Божі очі синіх волошок
Микола Ільницький
В одному зі своїх віршів Галя Мазуренко висловила надію, що вона дочекається свого читача по смерті, і що читач цей — «з широким обрієм і слухом — геній», знайшовши її книжки у Британському музеї і розрізавши, можливо, нерозрізані сторінки, стане її другом.
Скільки в цих зовні спокійних і гірко іронічних словах глибокого болю. Бо поетесі Галі Мазуренко минуло вже дев’яносто. І справді, її творчість в Україні — її батьківщині — невідома. Книжки, поезії, які вона видала власним коштом у Лондоні, де постійно проживає з 1945 p., знає обмежене коло читачів — переважно її друзів і знайомих... Сталося так, що творчість інших поетів, які належали до «празької школи» української поезії, тобто до гуртка поетів, які жили і творили у Празі в 20-30-ті pp. (Ю. Дараган, Є. Маланюк, О. Стефанович, О. Лятуринська та ін.) завдяки публікаціям у газетах і журналах стала відомою ширшому читацькому загалові України, а до Галі Мазуренко черга досі чомусь не дійшла. Тим часом без її поезії буде неповна не тільки картина «празької школи», а й усієї української поезії. У творчості поетеси відбилася доля тієї частини її покоління, яка з поразкою Української Народної Республіки була приречена на вигнання, змушена була нести хрест емігрантських доріг. Водночас у ній втілився багатий духовний світ ліричної героїні Галі Мазуренко, що, відірвана від рідного грунту, не втратила зв’язку з національною традицією і, надихана культурою Заходу і Сходу, збагачувала українську літературу новими мотивами, образами, формами.
Народилася Галя Мазуренко 1901 р. в Петербурзі в сім’ї професора Сергія Боголюбова. Середню освіту здобула в Катеринославі. Події революції 1917 р. покликали її до боротьби за державність України. Воювала в Армії Симона Петлюри. Згодом у книжці «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто «вивернеться», виданій 1974 р. в Лондоні, вона змалювала яскраві картини тих років і свої повні небезпеки походи і пригоди: і зустріч із професором Дмитром Яворницьким у м. Січеславі (Дніпропетровську), який, прагнучи вберегти дівчину від небезпеки, пропонував їй працю у Музеї запорізького козацтва, і вимушене перебування у денікінців, і виконання ризикованих доручень, і, нарешті, перехід кордону. І хоча героїня цих збережених молодою пам’яттю і романтизованих спогадів зветься Лізою, у ній, безперечно, відбилися біографічні риси самої авторки, до того ж у кінці книжки відтворено «Свідоцтво» про народження Галі Мазуренко з відзнакою «Хрест залізного стрільця» «за бої і походи у складі 3-ї Залізної стрілецької дивізії армії Української Народної Республіки».
З 1923 р. Галя Мазуренко — у Празі. Навчається одночасно в Українському вільному університеті, Вищому педагогічному інституті ім. М. Драгоманова та Українській академії мистецтв. Усі ці вищі навчальні заклади у Празі (поряд із Господарською академією у Подебрадах) були створені для молодих українських емігрантів при сприянні тодішнього президента Чехо-Словаччини Томаша Масарика. Викладали в них відомі українські вчені, діячі літератури і мистецтва, які теж змушені були покинути рідну землю. І про цей період написала Галя Мазуренко в «Низочці спогадів про Українську академію мистецтв у Празі», що її вмістила як передмову до поетичної збірки «Скит поетів» (Лондон, 1971). Ось фрагмент із цих спогадів — про початки формування Академії: «Зібралися наші хлопці, перебравшись усілякими чудами через кордони. Попрохали кімнату, їм дали. Що далі робити? Почали малювати. Замість грошей у них картки на обід, то нема чим за модель заплатити. Та вони не журилися. Став один на табурет, а як був він хлопець хоч куди, то його й змалювали в одязі Аполлона. Другий був, мов Ахілл, як звісно, наш прадід з грецької міфології, ну то й пішли малюнки один краще другого. Поїдять хлопці в їдальні комітету борщу й хліба (хліба скільки хоч!) і до свого Ахілла».
Одначе не треба думати, що Академія, як і інші українські вищі школи у Празі, була чимсь самодіяльним чи дилетантським. Професори її (Кулець, Мако, Лісовський) були фахівцями високої кваліфікації зі скульптури, живопису, графіки, як і професори Чижевський, Антонович, Біднов, що викладали філософію, літературу, історію.
У ті роки Галя Мазуренко формується і як маляр, і як поетка. Одна за одною виходять її збірки «Акварелі» (1927), «Стежка» «Вогні» 1939), «Снігоцвіти» (1941), які привернули увагу тодішньої емігрантської критики. У 1945 р. Галя Мазуренко перебирається до Лондона, продовжуючи займатися як малярством, так і поезією, та викладаючи в коледжі. За цей час виходять її поетичні збірки «Пороги» (1960), «Ключі» (1969), «Скит поетів», «Зелена ящірка» (1971), «Північ на вулиці» (1980) та згадувана вже книжка «Не той козак, хто поборов, а той козак, що «вивернеться» (1974).
Читач помітить еволюцію творчості поетеси. Драматично і водночас якось дуже особистісно прозвучав філософський мотив уже у вірші «Христос»:
Тільки... кожен раз, коли із гордим окриком
Люте щось прокинеться в тобі,
Затремтить Христос. Рукою мокрою
Кров зітре він на своїм чолі.
Це — Христос у кожному з нас. Він може бути не Христом, він може бути, скажімо, Буддою, але неодмінно має у собі те містичне начало, що пов’язує нашу душу із світовою душею, світовим сумлінням, «святим вогнем». У пошуках цього універсального, трансцендентного уява поетеси «перебродить», наче ріку вічності, різні релігії, культури, цивілізації. У сюжетах на українські, китайські, індійські теми звучить ідея невмирущості духовного начала, «переселення душ» чи то у формі українського фольклорного символу (образ зозулі), чи принципу філософії іудаїзму. У вірші «Близнята душ» ця ідея знаходить індивідуальну інтерпретацію: душа Тараса Шевченка повернулася на землю і перевтілилася у душу великого індійського поета Рабіндраната Тагора, так «казка Індії спить в українській казці».
Теософія Індії особливо близька нашій поетці, але Галя Мазуренко бере з неї тільки співзвучне з її розумінням висоти й шляхетності людських душ. Так, інтерпретуючи давньоіндійську філософську поему «Бгагаватгіта», герой якої Орджуна спершу відмовляється виконати наказ бога Крішни — воювати з військом противника, бо там його родичі, діди і внуки, а потім вступає у битву, Галя Мазуренко обирає іншу розв’язку:
Вчитель довго вмовляв до злого:
— Побивай земляків... (мов звір).
Чи невір’я? Чи бога такого?
Будда вибере правду без вір.
Її муза справді «з коромислом», і це коромисло — не атрибут традиційного українського побуту, а елемент в ієрархії цінностей: воно зачеплено не за відра, а за зірку, і може зачерпнути золоту рибку в студеній воді, де за гаєм — Чумацький Віз...
Можна шукати у творчості Галі Мазуренко єдності її двоєдиного таланту — поета і маляра. «Чи це поезії, чи акварелі?» — запитував В. Шаян у передмові до збірки «Ключі» і відповідав: «А вона своє сказала. І Божі очі перемінилися у синь волошок. В акварелі чи в метафізиці?» Та й чи потребує відповіді це питання?..
Л-ра: Дзвін. – 1992. – № 1-2. – С. 21-22.
Твори
Критика
