Орест Сомов та його роль у становленні й розвиткові української російськомовної романтичної белетристики
Т. Деркач
Орест Сомов був одним із тих письменників, котрі, відігравши досить помітну роль в літературі, довгий час залишалися забутими. Він походив з когорти діячів, котрі часом першими знаходили в літературі ті нові шляхи, якими згодом йшли їхні великі сучасники. Сьогодні мимо О. Сомова не проходить жоден дослідник літературних дебютів М. Гоголя, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка.
Орест Сомов прибув до Петербурга, коли йому минуло 23 роки. Як вихованець харківського університету і носій української літературної традиції, він став одним із тих письменників, котрі в першій третині XIX ст. здійснили справжнє вторгнення української культури у російську. Свої перші літературні вправи — вірші, байки, пісеньки — Сомов друкував у «Харьковском Демокрите» та Украинском вестнике». Співпрацювати у цих часописах він продовжує і в перші роки життя в Петербурзі. По приїзді до столиці О. Сомов зближується зі своїми краянами М. Цертелєвим, З. Туманським, згодом стає членом Вільного товариства любителів словесності, наук і художеств. Працює в журналах «Благонамеренный», «Соревнователь просвещения и благотворения», альманахах «Полярная звезда на 1823 г.», «Северные цветы» та «Литературной газете». О. Сомов стає відомим учасником журнально-літературної боротьби періоду, що передував повстанню декабристів. Як нарисовець, перекладач виступає на сторінках багатьох столичних друкованих видань. У 1829 році О. Сомов виявився єдиним критиком, що зумів побачити в авторі «Ганца Кюхельгартена» майбутнього талановитого письменника. Він підтримує дружні зв’язки з М. Максимовичем та іншими українськими й російськими літераторами, перебуває весь час в центрі літературної боротьби першої третини XIX ст. і є її активним учасником.
Орест Сомов відомий більше як літературний критик. Будучи учасником не тих бенкетів розуму і таланту, на які багата епоха 1820-1830-х років, а її буденного, повсякденного життя, О. Сомов залишив свій слід в російській та українській літературах як теоретик романтизму та письменник-романтик.
У 1823 році він привернув до себе увагу літературних кіл Петербурга полемічно-пристрасним розбором перекладу В. Жуковського «Рибалки» Й.-В. Гете. У цьому виступі автор викладає власне бачення естетичних принципів та шляхів розвитку вітчизняної літератури на даному етапі, що зводилися до відмови від сліпого наслідування творчості західних поетів, оскільки справжній талант, підкреслює критик, повинен належати своїй вітчизні, піднісши при цьому славу рідної мови засобом розкриття її скарбів, збагачення властивими їй зворотами та виразами. Це програмне завдання Сомова-естетика отримає згодом розвиток у його трактаті «О романтической поэзии», надрукованому з «Соревнователе просвещения и благотворения» 1823 року. У ньому автор утверджує права уяви як однієї із естетичних засад в галузі мистецтва. Сомов стверджує, що уява «єсть самая прихотливая способность души человеческой», вона страждає від одноманітності і постійно потребує поповнення, а знайшовши щось нове, в повну силу насолоджується ним. Автор зазначає, що «нигде воображение не показывает столько своенравия, как в произведениях изящных искусств, здесь оно решительно отметает всё обыкновенное, желает и требует только нового, небывалого». Тому й народжуються звинувачення проти поезії класичної, головний недолік якої полягав у вузькості та тісноті її рамок. Сомов-теоретик переконаний, що уява в галузі мистецтва повинна бути завжди активною, повсякчас мати нову поживу і нові насолоди. У своїй праці О. Сомов робить огляд французького літературного класицизму і критикує його як систему, що сковує художню творчість. Автор засуджує класицистичні тенденції обмеження розвитку самобутньої національної поезії канонами та зайвою пристрастю до античних і класицистичних зразків, якими вважалися твори багатьох давньоримських і європейських письменників Нового часу, переважно французьких, котрі наслідували класичних, оригінальних поетів.
Особливого значення О. Сомов надає проблемі народності, самобутності мистецтва, відданості художника всьому рідному, національному. Виходячи з положення про те, що романтична поезія в кожній країні має власний національний характер, Сомов-теоретик подає історичний нарис її розвитку в таких країнах, як Італія, Іспанія, Англія, Німеччина, Росія. Автор добре знає західноєвропейську теоретичну літературу про романтизм, але зовсім не намагається сприйняти той розподіл поезії давньої і нової, який був установлений ще з часів Й.-В. Гердера і популяризований пізніше критиками і теоретиками Європи. Розуміючи під романтичною поезією самобутню, народну, О. Сомов відносить до неї лише пізньосередньовічну і головним чином нову, залишаючи осторонь античну та частково поезію, яку вважали класицистичною і в якій була, звичайно, і самобутність, і народність. У цьому виявилася деяка непослідовність Сомова-теоретика у трактуванні поняття романтичної поезії та формуванні концепції класицизму та романтизму. Проте, важливо відзначити, що О. Сомов у власне теоретичній галузі стояв на позиціях, близьких до класицистичної теорії, і критикував романтизм. Прихильність його до теорії класицизму простежується у трактаті «О романтической поэзии», де ідеї народності, самобутності, необхідності національного мистецтва автор обгрунтовує типово класицистичною концепцією наслідування і вибору: «...природа и человек, прошедшее и настоящее говорят поэту: выбирай и твори». Окрім того, він поєднує воедино романтичну теорію свободи творчості з класицистичною концепцією «смаку»: «поэзия требует свободы, требует порывов смелых, управляемых только вкусом, верным и строгим», протестує проти сковування творчості як класицистичними, так і романтичними канонами.
Використовуючи класицистичну теорію наслідування, О. Сомов у власне теоретичній галузі намагався обгрунтувати ці та інші ідеї в процесі критики об’єктивного ідеалізму романтиків. Це особливо видно із полеміки Сомова з прибічником шеллінгіанського романтизму, котрий, приховавши своє власне ім’я за псевдонімом «ß» стверджував, що свій твір художник створює незалежно від дійсності, оскільки акт художньої творчості є повністю довільним і навіть інстинктивним. О. Сомов розгортає думку про залежність творчості від оточуючої митця дійсності. Ідеї теорії наслідування особливо яскраво розвинуті ним у визначенні ідеї художника: «Она (ідея — Т.Д.) есть, по моему мнению усовершенствование сообразно понятиям художника предметов, существующих в природе. Посему идея есть последствие форм видимых и ощутительных, и новость и прелесть её зависят от особого сочетания тех же самых форм». Отже, художник не просто копіює природу, але вдосконалює її і така його активна діяльність спрямована на дійсні предмети, обумовлена певними рамками. О. Сомов твердить, що «...воображение человека имеет свои границы», і якщо він «творит иногда чудовища, не существующие в природе, то составляет их из частей... действительно в природе нахо-дящихся». Така думка Сомова, котру він наполегливо відстоює, проводила реалістичну тенденцію в естетиці. Будучи прибічником теорії наслідування, Орест Сомов заперечує тезу «ß» про те, що творчість художника є незалежною від об’єктивного світу речей. На його думку, ідеал художника, тобто прообраз, за яким здійснюється акт творчості, склався відповідно до форм, які вже до цього існували об’єктивно; художник творить лише «основываясь на свойствах действительно в природе существующих»; «сотворить что-либо вне природы, или по крайней мере несходное с каким-либо из предметов чувственных, есть физически невозможное для человека даже с самым пылким воображением, с самым изобретательным умом».
Неважко помітити співзвучність, збіги поглядів та ідей Ореста Сомова з поглядами та ідеями І. Рижського, Р. Гонорського, І. Кронеберга, Є. Філомофітського, О. Склабовського, В. Масловича та інших українських культурних діячів першої чверті XIX ст., висловлених ними в теоретичних статтях з естетики, у критичних студіях стосовно питань ставлення мистецтва до дійсності і змісту до форми, сутності прекрасного в природі і мистецтві, орієнтації на цінне в національній культурі, покликання і завдань митця та його місце в суспільстві.
В історії кожної літератури бувають моменти, коли активна прихована праця не приносить зрілих, вивершених плодів, одначе поступово і непомітно готує вибух. Такими були 20-ті роки XIX ст. в історії української белетристики. Провідна роль у літературному розвитку, як і раніше, належала поезії, але нове покоління прозаїків, які виступили в першій половині 1820-х років, могло вже опертися на досвід та завоювання попередників. Ті зміни, котрі повільно від початку століття накопичувалися всередині кожного жанру, підготували утвердження жанрових стереотипів як тих, що дісталися у спадок від попередніх літературних напрямів, так і нових, що швидко виникали в літературі передромантизму. У першій половині 1820-х років значення письменницької індивідуальності зростає настільки, що навіть у творчості прозаїків-початківців традиційні жанрові форми набувають індивідуального звучання. В цей період у О. Сомова проявляється самобутній дар оповідача. А до того він уже пройшов грунтовну літературну школу. Незаперечним є той факт, що на формування естетичних, літературних поглядів О. Сомова великий вплив справила атмосфера Харківського університету, де він навчався, літературні вправи та погляди місцевих професорів, харківська журналістика, що була покликана розвивати літературні смаки вітчизняного читача, замінюючи собою дидактичну прозу XVIII ст. У російськомовній українській прозі початку XIX ст. у межах традиційних жанрів «промов», «слів», «відомостей про...», «розмов», байок у прозі, близьких за образно-стильовою будовою до «Байок Харківських» Г. Сковороди, проходила перебудова їх змісту та модернізація форми у відповідності із просвітницькими ідеалами нового часу, під впливом сентиментального та передромантичного напрямів у літературі і водночас із засвоєнням всього того естетично цінного, що було внесено в літературу попередньою добою.
Першим виступом Сомова-оповідача, котрий відразу висунув його до числа кращих прозаїків 1820-х років, стала «малороссийская быль», «Гайдамак» (1825). У ній автор відтворює узагальнену, насичену соціально-історичним та психологічним драматизмом картину національного українського життя. Широко використавши волелюбні мотиви українських дум, історичних пісень, переказів,
О. Сомов створює образ романтичного героя-борця, який свідомо стає на шлях боротьби проти гніту і несправедливості. Сцена ярмарку, якою розпочинається твір, дала можливість авторові ввести читача у вир подій, який захоплює нових і нових персонажів, стрімкий розвиток сюжету, елементи епічної оповіді, народного гумору, народної мови, вірувань, яскраві картини українського побуту, характерні звички різних за родом занять, національною, становою приналежністю людей — чумака, циганеняти, сліпця-бандуриста, гайдамаків, сотника, військового писаря, корисливого єврея — все це надає творові рис повноти, довершеності у відтворенні тогочасного українського життя. Образ Гаркуші — це образ сильного, винахідливого і спритного захисника поневолених селян, який карає їхніх багатих та злих кривдників. Народні перекази зображали Семена Гаркушу як захисника знедолених, що відбирає у панів гроші та роздає їх бідним, і як злодія, який грабунками та розбоєм наводить жах не лише на панів, а й селян, бо серед численних його жертв виявлялися і бідняки. Але Сомов звертається тільки до тих легенд, у яких йшлося про Гаркушу як про месника і захисника скривджених селян. Слід зазначити, що ім’я Семена Гаркуші було таким же знаменитим в Україні, як ім’я Ваньки Каїна чи Степана Разіна в Росії. Про популярність Гаркуші свідчать численні звертання український письменників у своїй творчості до його образу (Г. Квітка-Основ’яненко, В. Наріжний, Г. Данилевський, М. Маркевич та ін.). У зображенні Сомова С. Гаркуша стає символом героїчних потенцій українського національного характеру. У романтизації образу Гаркуші, показі його служіння високій громадянській меті, очевидно, проявився вплив «Історії Русів», тогочасних волелюбних настроїв передової української молоді. На етнографічному та фольклорному матеріалі побудовано «страшну» розповідь Гаркуші про злого пана, який водив дружбу з нечистою силою. Цією розповіддю лукавий оповідач (Гаркуша) вводить в оману простодушних слухачів — козаків і понятих. В образах Гаркуші та його охоронців втілені дві сторони народного характеру, несхожість яких виявляється і в різному ставленні до чудесного. У «Гайдамаці» за всієї романтичності образу Гаркуші, немає нічого фантастичного.
Характерною рисою українського літературного процесу 20-30-х років XIX ст. було олітературення давніх українських легенд, переказів, вірувань, що було водночас одним із засобів художнього узагальнення етнічного досвіду народу, естетичного освоєння світу народної фантазії, виступало жанротворчим фактором. Таку тенденцію активного використання народних легенд, звичаїв, повір’їв, демонологічних переказів спостерігаємо у творчій практиці О. Сомова, зокрема, у його «небилицях», які стануть, починаючи з 1827 року однією з тематичних груп у письменницькій творчості автора.
Поетичний та трагічний характер мають повісті «Русалка» та «Киевские ведьмы» побудовані на українському фольклорному матеріалі. Героїня «Русалки» Горпинка, даремно чекаючи цілий рік свого коханого, польського пана Казимира Чепку, не знаючи ще, що він зрадив її, після відвідин старого чаклуна зникає. Мати Горпинки, шукаючи доньку, звертається до того самого чаклуна, який, давши їй «клык черного вепря и черную свечу» вказує де, коли і за яких обставин можна побачити Горпинку. До кращих місць повісті належить опис життя русалок, вкладений в уста дівчини-русалки та її прохання до матері відпустити її на дно Дніпра.,У творі присутнім є і реальний світ з його соціальним злом, побачений через призму народних уявлень про достоїнство, честь і справедливість відплати за причинене зло.
На такому ж фольклорному матеріалі побудовано повість «Киевские ведьмы», яка носить трагічний характер. Це — драма двох закоханих, що й призводить їх до загибелі. Їхні почуття наповнені надзвичайним ліризмом. У творі події розгортаються на тлі історичного життя із вказівкою місця дії (Київ золотоверхий) та часу (період національно-визвольної війни XVII ст.), описаного у відповідності зі свідченнями історичного джерела, до якого звертався Сомов — рукописної «Історії Русів». Розгортання фантастичної повісті на тлі історичного життя сприяло тому, що вона сприймалася читачем як така, що передана з позицій народної свідомості. Романтичне тлумачення Сомовим фольклорного сюжету було співзвучним меті автора «Вечеров на хуторе близ Диканьки». Виступ О. Сомова зі своїми фантастичними повістями як автора-оповідача підготував і появу Гоголевого Рудого Панька. Художні ідеали, які пропагував О. Сомов у критичних статтях, виступах і які реалізував у власних творах, знайшли художнє втілення у повістях М. Гоголя.
На новому етапі творчого розвитку, керуючись особисто виробленою естетичною концепцією, О. Сомов продовжує творчо використовувати фольклорну спадщину не лише українського, а й російського народу, що відбилося у таких творах, як «Сказки о кладах», «Оборотень», «Кикимора», «русских сказках» про Укрома-табунщика, дурника Єлесю, Микиту Вдовинича. У них письменник поєднував варіації літописних, казкових, билинних мотивів, використовуючи народні прислів’я, приказки, доповнюючи фольклорну основу власним вимислом. На початку 1830-х років у творчості О. Сомова спостерігається криза романтичної естетики, що відбилася на тематиці, образній системі та поетиці його творів. Письменник приходить до висновку, що з розвитком суспільства змінюються смаки людей, і настав час, котрий вимагає правдивого зображення дійсності.
З-під пера письменника з’являються «Рассказы путешественника», створені безпосередньо на основі життєвих вражень. Обдарований прозаїк намагається прослідкувати зв’язок приватного життя героїв з історичним («Почтовый дом в Шато-Тьери»), подати реальні соціальні конфлікти, життєві ситуації, поведінку людей, їх уподобання, пристрасті, вади («Вывеска», «Приказ с того света», «Странный поединок», «Самоубийца», «Страшный гость»). Хоча в деяких з них автор ще послуговується фантастичними колізіями, але намагається дати їм реалістичне пояснення.
В оповіданні «Матушка и сынок» письменник відображає морально-побутовий бік життя дрібномаєткового дворянства. Оповідь характеризується детальністю, пройнята гумором, а часом і злою іронією. Повість «Матушка и сынок» свідчила про появу в прозі нових тенденцій, пов’язаних зі зверненням письменників до буденних явищ життя та прагненням пояснити характери людей законами середовища. Проблема взаємин людини і суспільства є центральною в таких повістях, як «Роман в двух письмах», «Сватовство», «Эпиграф вместо названия».
Після смерті письменника харківська «Утренняя звезда» на 1833 р. помістила некролог, в якому І. Петров зазначав, що О. М. Сомов, якщо не по перебуванню, то у всякому разі по місцю свого народження й виховання належить до числа українських письменників і посідає серед них належне місце.
Л-ра: Літературознавчі обрії. – Київ, 2000. – Вип. 1. – С. 5-8.
