Проблеми і характери в ранніх оповіданнях Д. Марковича
Віра Сорока
На процес становлення Дмитре Марковича як письменника, ріст його художньої майстерності, формування творчої індивідуальності безперечний вплив мали і батько, і відомі діячі української культури Опанас Маркович, батьків брат, кирило-мефодієвець, Марко Вовчок та Олександр Кониський.
У 1873 році Дмитро Маркович завершує навчання в Одеському університеті з правом обіймати судові посади і займатися адвокатурою. Отже, йому не раз у службовій практиці доводилось мати справу зі злочинцями. Тому часто предметом його художнього дослідження стають саме ці люди. За словами Бориса Грінченка, характерною рисою Дмитра Марковича є гуманне ставлення до зображуваних осіб і постійне прагненню знайти під найзашкорубілішою корою їхніх характерів тепле людське почуття, благородні поривання. «Ця риса, у зв’язку з вмінням п. Марковича вибирати повні драматизму положення, дає можливість його маленькими начерками робити дуже велике, іноді разюче враження».
Діячі красного письменства України на той час часто піддавались переслідуванню: Д. Маркович, маючи державну посаду, прагнув зберегти своє інкогніто і таким чином уникнути переслідування з боку влади. Д. М.; Волиняк; Гайдабура, Оленин, Марківчанин, Оленин Д. М., Оленин М. — ось такі псевдоніми та криптоніми він використовував.
З Бесарабії до Херсона на поч. 80-х pp. він переїхав, одержавши посаду «товарища прокурора». А у 1886. році у Петербурзі вийшов Херсонський белетристичний збірник «Степ», у якому поряд з творами І. Нечуя-Левицького, Дніпрової Чайки, Д. Мордовця були надруковані «Иван с Буджака» (російською мовою), «Два платочки», «Шматок», «Омелько Каторжний» (українською). Оповідання Марковича прикрасили це видання хвилюючою розповіддю про степовиків, їх особливий мікросвіт, внесли неповторний запах степу.
Серед багатьох проблем, яких торкалася гнана царатом українська література кінця ХІХ ст., було художнє дослідження соціально-моральних витоків людської поведінки. Твори відзначаються увагою до психологічного аналізу, бажанням писати новою манерою.
Своїх персонажів автор показує немов на дорозі з минулого у майбутнє, душа їхня змінюється, вона не статична. Так, життя змінює й Івана («Іван з Буджака», опублікованому вперше у 1881 році). Він німий раб свого господаря-прикажчика, безправний, зневажений, принижений: «За харч, за гроші на сорочку і штани... 2 чи 3 крб. на рік випасав отари, «шматки» хазяйських овець».
З окремих начерків-малюнків оповідання постає хвилююча картина страдницького життя чабана-наймита. Кількома штрихами автор показує умови, в яких формувався Іван. Знайдений Чабанами-наймитами, з 7-10 років був підпасичем, Потім наймитом-чабаном, як і його рятувальники старі чабани. За такими скупими рядками передісторії Івана — доля покоління дітей-сиріт: «Жив Іван так само, як і всі чабани: зиму й літо на полі з вівцями та собаками; чабани — ото все його товариство: як і всі інші, Іван був у селі раз або двічі за всі двадцять п’ять років».
Зовнішність його свідчить про неабияку життєву енергію, він постає перед читачем дужим, могутнім степовиком. Маркович змальовує глибину і складність характеру, який проглядається вже в портреті: «Високий, стрункий, з гострим пронизуватим поглядом чорних очей, з піднятою вгору головою, з нерухливим засмаглим обличчям, що нагадувало собою блідо-червову статую, і волохатою грудиною».
Особистість Івана розкривається своєрідно. З одного боку, перед читачем уже сформований характер, а з іншого — бачимо його динаміку. Вже в цьому оповіданні автор ставить морально-етичну проблему і розв’язує її в усій подальшій творчості.
Про Івана з Буджака в’язні казали: «...звір, а все ж товариш добрий, а найголовніше — душа чоловік!» Гуманно ставлячись до злочинця, Д. Маркович шукає добре, позитивне в його образі і залучає до цього й мудрого читача, який не може не пройнялися симпатією на основі вчинків, фактів, скупих зауважень інших персонажів.
Не судилось зазнати батьківського виховання Іванові. Замість сім’ї — чабани-наймити, колектив, якому потрібний насамперед послух. Душа його не знала радості сімейних стосунків, людської турботи одне про одного, радості народження людини. Тому так вразили його «стогін і болісний крик» ув’язненої породіллі, яка «бідолашна... мабуть, з благородних»... і була засуджена на заслання в Сибір, на каторгу.
Закутий у кайдани Іван, що перед цим звалив додолу прикажчика і «перерізав горло», віддає всі гроші жінці з немовлям. Його душа створена для сім’ї, любові, турботи про близьких, чого він не зазнав. Кожен вчинок має своє підґрунтя. Автор, прагне, розібратися у його душі, яка є вмістилищем не лише темного. Іван потягнувся до жінки з немовлям, бо їм треба захист. Самотнє життя не виробило в ньому імунітету на добро. У душі стався злам: вона знайшла гармонію, рівновагу, хоч пройшла такий драматичний шлях, і тому в кінці оповідання Іван з Буджака світиться такою незрозумілою для тюремних чиновників радістю.
І в оповіданні, де показав благородство, високу людяність народного характеру баби Ковалихи («Два платочки»), письменник шукає причинно-наслідкові зв'язки в самій людині, у природі її психології. Коли прийшов «мокрий і слабкий Сокольчевський і попрохався на ніч», то жінки виявили гостинність, шанобливе ставлення до подорожнього. Його привітали, «послали соломи, ряденцем укрили, дали шматок хлібця і поклали, його одпочити». Люди з народу є носії високої моралі гуманізму, турботи про ближнього.. Чутлива душа може відчувати себе комфортно, лише перебуваючи у злагоді з навколишніми.
Щемливо хвилює читача розповідь літньої жінки: «Прийшла я оце додому — так мені сумно стало, такий жаль мене ухопив... Лягла одпочити, а він так і стоїть проти мене. Заплющую очі, хрещусь, — а він тут-таки дивиться на мене жалібно-жалібно, й чути мені вночі, неначе він говорить: «Багато я горя на віку прийняв, нема де й голови прихилити, одпочину я у вас, бабусю». Найбільшим гріхом для старої є не загубити свою душу, не провинити словом, ділом і потаємно. Тут розкриті риси українського національного характеру, які своїм корінням сягають глибин історії народу. Адже людина для неї є найбільшою цінністю. Цим близька баба Ковалиха сучасному читачеві. Через уважний і тонкий аналіз духовного життя автор намагається розкрити психологію жінки. І тут прийом внутрішнього монологу дає можливість заглибитись у моральний самоаналіз героїні.
Використання документального матеріалу сприяє психологічній наповненості оповідання, поглиблює його реалізм.
Майже в кожному з оповідань, надрукованому в збірнику «Степ», Д. Маркович висміює тогочасну самодержавно-урядову бюрократичну систему. От як, наприклад, допитували жебрака-п’яничку в сільській управі, провадили «дознаніє». Писар «Федір Іванович, пишучи... дознаніє», звав разів п’ять соцького, звав бабу Кодалиху і шинкаря й шинкарку; свідків чоловіка з двадцять розпитав і записав. Та що! Питав, питав, а далі став розпитувать по якомусь циркуляру, по такому, якого ніколи й не було, розпитував бабу Ковалиху — якого роду, чи вчилась де, яке має «імущество», з ким живе: «Баба Ковалиха от рождения - тупая, имущества окром двох краденых платочков не имеет, живет при дочери, а муж онной у солдатах, а хата обвалилась, а детей у онной троє».
Майже в кожному з чотирьох оповідань, надрукованому в альманасі «Степ», представники сільської управи, тюремні службовці, волосне управління позбавлені елементарних основ духовності. Автор відкрито глузує з них.
В оповіданні «Шматок» на повну силу звучить проблема дитячого наймитства. Події розгортаються навколо врятування отари, «шматка». Тут бачимо соціальне джерело людського страждання у різкому зіставленні характерів.
Письменник подає один з кращих в українській белетристиці того часу опис степу: «Ідеш по йому, ідеш день, і два, і п’ять — і нема кінця тому широкому степу. Села та хутори десь по ярах поховались, а серед степу тільки де-не-де сарай стоїть... А далі знов рівно і вільно, тільки тирса шумить та часом перекотиполе зірветься й понесе його вітер якимсь чарівним клубком...»
Яскраво відчутно дисгармонію між величністю природи і обмеженістю дитячих можливостей вижити в умовах класового протиріччя. Ситуація напружена. Коло шматка «атагас, два чабани. Чимало було й підпасичів, та повтікали додому, зостався тільки один». Для нього настає час фізичного і морального випробовування, яке він не витримує, замерзаючи в степу. Лікар констатував, від чого вмер «підпасич, козак Полтавської губернії Іван Вільний»: «Смерть последовала от сильного и продолжительного охлаждения тела».
Автор не дає хлопцеві ніякої характеристики. Про нього лише дізнаємося з крику атагаса: «Еч, погань! Мерщій, кажу! — гримав атагас, і «погань» наддала ходи. — От ще здохне! Й наймають же таке ледащо: у полотняних штанах та в латаній свитині дума за підпасича бути?!». У звертаннях до хлопця використовуються дієслова у наказовій формі.
Трагізм оповідання посилюється красивим осіннім пейзажем. Найбільша цінність — людина, тут знецінена. Порушеною тут морально-етичною проблемою твір споріднений з оповіданням В. Винниченка «Кумедія з Костем».
Особливістю творчої манери автора є вміння тримати читача у напрузі. В оповіданні «Омелько Каторжний» героя Омелька ще не бачимо, але вже відчуваємо страх перед звісткою про його появу: «Голова і писар удвох стояли серед хати, так і зосталися, дивлячись один на другого. Горілка у писаря вийшла з голови, і страх заслав йому очі; голова з переляку ще більше охмілів, розставив руки, роззявив рота, да так і стояв».
Ранні оповідання Марковича, спрямовані на відображення внутрішнього духовного стану людини, засвідчили утвердження психологізму в пізнанні людини у 90-х рр. ХІХ ст.
Л-ра: Дивослово. – 1995. – № 12. – С. 47-49.
Твори
Критика
