Петро Карманський про авангардні явища літератури і мистецтва початку ХХ століття

Лідія Голомб

Анотація.У статті розглядається маловідоме літературно-критичне дослідження П. Карманського «Футуризм» (1921 р.). Не опублікована за життя письменника, праця мі­стить цікаві і цінні спостереження над розвитком авангардистської течії футуризму в єв­ропейській літературі й мистецтві. Її автор аналізує теоретичні маніфести італійського поета і критика Марінетті, дає оцінку українського футуризму, зокрема творчості Михайля Семенка, яку сприймає з позицій представника раннього українського модернізму.

Ключові слова: авангардизм, футуризм, ранній модернізм, Ф.Т. Марінетті, П. Тичина, М. Семенко.

Summary.The article deals with the little known literary and critical investigation —Futurism" (1921). The work which was not published during the writer‘s life contains interesting and im­portant observations on the development of vanguard trend of futurism in European literature and art. Its author analyses theoretical manifestoes of Italian poet and critic Z.T. Marinetti, gives an estimation of Ukrainian futurism, in particular of the work of Mykhayl Semenko, which he perceives from a position of early Ukrainian modernism.

Key words: vanguard trend, futurism, early modernism, Z.T. Marinetti, P. Tychyna, M. Semenko.

Активний учасник літературного процесу пер­ших десятиліть ХХ ст. Петро Карманський був не тільки визначним поетом, публіцистом, громадсь­ким діячем, але також і літературним критиком. Його численні літературно-критичні статті, заміт­ки, рецензії, розкидані по різних малодоступних на сьогодні виданнях, фактично випали з поля зору дослідників.

Особливий інтерес у спадщині письменника становить неопублікована свого часу стаття «Фу­туризм» (1921 р.), рукопис якої зберігається у фо­нді П. Карманського бібліотеки Наукового товари­ства ім. Т. Шевченка в Нью-Йорку. В Україні її оприлюднив небіж письменника С. Ярема («Су­часність», 2004, № 5), додавши до публікації неве­личку передмову, в якій зазначає, що ця «раніше невідома літературознавча праця-огляд» «засвід­чує, що поет знаходить час, щоб пильно стежити за розвитком світового мистецтва, знайомитися з модерними віяннями й новинками в літературі, не оминаючи української. Праця «Футуризм» виріз­няється серед інших подібних насамперед своєю повнотою. Вона охоплює, крім красного письмен­ства, малярство, скульптуру й музику і є до сих пір єдиним обширним оглядом на цю тему, що побу­дований на тепер важкодоступних італійських та французьких першоджерелах...» [8,114].

Справді, за жанром «Футуризм» є оглядовою статтею, в якій автор намагається не стільки дати остаточний присуд, скільки інформувати читача про авангардні течії європейського мистецтва й літератури, частково торкаючись при цьому й українського та російського футуризму. Обширні виписки з різних джерел він супроводжує лише стислими репліками й коментарями, які, втім, ціл­ком чітко з‘ясовують суть явищ і виявляють ав­торську оцінку.

Засади європейського футуризму П. Карманський висвітлює крізь призму складного комплексу суспільних та естетичних проблем часу. Розпочавши статтю цитуванням футуристичного маніфесту Ф. Т. Марінетті на сторінках паризького «Фігаро» 1909 р., він відзначає в ньому сукупність різних тенденцій і цим самим одразу виявляє своє прагнення відділити зерно від полови: «Патос і поза, самовпевнення і самохвальба, молодеча нерозвага, а з другого боку віра, пал, енергія 一 отсе звичайний маніфест новаторів, а до цего молодих» [3, 115]. Зазначивши, що виступ Марінетті при­йнято «здвигненням рамен і з легковаженням», П. Карманський фіксує: «Звичайна історія з кождою більш-менш новою спробою» [3, 116]. Недав­ній молодомузівець не міг не порівняти однобіч­ність читацької рецепції футуризму зі сторінками свого недалекого минулого, коли галицька суспі­льність так само «здвигненням рамен» сприйняла програмові і творчі виступи поетів «Молодої Му­зи». Тож він не поспішає з висновками.

Відзначивши в усіх маніфестах європейського футуризму «рису молодечого палу, одушевлення і віри», прихильно сприймаючи їх ключові поло­ження про свободу від «всякої класифікації, від всякого педантичного пуризму», бунтарство «про­ти утертих форм» [3, 116], П. Карманський упев­нено стверджує, що футуризм «як викладник су­часного бурхливого життя нервів революційного настрою і як спроба шукання нових доріг і нового слова може відіграти свою роль і збагатити голов­но техніку і зміст поезії, переживаючись сам, як пережилося вже чимало других спроб і шукань в мистецтві» [3, 125].

Висвітлюючи ідеологічно-світоглядні засади теорій Марінетті та його учнів і відкидаючи при цьому «весь максималізм футуристичного єванге­лія, котрий не раз грішить діточою наївністю, а то й деякими симптомами абсурдності» (критик, во­чевидь, має тут на увазі дух мілітаризму, услав­лення війни, антифемінізм, формалістичне шту­карство), П. Карманський заявляє: «.я все-таки як українець не можу не симпатизувати з декотрими кличами футуристів, як напр. з його сильним маніфестуванням націоналізму в противенстві до інтернаціонального соціалізму...» [З,118]. З пози­цій протиставлення вказаних понять автор статті характеризує в цьому контексті російський футу­ризм. Якщо італійці, за його спостереженням, у своїх писаннях «були досить здержливими і над­звичайної воєнної чи революційної поезії не сот­ворили», росіяни пішли зовсім іншим шляхом: «Для них не існує майже друга тема, хіба тема бо­ротьби, жорстокості, нищення і крові. Це, що пи­шуть російські футуристи, таке дике і пересякнуте кров‘ю та інстинктом кровожадної людини-звіря, що грядущі покоління з відразою відвертатимуть свої очі від нього» [З, 125]. Появу такої, без сумні­ву, перебільшеної й до краю загостреної оцінки можна пояснити душевним станом письменника, враженого експансією більшовицької Росії в Укра­їну. Пов‘язуючи футуризм у російській літературі з часом розгулу більшовизму, автор статті твер­дить: «А вже в часах більшовицької дурійки дій­шов він до найбільшого розквіту тому, що він був якби нарочно для більшовизму спрепарованим» [З, 125]. Від української футуристичної поезії, вважає П. Карманський, подихає «трохи благороднішим леготом», хоча вона, як не без в‘їдливої іронії за­уважує критик, у ставленні до нових європейських віянь слідує за своєю російською «паніматкою». «І мушу признати, 一 Пише він про українських та російських футуристів, 一 що й одні і другі засвоїли від своїх італійських вчителів усю їх революційну програму, за виїмком одної: їх негації інтернаціо­нального соціалізму» [З, 119]. Як бачимо, П. Карманський рішуче не приймав у футуризмі фактору жорстокості й руїнництва.

Про те, наскільки загрозливими й небезпечни­ми для всієї світової культури вважав письменник ці руїнницькі тенденції, свідчить і його художня творчість. Герой написаного в тому ж 1921 році, що й стаття «Футуризм», роману «Кільця рожі» галицький поет Святослав Петрович у розмові, яка відбувається біля стін пам‘ятника давньоримської архітектури знаменитого Колізею, нагадує співвіт­чизникові: «В Італії вже є такі 一 вибачте за слово 一 божевільні, котрим ці скарби заважають. Ви, ма­буть, чули за Марінетті, що проголосив культ ма­шини і охрестив себе футуристом? Він не тільки руїни, ба й усі музеї та усі кращі будівлі хотів би з землею зрівняти» [4, 26].

У тексті статті «Футуризм» відчувається, що її писав не просто критик, а митець. Визначний поет-лірик, представник раннього українського мо­дернізму, естетична платформа якого вибудову­валася на поєднанні традицій світової й націона­льної культури з новаторськими пошуками, орга­нічно не приймав заперечення традицій. Оскільки пошуки модерністів розгорталися в напрямку поглиблення психологізму, розкриття внутріш­нього світу людини, для поета-молодомузівця, співця багатої гами людського чуття, цілком чу­жою і неприйнятною в програмах футуристів бу­ла відмова від культу почуттів, емоційності, нюансування настроїв, зневажливого ставлення до жінки.

У викладі матеріалу статті помічаємо варіатив­ність авторських прийомів. Характеризуючи нові­тні напрямки в малярстві та архітектурі, П. Карманський уникає будь-яких суб‘єктивних оцінок. Він не вважає себе професіоналом, а тому спиняється на головному 一 на підходах митців-футуристів до відтворення динаміки руху, на їх прагненні уникнути закінченості, статики і переда­ти предмет у його невпинних змінах. Ширше й докладніше автор статті говорить про музику. Як мистецтво, що найближче стоїть до вербального вияву ліризму, музика викликає в П. Карманського роздуми, безпосередньо пов‘язані з основним о6‘єктом аналізу 一 футуристичною поезією. Вка­завши на важливість у поетиці футуризму гомону та дисонансів новітніх індустріальних центрів, які адепти музики майбутнього роблять своєю дог­мою, П. Карманський дає такий коментар, явно забарвлений суб‘єктивною реакцією неприйняття: «І справді, геть гармонія, геть мрійливість, геть притишена сординкою спокійна мелодійність! На­віть крикливий титанічний Вагнер для сьогодніш­нього уха, що привикло до скреготу трамваєвих коліс, до грюкоту поїздів, до нервуючих вигуків сирен самоходів, до діймаючих свистів локомотив та сирен фабрик, до різких дзеленькань дзвінків бісиклів, до грохоту воздухоплавів, навіть Вагнер вже надто зрівноважений і монотонний, а що найважніше мало крикливий» [З, 121]. Відкинувши гармонійний поліфонізм і всі дотеперішні музичні засоби, продовжує П. Карманський, прихильники музики майбутнього «ломлять собі також голову» над винаходом нових музичних інструментів. «І якщо вони проявлять в сьому напрямі якусь оригі­нальну ініціативу, 一 іронізує автор, 一 то це буде, мабуть, одинока їх заслуга» [З, 122].

Поети-футуристи, як і проповідники музики майбутнього, зазначає критик, також «одушевляються всіма здобутками на полі техніки і пропові­дують євангеліє технічної поезії і поезії, що від­дзеркалювала би життя сьогоднішніх індустріаль­них центрів у всіх його проявах.» [З, 117]. Однак, розглядаючи футуристичну поезію, якій у статті приділено найбільше уваги, критик розмежовує галасливі маніфести і творчу практику окремих поетів. «Треба признати, 一 зауважує він, 一 що школа Марінетті вміє давати і гарні річі, вільні від фанатизму, догматики вчителя» [3, 125].

Чи не найгострішої критики зазнала в статті П. Карманського футуристична концепція людини, згідно з якою в зображенні людської істоти ви­ключаються всі атрибути «романтичної мрійності, сентименталізму, любовної культури» й оголошу­ється натомість «ідея механічної краси», ототож­нення людини з машиною [З, 117]. Цей тип «ново­го надчоловіка», що нагадує П. Карманському надлюдину Ф. Ніцше, відштовхує автора статті передусім демонстративною відмовою від духов­ного життя: «Щоби такий тип вигодувати, треба по рецепті італійського Ніцше позбавити його чуття і вразливості.»; «Ясно, що, віднявши у сього типу всякі чуттєві функції серця, Марінетті позбавить його в першу чергу здібності любові»» [3, 117]. За оцінкою українського поета, 一 співця «чуттєвих функцій серця», 一 «надчоловік» Марінетті є свого роду гомункулом, людиноподібною істотою, а не справжньою людською індивідуальністю. Його сприйняття такої істоти багато в чому збігається з міркуваннями Лесі Українки в статті «Утопія в белетристиці» (1906), у якій авторка висловлює обурення тими лжепророками майбутнього, котрі, замість образів живих людей, творять «бездушних автоматичних ідолів, кажучи: "Ось прийдешня людина, поклоніться їй"» [7, 188].

Серед вимог Марінетті до техніки літературної творчості, що диктуються, на думку італійського футуриста, необхідністю відтворення змін у психі­ці сучасної людини, висувається знищення складні (синтаксису), усунення прикметника, прислівника, відмова від інтерпунктації, широке використання ономатопеї (звуконаслідування), доцільність вжи­вання дієслів у інфінітиві, збагачення аналогій, а основне 一 «треба знищити в літературі «я», себто свою психологію» та ввести в письменство «три елементи: гомін, вагу, запах» [3, 123].

Про творчість українських футуристів у статті П. Карманського говориться фрагментарно і не досить переконливо. Висловлюючи припущення, що «головою футуристичної української письменничої республіки треба, мабуть, вважати Павла Тичину» [3, 125], критик, очевидно, брав до уваги не стільки репрезентативність поета як футуриста, скільки його яскравий поетичний талант, що виді­лявся на загальному тлі літературного життя. Ри­сами, що зближують П. Тичину з футуризмом, він називає сміливість у «творенні аналогій та вишукуванні музикальних ефектів», а також нелогіч­ність і «натягнутість новотворів», якими поет в окремих своїх віршах намагається «зберегти футу­ристичну техніку». При цьому, наголошує П. Карманський, П. Тичина залишається поетом, який «ще зумів зберегти національне обличчя і не дав себе перегризти російському сучасному чер­воному інтернаціоналізмові» [3, 126].

Більше уваги автор статті приділив «найконсеквентнішому» українському футуристові Михайлю Семенку, хоча і його характеристика не відзна­чається повнотою та чіткістю оцінок. Про збірку «Дев‘ять поем» (1918), яку критик узяв за основу розгляду творчої манери М. Семенка, він пише надто узагальнено: «Тут все найдете. І вигук: «Друзі мої, закрийте енциклопедії й фоліанти!», і рух молекул, і похвалу енергії, і нервозну безсонність, і красу руїн, і розкіш із-за засвічення елект­рики, і титанічні поривання 一 усе, чим одушевляється футурист» [3, 126].

Відмовившись від ідеї «розбирати цілий зміст книжки», П. Карманський пішов іншим шляхом: зробив із неї численні виписки, які самі мали дати читачеві уявлення про «останнє слово української поезії» [3, 126]. Цей ряд вирваних із контексту строф критик завершив реплікою «Я дивуюся, що С. Єфремів ще не помер...» і висновком: в особі М. Семенка Марінетті придбав учня, найбільш послідовного в засвоєнні всього, «що є в теорії футуризму абсурдним» [3, 127].

Такий підхід до творчості видатного поета-футуриста не можна визнати вдалим. У відібраних для цитування уривках поряд із тропами та образ­ними картинками, які справді могли здаватися аб­сурдними, трапляються й такі, що зовсім не вра­жають якоюсь особливою екстравагантністю, при­міром: «Пробігають алюмінієві лані», «І в серці заблищали літери реклам» або такий уривок:

Весна зомліло закінчувала свій ліловий семестр.
Улиці задихались в пекельних цокотіннях,
І мотор викидав поеми в десять тисяч метрів [3, 127].

Що ж стосується оцінок творчості М. Семенка С. Єфремовим, то вони не були однозначно нега­тивними. Цікаво, що критику-традиціоналісту, який у цілому не приймав усерйоз футуристичних новацій поета, належить таке висловлювання: «Дивна-бо річ: буває іноді 一 Семенко забуде, що йому «треба встати постояти на одній нозі», по­чуття саме рине з серця й зітре з обличчя грубо намальовану клоунську посмішку 一 і от з-під пера його зриваються справді немалої вартості речі» [1, 388-389]. Подібні спостереження належать і А. Ніковському, який у праці «Vita nova» (1919) на основі глибокого аналізу творчості М. Семенка дійшов висновку: «.він має зовсім виразний пое­тичний талант» [5, 87]. Як і С. Єфремов, А. Ніковський помічає певну подвійність поетич­ного обличчя М. Семенка, поєднання в ньому протилежних рис і тому невипадково висуває таку прозірливу прогностичну тезу: «З Семенком може ще трапитись цікава і надзвичайна зміна; він ще може зробити найбільше: візьме і враз скине з себе машкару літературщини і покажеться який єсть перед очі світа Божого» [5, 108]. У цьому випадку, прогнозує критик, може трапитись дві речі: або за машкарою виявиться порожнє місце, або «вийде прегарний ефект і факт високого цінного літерату­рного 一 історично-літературного і психологічно-літературного 一 значення» [5,108]. А. Ніковський вірить у другу можливу метаморфозу: «...небагато треба, щоб ця творчість стала справді творчою, щоби появив себе будівничий, щоб елемент волі запанував над потоком свідомості, щоб тверда ру­ка направила, куди треба, шкло об‘єктива» [5, 114]. П. Карманський не бачив другого з указаних А. Ніковським шляхів. Він помічав тільки розріз­нені елементи творчих пошуків Семенка, бачив тільки те, що було, та й то «примруженим оком», а не те, що могло б статися внаслідок подальшої творчої еволюції поета.

І це, звичайно, цілком закономірно. Вроджений лірик, співець любові, прихильник гармонії поети­чного вислову, автор збірок «Ой люлі, смутку» та «Пливем по морі тьми», побудованих на нюансу­ванні чуття, П. Карманський з великими сумніва­ми й настороженістю підходив до поезії футуриз­му, хоча в цілому й не відкидав її.

М. Семенко мислив іншими, фактично проти­лежними категоріями. «Для поезії вже давно стали нецікавими тонкі переживання, нюанси, рисочки і всякі дріб'язки хатнього вжитку», 一 писав він у статті «Поезомалярство» (1922). «Масштаб нашого думання змінився. Ми узагальнюємо. Ми кидає­мось суходолами, ми мислимо інтегралами» [6, 62].

Однак не можна забувати, що в процесі літера­турного розвитку і ранні модерністи, і футуристи рухалися в одному напрямку 一 оновлення україн­ського слова, пошуку його прихованих смислів, розширення можливостей. Тому мають рацію ті дослідники, які вказують на зв‘язок українського футуризму з раннім модернізмом. Так, О. Ільницький переконливо доводить, що футу­ризм «виростав із ранньо-модерністичних течій в Україні 1900-1910 років і був відповіддю на них» [2, 12]. Простежуючи наступні етапи розвитку української поезії, вчений зазначає, що вже «на­прикінці 1921 року футуризм перетворився з по­тенціальної сили української літератури на дійсну» [2, 80].

Стаття П. Карманського «Футуризм» набуває особливого інтересу з огляду на те, що вона напи­сана митцем, активним учасником літературного життя свого часу. Як поет і тонкий критик із виро­бленим естетичним смаком, її автор дав багато цікавих спостережень щодо непростих шляхів роз­витку світового мистецтва й літератури, їх інтертекстуальності, зв‘язків із ритмами самого життя, з бурхливими революційними катаклізмами в Євро­пі та Україні. Поряд із своєю багатою інформатив­ністю, влучними оцінками, послідовно виявленими демократичними та гуманістичними світогляд­ними переконаннями вона цінна також і як свід­чення труднощів переходу ранньомодерністичного дискурсу до нових форм художнього мислення.

Література

1. Єфремов С. Історія українського письменства / Сергій Єфремов / фотопередрук; післясл. Олекси Горбача; ст. Наталі Павлушкової / Вид. четверте. 一 Мюнхен, 1989. 一 Т. II: [Від Т. Шевченка по початок 1920-их років]. 一 505 с.
2. Ільницький О. Український футуризм 1914-1930 / Олег Ільницький / Пер. з англ. Раї Гхорук. 一 Львів: Літ оп ис, 2003. 一 456 с.
3. Карманський П. Футуризм / П етро Карманський // Сучасність. 一 2004. - № 5. 一 С. 115-127.
4. Карманський П. Кільці рож. Роман. І частина. /Петро Карманський // Дзвін. 一 2002. 一 Ч.1.一 С. 21- 81.
5. Ніковський А. Vita nova: Критичні нариси: П. Тичина. 一 М. Семенко. 一 Я. Савченко. 一 М. Рильський / Андрій Ніковський. 一 К.: вид-во т-ва «Друкар», 1919. 一 143 с.
6. Семенко М. Поезомалярство / Михайль (Михайло) Семенко // Український футуризм. Вибрані сто­рінки. Укладання і коментарі: Микола Сулима. Передмова: Іштван Удварі. Редагування: Ангеліна Гедєш. 一 Ніредьгаза, 1996. 一 С. 59-64.
7. Українка Леся. Утопія в белетристиці / Леся Українка // Зібр. творів: У 12 т. 一 К.: Наук. думка, 1977. 一 Т. 8. 一 С. 155-198.
8. Ярема С. Віденський період творчості Петра Карманського / Степан Ярема // Сучасність. 一 2004. 一 F 5. 一 С. 113-114.