«А може, хто згадає на Вкраїні»

«А може, хто згадає на Вкраїні»

Леоніла Міщенко

У поезії-посиланні «До дітей» Галя Мазуренко писала:

...Не дайте ви загинуть
Моїм пісням. Нехай живуть вони.
А може, хто згадає на Вкраїні,
Положить квітку на труні.

На жаль, і досі це ім'я в нас майже невідоме.

Галя Мазуренко народилась 25 грудня 1901 року в Петербурзі, в родині інтелігентів. Її назвали Галею, а не Галиною (так писала про себе в одному з листів) на честь київської святої. Її мати — Єлизавета Мазуренко — вивчала в Петербурзі медицину. Вона сестра відомих діячів років визвольних змагань та розбудови УНР — Василя, Семена та Юрія Мазуренків. Всі вони загинули в сталінських таборах, як і їх сестра Єлизавета.

Її батько, Сергій Боголюбов, нащадок декабриста графа Татіщева, був професором університету.

У своїх спогадах Галя Мазуренко розповідає про свій родовід: «Мазуренки з Донщини, з села Криворожське на річці Калитві. Там у діда була мельниця і хутір. Сам дід був єдиний син полонянки татарки з Криму, що мала великий вплив на свого чоловіка і всю родину. Зараз я, читаючи про арабів, дізналась, що жінки там збудували цілу літературу,а не тільки сиділи на гаремах...

Життя моє з дитинства було повне конфліктів. Батьків я любила обох і люблю, але вони рано розійшлись і мені прийшлось у 6 років вирішувати з ким із них жити. Я вибрала маму, бо мені здавалось, що вона без мене не зможе бути! А батько сильніший».

І Галя з мамою поїхала в Січеслав (Дніпропетровськ). Підростаючи, вчилась у гімназії, а також познайомилась з Д. Яворницьким, який, за її словами, «був для мене друг і вчитель, він хотів мене залишити у себе в музеї» (Галя мала нахил до мистецтва скульптури). Хотів він також вберегти талановиту дівчину від бурхливих подій, що стрімко насувалися. «Будете гетьманів старих ліпити. Гаразд?»

Почалась світова війна, далі революція, які і втягнули юну дівчину у вир боротьби. Ще один її яскравий спогад тих років: «Одного разу зустрілась із Симоном Петлюрою і подарувала йому статуетку козака, що я була вирізьбила. Сказали мені пізніше люди із штабу, що він довго носив із собою цю статуетку».

У 1916 році чотирнадцятилітня Галя, щойно закінчивши шість класів Комерційної школи, добровільно йде на фронт як сестра милосердя. У 1918-1920 роках вона у війську УНР. Нагорода за хоробрість — «Хрест залізного стрільця» — за бої і походи в складі 3-ої Залізної стрілецької дивізії. Для неї це «болюча пам’ятка про час високий, грізний» (вірш «Залізний хрест»).

«Я багато бачила... І махновців, і денікінців, і наших повстанців. Познайомилась на практиці, а не в теорії з тим, що творилось». Після поразки Визвольних Змагань скаже вона у віршованих рядках: «Як вербу, країну злим вітром зломило». Перенесла у той час тяжкий тиф, і вже майже осліпла. Про це все прочитаємо у її автобіографічному прозовому творі, який писала 1920 року, а викінчила і видала вже в Лондоні 1974 року — «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто «вивернеться».

З 1923 року Галя Мазуренко в еміграції. Це було «кам’яне пекло вигнання». Побувала в Берліні, Варшаві, де студіювала скульптуру в Польській Академії, далі, довше, у Празі. Тут навчається в Українському Вільному університеті, цікавиться філософією, слухає лекції Дмитра Антоновича. У Високому Педагогічному інституті Драгоманова вивчає літературу, в Українській Академії Мистецтв — малярство, скульптуру. Здобуває ступінь доктора філософських наук, особливо захоплюється філософією орієнтальною. «У філософії мене найбільше цікавить моральна сила людини. Переживаючи часи Визвольних Змагань, я не могла цю тему оминути. Моральна висота стійкої людини, що не кланяється перед обставинами, була завжди для мене натхненням до праці. З філософів мене спочатку захопив Декарт, а пізніше Паскаль. Релігійна філософія для мене є найцікавішою, зокрема китайська філософія Теоізму та Зен-Буддизму. У старовинній мові Санскриту я відчуваю внутрішній шлях розвитку». Авторка далі говорить про вплив філософії на її поезію. І тут же заявляє: « Перше на мене вплинув Шевченко». (Див. інтерв’ю з Галею Мазуренко. — Журнал «Вітраж», 1978, ч. 5, Лондон).

У Празі далі відчуває самотність «кам’яного пекла вигнання», — «Серед людей, як у пустелі. Душа — залишена оселя...» І тут же переживає ще одну страшну трагедію. Це сталося в час Другої світової війни, коли бомбили Прагу. Там поруч жили Галя Мазуренко з двома дітьми і її найближча товаришка художниця Галя Мазепа, також з сім’єю. «Бомба впала,— згадує Галя Мазуренко, — на голову її матері, що везла внуків до хати, і перебила їх всіх». Все це сталося на очах семирічного сина Галі Мазуренко, Олеся. Хлопчик не витримав побаченого жахливого страхіття, це був нервовий шок і він захворів психічно. Всі подальші роки до останніх своїх днів мати жила з ним, лікувала, але безрезультатно.У поезії «Знов різдво»(1980) читаємо:

Олесь прибіг в час бойні й по дорозі бачив, Як стіни падали і вилітало за вікном вікно, і серце розривалось в нім від горя. Мішався розум...

А я з того часу перевернулась в камінь...

В іншому вірші — «Місяць уповні» — йдеться про раптовий нічний прихід сина з психлікарні:

Прийшов, затравлений, як звір,
Убік тікає лячно зір,
Мій біль, мій, жах, мій рідний син.
Тривожно каже він мені
«До стелі нас, — у шпиталі...
і ноги вдалечінь несуть...
і руки в руку не беруть:
В вікно погрожує обом
Нам повновидий жовтий гном.

Серед літературного оточення в Празі Галя Мазуренко називає Оксану Лятуринську — поетесу, різьб’ярку, художницю, Олену Телігу, яка вражала своєю інтелігентністю, Олександра Олеся з дитячим виразом обличчя і проникливими очима, Євгена Маланюка.

Молодою дівчиною, покинувши рідну землю, опинилась у становищі «пасинка чужини». Але там, в чужомовному оточенні, не зреклась рідного слова, писала чистою, барвистою українською мовою, марила нею:

Ой говори, балакай, розмовляй,
земляче бідний, пасинку чужини.

Закрила вічі й чую рідний край,
Співучий відгук мови України.

Болюча, розпачлива туга за Батьківщиною проймає всю її творчість. А з роками все настирливіше, невгамовно мучить питання:

...Птах кружляє колом,
Його додому туга привела.
А нам і нашій нещасливій долі
Чи буде шлях до рідного гнізда?

Йдучи важкою дорогою життя, коли душить моральна самотність, коли «життя минає, та все якось збоку» і вже вибилася з сил, а помочі нема, найглибшою драмою для поетеси було «що в рідний край немає повороту, що спів неспіваний — мої пісні-книжки.

Перша поетична книжка «Акварелі» вийшла у Празі 1927 року. Далі з’являються «Стежка», «Вогні» (1939), «Снігоцвіти» (1941). Авторка послідовно утверджує думку, що кривду треба побороти «не злом, не гнівом — благородним духом», що «Вкраїні треба світлі творчі сили, не руйнування — праця сильних рук». Такі гуманістичні засади її ранньої поезії.

Після Другої світової війни Галя Мазуренко переселилась до Англії і з 1945 року живе в Лондоні. Спочатку працювала фізично, а далі викладала в одному з університетських коледжів східну філософію. Вона багато працює; пише, малює, заглиблюється в пошуки трансцендентального пізнання, філософського осмислення різних вірувань. З’являються її нові скульптури і графіка, акварелі і пастелі. В Лондоні неодноразово виставляють її живописні твори. Крім того, в Англії, США, Ісландії, Пакистані, Уельсі відбулося дев’ять персональних виставок її мистецьких праць. Вела малярську школу для дітей, переважно українських емігрантів. Видає поетичні книжки: «Пороги» (1960), «Ключі»,(1969), «Скит поета», «Зелена ящірка» (1971), «Три місяці в літері життя» (1973), «Північ на вулиці»( 1980). Опублікувала також гарно ілюстровані віршовані збірки для дітей: «Киця», «Корона золота», «Осінь». Особливо цікавить авторку творів для дітей сюжет про Івасика-Телесика» (є кілька варіантів). Один з них — віршована казка «Котигорошок», яка починається словами: «Котигорошок-Телесик летить на каченяті додому». А далі — лаконічний текст та сюрреалістичні ілюстрації страховиськ, які не пускають хлопчика повернутися в Україну, зловісні перешкоди на його шляху.

У передмові до збірки «Ключі» В. Шаян пише: «Тут щойно твориться якась слабо окреслена форма... Космічної Матері. Як же змалювати цю праправісну творчу силу? Чи це поезії, чи акварелі? Чи ключі до якогось іншого бачення світу? Чи в добу Космосу хтось із нас вдоволений жаб’ячою перспективою нашого інфузорного бачення світу? І самовдоволено із нашого реалізму в малярстві і поезії будемо лаяти Галю Мазуренко за її новаторські спроби іншого бачення світу разом із її духами, які пробують до нас промовити у світлових сигналах із свого світу?»

З-посеред згаданих видань особливе місце посідає збірка «Північ на вулиці». На обкладинці підзаголовок: «Ілюстрована збірка поезій». Справді, вона вражає своїми сюрреалістичними малюнками. Чимало з них зрозуміти читачеві нелегко. Потрібна глибінь знань авторки, щоб їх збагнути. Тут активно включається сюрреалістичне художнє мислення, якась космічна енергетика, екзистенціальна концепція буття людини.

Крім того, авторка інколи висловлює дивовижні передбачення. Ось вона пише про втрату людиною «органу пізнання в собі», який передає космічну мудрість — інстинкт, чи пам’ять до мурашки через вусики антен (вірш «Прикрита товщем зверх-розумних схем»).

Цікаво, що про це саме пише у своєму філософському трактаті «Медитативне мистецтво із Всесвіту» Олександр Архипенко,унікальний скульптор, якого мистецтвознавці називають генієм XX століття. Герої його скульптур — це абсолют і вічні ідеї.

А ось рядки вірша Галі Мазуренко «Питання й відповіді з Гоголя»:

Хто забив філософа Сковороду?
— Комп’ютер-гном, або Залізний Вій

А в червні 2002 року по телебаченню передають дискусію мистецтвознавців і фізиків. Тема: «Комп’ютер — вбивця мистецтва».

Життя з такою немилосердною силою тиснуло на талановиту особистість цієї жінки, що людина або гине («О Дон Кіхоте! Я зійду з ума, а може, вже зійшла? Не знаю»), або починає чути оті «світові сигнали». Цей ефект подібний, на тиск, при якому з графіту твориться діамант.

В 70-х роках написана ще одна пророча, політична поезія, яка також ввійшла в збірку «Північ на вулиці». Ось її уривок:

Угору шлях вузький, гостріше бритви!
Підтята власним лозунгом своїм,
Впаде Москва, як Візантія й Рим,
Не за ідеї, — за невірність їм.
За підтасовку фактів, — не молитву
За підтасовку карт, а не в час битви,
Ні, не в бою, а просто так, за кров
Батьків, дідів осудять власні їх підлітки.
За кров невинну, за брехню промов,
За Україну, Чехію, за Крим, і кріпко
Осудять за шахрайство...

Після 1980 р. Галя Мазуренко не змогла видати нових поетичних книжок, хоч деякі твори її перекладені англійською мовою. А написано ще дуже багато. Постійно також малює. «Альбомів у мене більше як треба! Ціла гора!... Малюнків вдома десятки й десятки, так само, як і ліричних віршів. Багато недрукованих поем. Але не видано нічого...» — повідомляє вона в Україну в своїх листах.

Та в останні роки її особливо гнітить самотність. «Ця духовна самотність вбиває, бо ті, з ким колись ділилась, вже давно лежать у могилі...» Головне ж залишається: «Метою мого життя була завжди українська незалежна культура, але йшла я (особливо останні 40 років) своєю власною стежкою, не брала участі в громадському житті і мене не забували тільки близькі друзі. Зате життя вимагало забагато зусиль ( хвороба сина особливо)...»

Отже, маємо яскраву творчу індивідуальність, митця, що своєю працею плідно збагачує українську національну культуру, активно сприяє її інтеграції у світовий культурний процес. Йдучи тернистою дорогою «кошмарно нелегкого життя», Галя Мазуренко не втратила віри в щасливу долю свого народу. «Хай плаче, хто плаче останній, а в нас є майбутнє, — то й годі!» Вслухаймося в голос поетеси.

Вона дочекалась омріяної незалежності Батьківщини. 1992 року письменниця стала членом Спілки письменників України. На 92-му році життя вона знайшла нарешті свою дочку Мариночку, яку, щоб врятувати, лишила у матері в Києві понад 70 років тому. Ось уривки з листа, коли з тривогою шукала Мариночку: «Пишу Вам, щойно вернувшись зі шпиталю, ще була з місяць, а в понеділок знову мене повезуть. Був нещасний випадок, і я посковзнулась. 12.ХІІ, поспішаючи на пошту (я ждала вістки про долю дочки Марини), зломила руку, коли впала, зіпсувала спину і очі. На жаль, нічого не прийшло про неї». Це з листа, датованого 17.1.1992 р. В наступному листі: «Написано було, що вона з донькою і обидві хворі. Цей час непевності просто жахливий. Мені іноді здається, що я просто божеволію, що це мабуть змов помилка...»

Але зустрітись вони вже не змогли.

Померла Галя Мазуренко в червні 2000 року. «Літературна Україна» 9 листопада опублікувала статтю «Прощання і надія», в якій повідомлялось: «З Лондона запізніло прийшла сумна новина, що під кінець весни не стало відомої української художниці, скульпторки й поетеси Галі Мазуренко 1901 року народження — чи не останньої представниці ген аж четвертого від нас покоління, яке пронесло на своїх плечах гіркий тягар поразки української революції 1917-1920 років і приреченості на довічне позаукраїнське існування. Переможне в творчості й стражденне в буднях життя Галі Мазуренко було сповнене контрастів і трагічних колізій... Замотеличена економічними негараздами, молода держава Україна, сподіваємось, не забуде цей духовний борг перед однією з найсвітліших мисткинь української діаспори... «Україна — нація майбутнього» — вірила Галя Мазуренко.

Л-ра: Дзвін. – 2004. – № 2. – С. 139-142.

Біографія

Твори

Критика



Ключевые слова: Галя Мазуренко,письменники діаспори,Празька школа поезії,критика на творчість Галі Мазуренко,скачать критику,скачать бесплатно,українська література 20 ст

Читайте также