Сатира Петра Карманського «Малп’яче зеркало»

Сатира Петра Карманського «Малп’яче зеркало»

Мар’яна Нікула

Низка статей Петра Карманського про українців у Канаді, що друкувалися з вересня 1913 по 1914 рік у газеті “Канада” під назвою “Малп’яче зеркало”, - унікальна сторінка біографії та творчості письменника. Вона дає змогу пізнати Карманського, досі невідомого, сучасним читачам. Із першої ж публікації “Малп’яче зеркало” було розцінене як контроверсійне. Воно наробило багато галасу в українській канадській пресі, спричинило безліч дискусій, а автор здобув скандальну “славу” не лише серед земляків, а й у ширшому канадському колі.

“Малп’яче зеркало” — це спроба витворити неупереджене, дзеркальне відображення побаченого та почутого. Автор називає свої публікації листами, але нічого спільного з епістолярним жанром вони не мають. Це швидше фейлетони чи сатири — жанри, широко використовувані в пресі. Кожен з них має свою тему, яку автор, нанизуючи різні враження, поступово розвиває. Читаючи їх, помічаємо, як легка іронія поступово переростає у їдкий сарказм, як політична полеміка втручається в оповідь, як поступово звужується об’єкт відображення. В перших двох фейлетонах, що мають назву “Мої перші кроки на Канадській землі”, П. Карманський ділиться своїми першими враженнями від Вінніпега, куди потрапив 1913 р. на запрошення місцевого комітету “Рідна школа” як викладач української мови та літератури, від його “правильних вуличок”, від Ітона (найбільший універмаг. — Н.М.), “в якому без провідника можна заблудитись”. Він захоплений охайними “дітьми-янголятами”. Ділиться враженнями від “сокровищ” штуки — музеїв та кінотеатрів. Змальовує перші зустрічі з тутешніми “красавицями”, а відтак — перше знайомство з тутешнім кодексом моральності, де “любов дозволена... тільки англійцям”. З легкою іронією розповідає про цікаві порядки на вулицях, що поширюються чомусь лише на “галішенів” (українців. — Н.М.): “кожного “галішена”, що посмів би впиться, забирають на безплатний нічліг до поліції, але тому, що ці привілеї не відносяться до інших національностей, бари в кожній порі так повні, що ніколи до нинішнього дня не мав щастя дотиснутися до ляди...”. Карманський змалював хвилюючі зустрічі з землячками — українськими дівчатами, яким заборонено розмовляти по-“російськи”, і до яких українцям заборонено залицятися привселюдно. Цими обережними іронічними замітками він підводить нас до думки, що в Канаді не так усе гарно, як здається на перший погляд, що те, як людина живе, визначається її статусом у суспільстві.

У другому листі, котрий має ту ж назву, що й попередній, Карманський продовжує розгортати картини перших знайомств з Канадою. В жартівливій формі розповідає дещо про себе, про те, як вирішив знайти собі, як і кожен у Канаді, “побічне занятіє” (співпрацювати з газетами. — Н.М.). Як усі 55 часописів порахували його "казкові” професорські заробітки, як він пізнав усіх “виділових” "живих і мертвих, і ненароджених 77 українських товариств”. І то “було не складно, бо ті самі люди є виділовими усіх згаданих товариств”.

Третю публікацію, що має назву “Вступні замітки”, вже сміливо можна назвати сатирою, епіграфом якої є слова латинської сентенції: “Важко є писати сатири...”. Тут Карманський береться за висміювання своїх братів-галішенів, або, як він каже, "на поетичній мові, українців”, і аж ніяк не євреїв, як закидала йому тодішня критика. Просто засобом висміювання автор обирає аналогію: практична жилка і здоровий глузд євреїв протиставляються ним недалекоглядності та непрактичності українців.

У Вінніпезі — серці канадської України — мешкало тоді 200 тисяч чоловік, з них 15 тисяч — українці. На відміну від євреїв, які “не гордували” торгівлею, вони виконували “благороднішу роботу, як от, приміром, замітання вулиць”. Та саме євреї не зрікалися мови й звичаїв краю, з якого походили. Навіть на вивісках їхніх крамниць назви писалися спочатку великими літерами по-українськи, а вже далі іншими мовами. Бо ж вони “знають, що з кожним роком будуть напливати свіжі імігранти з старого краю, і треба їх буде розрадити своїм словом, українською горілочкою, українською піснею...”. За це українофільство і полюбив Карманський канадських євреїв. “І як же не мають числитися з нами англійці, коли бачать таку велику силу наших купців і промисловців, що, як звісно, є все сіллю кожної нації”, — підсумовує він. Іронія цих слів поширюється, звісно, не лише на земляків-українців, — дістається тут і братам-євреям, особливо у висновках Карманського щодо безмежної любові євреїв до “нашого брата”.

У наступній сатирі — “Під знаком бика” — автор сам зізнається, що говорить надто серйозно. Йдеться тут про українські церкви та про священиків, якими стають безграмотні Гриці, які втратили роботу і не мають де пристати; про попів, які їх повчають: “нащо тобі наука?.. Ось диви, Майк (Миханьо) Дроворуб покінчив дві кляси в своєму селі, а нині є адвокат у Вінніпегу...”. Гірко бачити авторові ті церкви, що стоять самотньо, і тих панотців, які порядкують у них, посвистуючи і потягуючи з пляшки. “Отеє та славна воля, — з болем говорить він, — ся воля, що запропастила наше ім’я... і кинула нас під ноги культурним народам, а нині робить нас погноєм всякої збиранини з ріжних націй, яку викинула Європа, як непотрібне сміття до Канади... Коли другі жителі сеї псевдо-свобідної землі мають питання економічні, культурні, — то наш народ знає хіба питання релігійне... і нема кому просвітити народ і збудити в нім почуття національної гідності...”.

Однією з найрізкіших у “Малп’ячому зеркалі” є сатира “Фор сейл” (“На розпродаж"). Сам Карманський зазначає, що в цій статті він “нарушив честь наших чистих як брильянт політиків і сказав, що вони виставлені на продаж, коли в дійсності вони, крім “великанів” з “Українського голосу”, що все ще торгуються (приміром з пан.консерваторами), всі вже продані з копитами”. Тут Карманський вже не іронізує, а нещадно громить своєю критикою українських запроданців. Він наголошує, що немає нічого постійного в канадському суспільстві. Скрізь, куди не кинеш оком, побачиш одну етикетку — “Фор сейл”. Кожен шукає вигоди та женеться за прибутками. І наші "епігони Колумба” ні в чому не відстають від канадців. “Переймаються грубістю, брусоватістю, певністю з себе і погордою до всього, що рідне, а що найважніше, всякають у свою чесну, мужицьку душу хитрість і купецьку вдачу”. “Фор сейл” — так і носить кожен земляк написане на чолі”. Сьогодні він атеїст, завтра — православний, а час обіду настав — можна й до католиків перебратися. Так само легко змінюються політичні переконання: сьогодні — ліберали, а завтра — консерватори. Хто більше дасть...

Приклад так званого демократичного самоврядування наведено Карманським у сатирі “Збори”. Він запрошує читачів на загальні збори громади, на яких голова звітує про придбання земельної ділянки під спорудження народної інституції, однак більшість панів висловлюються проти: один невдоволений, бо з ким не порадились, інший не може дати згоди, бо то — земля його заклятого ворога, третій протестує, бо прагне продати свою землю...

Про об’єкт наступного фейлетону говорить уже сама його назва — “Американська українська мова”. Українці в Канаді розмовляли чи намагалися розмовляти англійською, але авторові, очевидно, язик не повертається назвати цей суржик англійською мовою, тому він використовує термін “американська українська мова”. Оскільки “в Америці — все американське, — пише він, — американські черевики, американські бараболі, американські корови — ну і американські русини”, то і мова цієї нової нації теж американська.

Викривлена недовчена мова завжди була вдячним матеріалом для гумористів та сатириків. Смішно слухати зумисне, чи від незнання, перекручену на хохляцький манер англійську мову, або навпаки — українську з гоноровими англійськими цитатами, не до ладу вжитими. Карманський глузливо називає таку мову “українською мовою будучності”. І розмовляють нею не лише прості робітники на залізниці чи на будівництві. Нею пишуть контракти 150 українських адвокатів у Канаді й Сполучених Штатах, нею друкуються у 50 американських українських друкарнях всі українські часописи, нею “ціла армія канадських вчителів учить всю темну масу”. Сміється автор з цієї мови-новотвору, яку незабаром розумітимуть і англійці, але сміх цей — крізь сльози.

Мовне питання було одним із найболючіших для Карманського, бо втрата національної гідності в його уяві починалася саме там, де людина забувала рідну мову. Однак письменник у жодному разі не закликав до відособленого життя, до національної замкнутості. Він прагнув, щоб брати-українці увійшли до канадської спільноти повноправними і, що важливо, повноцінними громадянами. Щоб вони, подивившись на своє відображення в дзеркалі, прислухалися до того, як вони говорять, не робили з себе посміховиська і не ганьбили всю українську націю, часткою якої були. Йому можна дорікнути у надмірній вимогливості, у згущенні фарб — чого, мовляв, було хотіти від неграмотних робітників? Але час показав, що проблеми, порушені ним ще в піонерську добу, актуальні й нині. А до його іронічної поради “якось окреслити ту хлопську мову” з урахуванням її нових “особенностей” слід було прислухатися. Принаймні, наступні покоління мали б зразок, як не слід говорити.

Предметом сатири “Горі імієм серця” стали українські газети. Автор зізнається, що газет читати ке любить. Полишивши газетну справу в Україні, він думав, що тутешні часописи не мозолитимуть йому око. Та лихо не спить, бо кожен часопис має хоч одного редактора, “який забіжить ззаду і встромить... в кишеню свою газету...”. Тут Карманський не переобтяжує себе оцінками та коментарями. Він лише подає дзеркальне відображення або наводить цитати тих публікацій, які впали йому в око. “Ось “Вісти з Запорожи, або Геройські модвиги наших земляків у Вінніпегу”. Тут йдеться про п’ятьох українців- земляків, які, побившися за африканську дівчину з мурином Діком, закололи його ножами. В статті зазначається, що всіх “героїв арештовано і відставлено до корту” (до суду. — Н.М.). І в кінці — логічний висновок: “Так слава про нашу відвагу і силу тріюмфує навіть за океаном”. А в наступній замітці важко зрозуміти, чи це самопародія, чи серйозне свідчення "англійського насильства над нашим бідним народом”: “Вчера тутешній суд видав вирок на нашого земляка Н.Н. на повішення. Невинна жертва впала жертвою англійської нєтолерації, бо Н.Н. лишень позволив собі на жарт і заколов на вулиці... полісмена. Се вже п’ятий вирок смерти на нашого земляка в сім році в нашім місті. Шалійте, тирани!"

Ймовірно, що автор вибірково підходив до цитування, беручи до уваги лише найвиразніші зразки вбогості мислення, відсутності будь-якого розуміння про моральність, закони суспільства, а також про газетну справу. Те, що подібні висловлювання виносились на шпальти газет, ганьбило не лише їхніх авторів та видавців часописів, а й українське ім’я загалом.

У сатирі “Поступ у всім і понад усе” Карманський спрямував зброю своєї критики проти ворогуючих між собою правлячої консервативної партії та опозиційної їй ліберальної. “Пройшовся” він також по українських представниках “великої політики”, які ще в недалекому минулому “стогнали в галицько-лядсько-попівсько-езуїтсько-шкільній ямі”. Прагнули стати освіченими, а тепер, перевтомлені тим, не потребують жодних наук, цураються питань національних, політичних, а хочуть жити вільним спокійним життям — по-модерному. І консерватори з лібералами, і українські “діячі” все роблять в ім’я поступу та культури. Вони — як два боки однієї медалі, ім'я якій — Поступ.

Карманського не цікавить велика політика Канади доти, поки вона не стосується національного питання. Глибоко вражене серце патріота не може миритися з принизливим становищем земляків, які не хочуть чи просто не можуть за себе постояти, або ж не усвідомлюють свого жалюгідного становища. За красивою, демократичною назвою “ліберали”, на думку Карманського, приховується дуже хижа і лицемірна суть. Їм нічого не варто оббрехати українців, які “за рівнем культури стоять нижче, ніж просвічені ними американські індіани”. їм нічого не варто позакривати українські школи і повиганяти українських учителів; заявляти на сторінках проліберальної преси, що не спочинуть доти, доки не виб'ють з “галішенів” українства і не перетворять їх на англійців... І все це робиться під прапором поступу, — говорить Карманський.

Та як би різко не висловлювався Карманський на адресу канадських партій, його критику спрямовано насамперед проти своїх же безхребетних українців. Автор розуміє, що в англійців є підстави виховувати і перевиховувати наш народ. Та як можна самим українцям миритися зі становищем, коли їх мають за ніщо, за людей нижчого гатунку? Своїми сатирами Карманський прагнув збудити в канадських українців почуття навіть не національної гідності, а людської, спонукати, врешті, до самозбереження.

У статті “Годі сміятись” автор без жодної іронії говорить про те, що ніхто в цьому житті не застрахований від помилок, особливо на чужій землі. Але, щоб не стати "народом без пуття, без чести, без поваги”, треба прокладати свій шлях, зважувати кожен крок. Письменник усвідомлює, що є в громаді люди, які краще нього знають канадське життя, краще нього могли б порадити. Однак це не зупиняє його від висловлення власної думки: “Моя ціль була подати лиш образ вражінь, яких я зазнав, дивлячись протягом двох місяців на тутешнє українське життя і поставити сей образ вражінь перед очи тим, що освоївши ся з сим житєм, через буденну привичку не бачать, що в нім хибне, анормальне або погубне, — хоч не виключаю можпивости, що і я в дечім помиляюсь, або бачив що не у властивім світлі”. Автор закликав українців не фракційно вирішувати свої релігійні й культурні справи, не розпорошувати своїх зусиль у політиці, домагатися своїх прав, змушувати інших рахуватися з собою, не продаватися іншим партіям, але і не дбати винятково про шкурницькі інтереси. “Добро народу — понад усе!” - таким має бути гасло українців.

Стаття “Годі сміятись” мала завершувати “Малп’яче зеркало”. І, на перший погляд, здається, що краще б воно так і було. Тоді Карманському, можливо, вдалося б уникнути скандальної слави на американському континенті. Але ж він думав не про себе, не про свій комфорт. Тому з’являються спочатку “Доповнення до Малп’ячого зеркала” (3 фейлетони), а за ними - “Малп’яче зеркало. Видання друге” (9 фейлетонів). І хоча вони менш цікаві для сучасного читача, однак не позбавлені деяких рис, які дають змогу краще зрозуміти особистість Петра Карманського.

Окремі фейлетони “Доповнення до “Малп’ячого зеркала” повторюють теми попередніх сатир, хоча їхній тон уже значно різкіший, наступальніший. Дещо змінюється і форма творів — автор вводить у тканину оповіді діалогізовані розмови з уявними “стрічними”, чим відвертає увагу від самого себе як об’єкта цькування. Докори на адресу громади він тепер вкладає в уста інших героїв, які поділяють його думки, але від цього сатири не стають поблажливішими. У фейлетонах “Для чого український Вінніпег не буде вибирати свого алдермана?”, “Український голос” має час...” Карманський відкрито йде на конфронтацію з українською громадою. “Для вас цирк з малпами цікавіший, чим рідна історія або література, і тому я для вас постарався о малп’ячий цирк”, — пише він.

Факт, описаний Карманським у фейлетоні “Через похибки набуваємо науку”, говорить про неймовірну "популярність” письменника в канадських газетних колах. Виявляється, що після виходу в світ “Малп’ячого зеркала” він стає об’єктом цькування всіх часописів. Газети “Ранок”, “Український голос”, “Канадійський фармер” наввипередки лають професора з України. П. Карманський підрахував, що у 18-у номері “Канадійського фармера” за 1913 р. з’явилося аж б статей, присвячених йому одному. “Ну хіба ж не популярність?” — іронізує автор. А тим часом йде війна в Австрії, у провінціях Альберта і Саскачеван вирішується питання шкільної системи, у самому Вінніпезі відбуваються вибори. Але редакція має справи важливіші — треба колективними зусиллями “добити" професора з України. Пригнічений цим цькуванням, Карманський так пояснював ігнорування газетами актуальних питань: “Що можуть в таких справах сказати парубки з редакторськими ножицями в руці, коли вони... на суспільних питаннях розуміються, як тая... на перлах. А треба, конечно, щось сказати, бо інакше газету викинуть фармері з хати. Отже, вони вдались на хитрощі: найшли ворога канадської України в моїй особі і приписали мені більшу небезпеку, ніж всім законам, виміреним на нашу загибіль...".

Злість породжує ще більший азарт і агресивність Карманського. Він вирішує продовжувати свій “архитвір”. Нападки та плітки лише загартовують у ньому сатирика, дають безліч нових свідчень “морального жебрацтва” його опонентів. Але тепер автор обіцяє бути вже більш відвертим, “лиш вірним істориком”, який не дозволяє собі “ніякий дотеп”. У фейлетоні під назвою “Ходеніє Гикуна по муках” він у бурлескному стилі, використовуючи відомий образ грецької міфології — Одисея, а також персонажа української байки — собаку Рябка, створює образ чванливого, запопадливого ліберального лакея, запроданця, якого не приймає ні англійське "царство безсмертних”, ні українське вольне козацтво. Гикун, як і Одисей, у пошуках свого майбутнього завітав до підземного царства подивитись, як його вітатимуть і які будуть віддавати йому почесті. Взявши до рук прапора — часопис “Канадійський фармер”, він попрямував до царства партії лібералів. Та пильний вартовий, угледівши собачого хвоста та вчувши “галішенський” акцент, вигнав його, навіть не вислухавши. В реєстрах Української республіки, куди Гикун подався опісля, його не знайшли, бо вже зарахували до тих, що продавали душу ворогам. Але пораду добру дали: створити собі нову державу з назвою “Царство перевертнів”. Із тим Гикун і пішов собі прямо до будки “Українського голосу”. Хоч Карманський і видозмінює прізвище, не важко зрозуміти, хто був прототипом героя. Йдеться про Онуфрія Гикавоге, який на межі 1912-1913 років працював редактором часопису “Канадійський фармер”.

Зображуючи Гикавого як брехливого запопадливого пса, сатирик, безперечно, зводив свої особисті рахунки. Однак алегоричний образ, створений ним, — це узагальнена оцінка всіх тих безіменних перевертнів, лжепатріотів, про яких він говорив досі, з якими він боротиметься також засобами поетичної мови.

Якщо “Ходеніє Гикуна по муках” трактувати як літературний твір, а не фейлетон-відповідь ворогам, то своїми художніми особливостями зін нічим не поступається кращим зразкам української сатири 19 ст. Їдкий сарказм авторських коментарів, гіперболізація негативного у персонажа, використання засобів травестії, звернення до літературної традиції, — все це характеризує Карманського як вправного сатирика.

Якщо у згаданому вище фейлетоні висміювалося конкретну особу, то наступний — “Така собі газета-сплювачка”, стосувався конкретної газети, а саме “Українського голосу”, яку Карманський неодноразово згадуваз у своїх попередніх фейлетонах. Він порівнює її з вуличною дівкою, якій байдуже, з ким мати справу, аби “йшов інтерес". Газету-“поступовця” він характеризує такими словами: “Можете читати цю газету 5 літ, а ручу вам, ще не зміркуєте, якої вона краски, пошо вона виходить і чого вона хоче. Се такий хамелеон, що безнастанно міниться. Се хоруговка на дому, що все звертається за вітром”. Загалом, наче нічого нового тут Карманський не говорить. Як і раніше, аналізує еволюцію партійних і церковно-релігійних пріоритетів газети, її традицію колекціонувати та поширювати плітки, скандали та скарги. Але звинувачення й аналогії тепер значно дошкульніші.

Останні публікації “Малп’ячого зеркала” вже важко назвати сатирами чи фейлетонами. Карманський, виснажений моральною боротьбою з "малпами”, опиняється в глухому куті, де йому залишається лише цитувати образи та лайку на свою адресу та вправлятися в ще дошкульніших відповідях бездарам, що “потоптались” по ньому.

Зневірившись у можливості щось змінити у канадсько-українському житті своїми сатиричними статтями, Карманський припиняє їхню публікацію. У “Взаїмному порозумінні і поєднанні” письменник подає своєрідне резюме “Малп’ячого зеркала”, де окреслює теми своїх попередніх сатир, “каїться” у всіх своїх провинах, а наостанок глузує зі своїх “улюбленців”. “Справді, — пише Карманський, — класична полеміка, і її варто переслати до архіву Тов. ім. Шевченка у Львові, аби колись агент науки за яких 50 літ мав духовий пир. Бо такими цінними документами високого умового і морального уровеня не повеличається навіть XVII вік…”. Та сатира “Малп’яче зеркало” ніде й ніколи не передруковувалася. Збереглася вона дотепер лише в канадських архівах.

Що ж до місця “Малп’ячого зеркала” у творчості Кармансокого, то, на мою думку, воно стало містком від поезії смутку й туги, задивленої у внутрішній світ героя, до політичної сатири, поезії громадянського спрямування.

Л-ра: Слово і час. – 2000. – № 6. – С. 35-40.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Петро Карманський,Малп’яче зеркало,сатира,критика на творчество Петра Карманского,критика на творчість Петра Карманського,скачать критику,скачать бесплатно,характеристика творчества Петра Карманского

Читайте также