідного народу.

Важким ударом стала для Дмитра смерть свого опікуна (Опанас Маркович помер від хвороби легенів 1 вересня 1867 p.). Пізніше з великою шанобою небіж говорив про свого дядька: «В жизни моей не приходилось встречать другого человека, который бы с такой устойчивостью, везде, во всяком месте проповедывал бы любовь к народу, снисхождение к нему, глубокую веру в науку и знание. Чудаковатость, резкость, оригинальность, прямота и честность были основными чертами его характера».

Одержавши після закінчення університету юридичну освіту, Маркович працював судовим слідчим, товаришем прокурора, мировим суддею у різних місцях: в Бессарабії, Херсоні, Катеринодарі, Каліші, — ніде не засиджувався довго. Мандрівне життя давало йому можливість тісніше спілкуватися з людьми, ґрунтовніше вивчати їхнє матеріальне й духовне життя. Триваліший час він був судовим слідчим у Кишиневському повіті в Бессарабії, а на початку 80-х років переїхав до Херсона, де працював товаришем прокурора. У цьому типовому для того часу провінційному місті Маркович налагоджує зв’язки з представниками інтелігенції — учителями, лікарями, земськими діячами. Напередодні першої російської революції працює на Волині, обіймаючи посаду мирового судді. Поряд із службовими справами багато зусиль віддає організації сільськогосподарських кооперативів.

Літературну діяльність Маркович розпочав ще в студентські роки, публікуючи свої перші твори російською мовою у місцевій пресі, підписуючи їх ініціалами «Д. М.». Його перше оповідання «Дурак» було надруковане в «Еженедельном Новом Времени» (1877) , «Маленькое недоразумение» — в «Пчелке» г. (1880), «Иван из Буджака» — в «Слове» (1881).

Уже ранні його твори були сповнені почуттям любові до рідного, зневаженого селянина і несли на собі відбиток демократичного світогляду митця, що поступово складався під впливом народного оточення, родинної атмосфери, Опанаса Марковича та письменника Олександра Кониського, дружні взаємини та задушевні розмови з якими залишили у його житті глибокий слід. Творчим кредо стали для нього слова О. Кониського: «І завше пишіть те, що бачили, що чули: пишіть так, як говорите...» «Я писав завжди... так, як говорив, — згадував пізніше письменник, — але я до того додав ще одно: я пишу не тільки так, як говорю, але й так, як думаю й почуваю...» («З давнього минулого»).

Починаючи з 1883 p., він уже пише українською мовою. Його перше українське оповідання «Невдалиця» було надруковане у часописі «Зоря» у 1893 р. під псевдонімом Дм. Оленич.

По переїзді на постійне проживання до м. Харкова Дмитро Васильович разом зі своєю дружиною Оленою Іванівною Маркович видає 1886 р. літературний збірник «Степ», у якому поміж іншими були опубліковані , українською мовою його оповідання: «Два платочки», «Омелько Каторжний», «Шматок». Твори російською мовою письменник вмішує у журналах «Киевская старина», «Русское богатство» та ін. У Москві окремим збірником «По степям и хуторам» виходить у світ його п’ять «оповідань слідчого»: «Іван з Буджака», «На Вовчому хуторі», «У найми», «Він присягав», «Невдалиця» і єдиний його драматичний твір «Не зрозуміли» (написаний 1894 p.).

Окремою книжкою під назвою «По степах і хуторах» оповідання і нариси письменника були видані у 1908 р. видавництвом «Вік». Згодом двотомне видання його творів побачило світ у катеринославському видавництві «Дзвін» (т. 1 – у 1918 р., т. 2 – у 1919), перевидане у Києві в 1929 р.

Найактивніше Маркович працював у період 1890-1905 років, коли були написані його кращі твори. Після революції 1905 р. він створив порівняно небагато. Це твори «На свят-вечір» («Нова Громада», 1906). «Сюрприз», «Final» (увійшли до збірника творів 1908 p.). В часописі «Літературно-науковий збірник» були надруковані його нові оповідання: «Весна» (1910), «Спогади судового слідчого» (1913), «Мої гріхи» (1919).

Виступив Д. Маркович і як мемуарист. Йому належать спогади про О. Кониського, Опанаса Марковича, нарис про власну творчість («З давно минулого»).

Не всім творчим планам Марковича судилося здійснитися. Про це ми дізнаємося з його «Листа до читача» (1917 p.), де він розповів про свої творчі задуми. Помер Д. В. Маркович 9 грудня 1920 р. у Вінниці, там же і похований на міському кладовищі.

Джерелом оповідань і нарисів письменника послужили його спостереження над суспільно-політичними процесами, що відбувалися в Україні на рубежі XIX-XX ст., зокрема життя і побут селян степової частини української землі. Належачи до митців, гострого соціального бачення, Маркович розкривав разючі соціальні контрасти і непримиренні конфлікти між багатіями, лихварями, глитаями, з одного боку, і зубожілим, соціально й національно пригніченим селянством, — з другого. Передчуваючи наближення соціальної бурі, яка мала зламати старі суспільні порядки і побутові відносини між людьми, письменник на кожному кроці бачив соціальну несправедливість, з болем у серці писав про злидні, голод і наймитування селян, переважно жителів південних степових сіл України.

Тому-то найціннішим набутком у літературній спадщині Д. Марковича є оповідання й нариси з життя селянства. Вульгарно-соціологічна критика безпідставно звинувачувала письменника у тому, ніби зображення побутовізму у його творах заступає розкриття соціальних антагонізмів на селі. Насправді це не так. В оповіданнях Д. Маркович правдиво відтворив характерний для тої доби процес зубожіння й розорення селянства. Він створив виразні образи сільських глитаїв в оповіданнях «Невдалиця», «Він присягав» та інших, які методами шахрайства і здирства «перетворювали вчорашніх заможних господарів на безземельних харпаків-старців, як казав «у дії» і систему оподаткування, численні добори з боку волосних урядників, людей неосвічених, жорстоких і злих («Два платочки», «Невдалиця»).

Письменник створив яскраві образи селян-хліборобів, показав їхнє сповнене трагізму життя. Таким є образ бідної вдови з твору «У найми», яка, аби врятувати сім’ю від голодної смерті, змушена віддавати у найми свою малолітню дівчинку, котра замерзає в дорозі.

Твори Д. Марковича на тему селянства перегукуються з оповіданнями й новелами В. Стефаника, Л. Мартовича, А. Тесленка, Т. Бордуляка, що створили в українській літературі виразні художні образи селян, які, за словами Лесі Українки, «стоять на порозі пролетаризації або переступили цей поріг».

Прикметна риса творів Д. Марковича – їх тонкий психологізм у розкритті душевного стану героїв. Характерне у цьому плані оповідання «У найми», в якому показано, що навіть убогість та важка праця не в змозі зламати велику силу родинної любові. Саме ця любов змушує хлопчину Степана під час голоду йти проти зими світ за очі, щоб заробити рідним хоч якийсь кусень хліба. Навіть у душі селянки Явдохи, героїні оповідання «Омелько Каторжний», жевріє тепле почуття до свого чоловіка Омелька, який, потрапивши до в'язниці, тим самим занапастив їй вік, лишив її саму серед нужди і горя. Особливо хвилює сцена, коли героїня припадає до зв’язаних рук чоловіка, прощаючись з ним навіки. І немає в її серці й краплі докору та зневаги до нього, а в очах... «світиться тільки любов і жаль несвітський».

Читач стає свідком щасливих хвилин і в невеселому житті Панаса Музики («Невдалиця»), що не втратив здатності тішитися своєю кровинкою — сином Левком і берегти у серці давно минуле кохання. Навіть своїх ворогів, які заподіяли йому тяжку кривду, він ладен простити.

Не можна без хвилювання стежити за поведінкою старого Мусієнка, персонажа твору «Він присягав», для якого в житті не існувало таких понять, як людське горе і сльози лише перед смертю його охоплює велике і могутнє почуття любові і всепрощення. Сповнений цим почуттям, він каже своєму катові Савродимові: «...Бог простить!»

Письменник акцентує увагу на тих кульмінаційних моментах, коли в душах героїв прокидаються високі людські почуття, співпереживання. Він вміє віднайти і торкнутися «струн добра» у кожнім людськім серці. Так і Іван з Буджака, який позбавляє життя свого кривдника, але цей «звір, ця пика, цей злочинець» віддає все, що має чужій дитині, яка народилася в тюремній камері. Чистим і світлим почуттям любові до сім’ї сповнена також і душа злочинця Омелька Каторжного, героя однойменного твору, який, ризикуючи життям, тікає з тюрми, аби лиш побачитися зі своєю дружиною й дітьми...

Картину духовного просвітлення й відродження читач спостерігає й у вчинках персонажа оповідання «Два платочки» злодія Сокольчевського. У таких здеморалізованих украй натурах автор знаходить щось світле, добре — те, що занапастило в них тяжке життя.

Ось чого не можна погодитися з думкою тих рецензентів Марковичевих творів, які докорили письменникові за тенденційність, у підході «до змалювання селянства як темної аморальної маси, нерозумної юрби». Справді, Д. Марковий був тенденційним письменником, але не в тому розумінні, що зображував селянство як якусь темну масу. Його тенденційність виявлялася у відтворенні життєвої правди, у глибокому змалюванні психології народу, в розкритті його підневільного становища. І цим творчість Марковича суголосна з творчістю інших письменників-реалістів, зокрема В. Стефаника, М. Черемшини, Т. Бордуляка та інших.

Кілька оповідань Маркович присвятив українській інтелігенції: «На свят-вечір», «Сюрприз», «Весна», «Final», «Мій сон», «Мої гріхи». Вони характеризуються іншою манерою зображення, тут переважають елементи комедійні чи сатиричні. Наприклад, твір «Сюрприз», де змальовано сатиричними барвами образ дрібного чиновника – шкільного інспектора, що стає жертвою власного перестраху й слухняності. Викриттю діяльності псевдореволюціонерів, ренегатів присвячене оповідання «На свят-вечір». Кар'єризм одірвав персонажа цього твору Івана Петровича від колишнього гурту його товаришів: «...одних він покинув, бо вони були народники, другі його одцурались, треті гниють по тюрмах, замерзають у Сибіру, і тільки він один зостався цілий, багатий, але одинокий, що вбивав думку, забивав душу... душив живе слово...»

У творчому активі митця й оповідання «Весна» (1910), в якому автор торкається цікавого суспільного явища — масового приходу у революційний рух країни різночинної молоді і показу участі в боротьбі за народну справу представників дворянських кіл. Тут відбилися й окремі моменти з життя самого письменника.

Безсумнівний інтерес являють і нотатки Д. Марковича «З давно минулого», в яких письменник розповів різні «випадки з практики» судового слідчого. Тут постає широка картина тогочасної дійсності: уярмлений російським самодержавством народ, соціальний і національний гніт, злидні й страждання людей.

У творчому спадку письменника осібне місце посідає п’єса «Не зрозуміли» — єдиний драматичний твір Марковича. Певним поштовхом до написання п’єси була діяльність відомого у 80-90-х роках XIX ст. теоретика й організатора кооперативних сільськогосподарських спілок в Україні, зокрема на Херсонщині, М. Левицького.

У п’єсі йдеться саме про таку хліборобську спілку, фундатором якої стає учений агроном Богун. Він прагне зламати стіну відчуження між селянами і представниками інтелігенції. Сповнений благородних почуттів, Богун дає безкоштовно спілчанським селянам свою землю, на якій вони вирощують добрий урожай. Однак зусилля Богуна щодо організації хліборобської спілки кінчаються крахом. Селяни ніяк не можуть перебороти недовір’я до безкорисливого «пана». До того ж буря розбиває на Дніпрі баржу з призначеною на продаж пшеницею, вирощеною селянами, які вважають винуватцем свого лиха саме Богуна. Головний герой постає з п’єси живою, повнокровною людиною, яка бореться, помиляється, розчаровується, дорого платячи за свій юнацький запал, за спробу зріднитися з «меншим братом», якому Богун віддає свою власність, знання, снагу і силу. П’єса «Не зрозуміли» засвідчила наявність у її автора неабиякого драматургічного хисту.

Критика давно завважила, що глибокий гуманізм — найприкметніша ознака творів письменника. На це вказував свого часу Б. Грінченко.

Сам письменник в автобіографії так характеризує художню концепцію осмислення життєвого матеріалу в своїх творах: «Служба, в котрій приходилось бути завжди на людях і серед людей то злих, то обездолених, де приходилось щодня відатись з серцем і тайнах душі людей, — навчила... любити і жалувати людину, а все од дало результатом рядки оповідань «По степах та хуторах». Ці чулість, теплоту й сердечність у ставленні до своїх героїв відзначали вже перші дослідники творчості Д. Марковича. В одній з рецензій на збірку оповідань «По степах та хуторах» слушно мовилося: «Всі оповідання автора перейняті не песимізмом, а швидше якимсь тихим смутком: читач виразно бачить, що невесело живеться у нас «по степах та хуторах»: з одного боку, цілковита матеріальна незабезпеченість, а з другого, — некультурність, безпросвітна темнота й повне невміння захистить себе від експлуатації» («Киевская Старина», — 1899. — Кн. VII. — С. 20).

Д. Маркович піддавав критичному осудові різні сторони тогочасного суспільно-політичного ладу, дії представників чиновницько-бюрократичного апарату. Невипадково царська цензура раз у раз забороняла друкувати його твори. Письменнику безпідставно звинувачували у спотвореному зображенні життя людей, закидали йому глузування з поліцейських і судових слідчих і т. ін. Так, цензор дорікав автору, що у своєму оповіданні «Омелько Каторжний» він виставив на посміховисько волосне правління, змалювавши його похмурими барвами, що в оповіданні «Шматок» автор виявив безжальне ставлення багатих до бідних, а в творі «Два платочки» у скарикатурованому плані зобразив судових чиновників...

Критики не раз дорікали письменникові ще й за те, що він мало пише, що в окремі періоди життя і зовсім замовкав. Вони не задумувалися над тим, що нормальній творчій роботі митця перешкоджали важкі обставини життя і творчості.

В особі Дмитра Марковича українське письменство мало не спокійного, байдужого спостерігача, а людину, яка жила одним життям зі своїм народом, жила його інтересами, боліла його болями.

Літературну творчість письменник поєднував з громадсько-політичною діяльністю, що часто призводило його до конфлікту з царськими чиновниками і напружених відносин з урядом. 1899 р. він залишає службу по судових установах на Херсонщині, переїздить на Волинь, оселяється в селі Михайлівні Острозького повіту, де придбав собі невеличкий маєток і розпочав систематичну кооперативну роботу, до якої прагнув ще в 1847 p., коли почав захоплюватися ідеєю хліборобських товариств (тоді ж він уперше на Волині заснував кредитове товариство). Тільки на початку XX ст. він енергійно взявся за поширення кооперації, став одним із перших організаторів кооперативного руху на Україні на рубежі XIX-XX ст.

У своїх громадських справах Д. Маркович був цілком на боці передової революційно настроєної молоді. В його маєтку «стражі царських законів» не раз робили обшуки, вилучали э його бібліотеки українські книжки, заборонену літературу, а самого письменника піддавали арешту. Так, за образу царських опричників, яких Маркович назвав за самоуправство «слугами подлого режима»» його звинувачували за статтями Карного кодексу і в 1912 р. судили. Але завдяки зусиллям його однодумців, зокрема чернігівського адвоката І. Шрага, письменник був звільнений «на поруки».

Після приходу до влади в Україні Центральної Ради у квітні 1917 р. Маркович був головним прокурором, а при гетьманаті — членом сенату. Саме за це більшовицький режим наклав заборону на його твори, що тривала понад півстоліття. Нині творчість письменника-патріота повернена народові, якому він чесно служив до кінця життя.

Л-ра: Дивослово. – 1995. – № 5-6. – С. 5-9.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Дмитро Маркович,критика на творчість Дмитра Марковича,скачать критику,скачать бесплатно,українська література 19 ст,початок 20 ст

Читайте также