Світлана Чабан. Щедрий вечір

Йшов 1976 рік. Зима розгулялася не на жарт, сніг сипав і сипав, ніби хтось розв’язав велику пухову перину. Земля вкрилася товстою сніговою ковдрою, подекуди перемети сягали до півтора метра. Від порогу по дворі розбігаються вузенькі стежечки, які тато зранку прогорнув дерев’яною лопатою. Мені років десять, і коли я біжу по стежці за ворота, обабіч у мій ріст здіймаються снігові стіни. Вулицю розчистили трактором, по ній вервечкою бігають діти з санчатами розчервонілі від морозу, з ніг до голови в снігу, ніби сніговики. У нас гості, сусіди та куми зібралися в нашій хаті відсвяткувати Святий вечір та зустріти Старий Новий рік. Столи ломляться від їжі, хата наповнена живим духом свіжоспеченого хліба. Вже переспівали і народні пісні, і сучасні, танцювали «під гармошку» і «під радіолу», хто старший, наче й притомилися, а молодші - ще гуляли б і гуляли. Край столу сидять молоді сусіди: тітка Таня та дядько Іван. Вони нещодавно побралися і ще не звикли гуляти зі «старими», їм трохи нудно ось так спокійно сидіти. Таня про щось глибоко задумалася і зненацька вигукує:

- А давайте Маланку водити!

Запанувала раптова тиша.

- Не можна! Не дозволено. Після свят у сільську раду потягнуть, - почувся чийсь голос.

- Усіх не потягнуть, - пролунало з іншого боку.

- Бог не видасть, свиня не з’їсть! - сказав тато. - Начальство саме по хатах сидить, за зачиненими фіранками святкує.

- Так це ж молодь повинна ходити, а ми трохи підстаркуваті й одружені.

- Не такі ми й старі, - знову озвалася Таня, - а теперішня молодь не знає, як воно й робиться, і якщо ми не покажемо, то й не знатиме!

Після цих слів жінки посхвачувалися з-за столу і заговорили разом:

- Так, а й справді! Ходімо!

- Правильно!

- Треба святкувати!

- Хто ж буде Маланкою?

- Нехай Таня й буде! Вона молодиця бойова, будь-якого мужика за пояс заткне.

- А Василя де візьмемо?

- А он кум Василь буде! Чоловік гарний, освічений, ще й на баяні грає.

Люди ніби заново народилися! Заметушилися, забігали по хаті: Маланку нарядити треба і Василя, і себе якось прикрасити - роботи непочатий край! Ще й потрібно поспішати, бо час не чекає. З косметики була тільки губна помада та модні на той час духи «Красная Москва». Нафарбували Маланці губи, потім щоки, щоб була рум’яна, взяли в мене чорний олівець для малювання - підвели брови. Вдягли на неї довгу, широку червону спідницю, до якої були прилаштовані нанизані на дріт металеві кришечки від пляшок, кинулися, а вінка ні в кого немає. Яка ж Маланка без вінка? Мама вибігла на веранду, зняла з вікна тюль, зібрала його зверху до кучі і перев’язала червоною стрічкою.

- Якщо вінка немає, то буде фата! Вона ж у нас наречена ось нехай і ходить у фаті.

Пов’язали Тані білу пухову хустку, а зверху шпильками прикололи імпровізовану фату. Гарна Маланка - хоч під вінець веди! З Василем було простіше: прикріпили до шапки пластмасову троянду та пов’язали через плече червону стрічку, а в руки дали баян - ось і наречений!

Далі кожен перевдягався на свій розсуд, переважно в циганів, як на другий день весілля. Якийсь чоловік вивернув кожух та й одягнув його вовною догори - нехай хоч якась коза біля Маланки бігає.

- То, може, виведемо з хліва справжню? - жартують.

Дядько Іван придивляється до всіх і вигукує:

- А в мене є парасоля! Колись гості з міста забули, то я буду просто «чоловік з парасолькою».

Парасоля в ті часи для села - це дивина. Більшість навіть не бачили, як вона виглядає. Тому дядько Іван по коліна в снігу, з розкритою над головою великою чорною парасолькою, мав виглядати дуже ефектно.

Веселою, шумною юрбою вийшли на вулицю. Дядько Василь із баяном, тітка Оля з гармошкою, будуть грати по черзі, бо мороз за пальці щипає добре, тітка Марія з бубенчиком, а дядько Грицько взяв звичайну металеву пральну дошку та й водить по ній порожньою пляшкою - шуму від нього на все село. Чим не оркестр?! Собаки повилазили з буд, голосно загавкали, дивуючись такому дійству. Ніч морозна, ясна. Зорі густо розсипалися по темному небу і заливають землю мерехтливим сяйвом. Дерева та кущі, засипані снігом, мов у казці, переливаються то золотавим, то темно-синім відтінком. Вітру немає. Над хатами в’ється сизо-блакитний дим і розчиняється у вишині. В повітрі відчувається запах палених дров. Час рушати! На хвилину всі притихли, ніби збираючись з думками, і ось, спочатку тихо, а потім все голосніше, полинула над селом пісня:

Наша Маланка малесенька,
Як конопелька, тонесенька.
Наша Маланка не сама ходить -
Нашу Маланку Василь водить.
Жінки здивовано вибігають із хат:
- Що це? Що сталося?
- Маланку водимо!
- Чекайте! І я з вами!

Швидко біжать до хати, відкривають скрині. Дістають великі шерстяні хустки з лапатими червоними квітами та довгими переплетеними китицями - в котрої мамина, а в котрої ще бабусина - накидають на голову і приєднуються до юрби. Чоловіки повагом і собі йдуть слідом. Ось виглядає з сіней бабуся:

- Що це ви, людоньки, розшумілися?

А у відповідь:

Ой, господарю, господарочку,
Пусти до хати Маланочку.

- Та невже Маланку водите? - сплеснула руками бабуся. - Діду, йди глянь, Маланка прийшла! Заходьте, людоньки, до господи, милості просимо.

Потім, змахнувши неочікувану сльозу, перехрестилася:

- Дякую тобі, Боже, що сподобив мене ще раз Маланку побачити. Не думала й не гадала, що доживу.

«Коза» вибрикує в сінях, махає головою, ніби хоче когось вколоти рогами. Заспівали щедрівку. Довго не затримувалися, бо ще багато хат потрібно обійти. Виносе бабуся пироги, а дід розливає по чарках горілку та припрошує:

- Випийте, гості дорогі, «на коня» та вшкварте нам щось веселе.

Вийшли в двір, розтягнув дядько Василь баян, полинула жвава полька. Закружляла по дворі Маланка, тільки тюлева фата за нею тріпоче, та мелодійно дзвенять металеві кришечки на спідниці, пританцьовує дядько Іван, не випускаючи з рук розкриту парасолю. Бабуся з дідусем в кожушках, у битих валянках на босу ногу стоять на порозі та й собі пританцьовують. Так з піснями і танцями щедрівники вийшли на вулицю, пішли далі по селу.

Наша Маланка в Дністрі була,
Дністрову воду пила,
На камені ноги мила,
Тонкий фартух замочила.

Аж ось назустріч іде дідусь трохи напідпитку, мабуть, у кумів гостював. Вбраний у широкі штани-галіфе, які доповнюють натерті до блиску кирзові чоботи, в короткому кожушку, на голові шапка з кролячого хутра.

- Що це у вас за компанія така, га?

- Хіба не бачите, діду, у нас весілля? Маланку за Василя заміж віддаємо.

- Гарна краля ваша дівка! Так я також Василь, візьміть мене в женихи.

- Ой, діду, вам тільки на призьбі до мух женихатися.

- Та я ще о-го-го який! Ось гляньте, як я можу.

Та й пішов навприсядки по стежці поміж снігами, тільки голова вигулькує над кучугурами, ще й підспівує:

Гоп! Гоп! Гопачок!
Повна клуня паличок!
Аж захекався бідний, і шапка набакир з’їхала.

- Ну що? Гарний я жених?

- Танцюєте ви добре, але нашій нареченій все рівно не підходите, бо старий! А вона в нас гарна та пишна, їй молодий потрібен.

- Щось ваша дівка занадто балувана! - сміється дід. - Можна і я з вами піду?

- Так, діду, гайда з нами!

Тільки рушили, молодиці відразу й затягнули:

Ой під вишнею, під черешнею
Стоїть старий з молодою, як із ягодою.

Та зирк на діда і зайшлися сміхом.

- Смійтеся, смійтеся! Може, ваш Василь не схоче такої гонорової нареченої, от я й згоджуся. Ще й проситимете.

Нам цікаво подивитися, як дід танцює, тому підходимо занадто близько до батьків.

- А ви що тут робите? - лунає окрик.- А ну мерщій додому спати!

Я підбігаю до мами, смикаю її за рукав:

- Мамо, мамо, можна ми також пощедруємо?

- Та йдіть щедруйте. Тільки недовго, бо вже пізно.

- І далеко не ходіть. На нашому кутку щедруйте, - одізвалася ще чиясь мама.

Ми щасливі! Веселою ватагою, провалюючись у сніг, біжимо до найближчої хати, тихенько стукаємо у вікно.

- Хто там? - доноситься голос.

- Дозвольте щедрувати!

- Щедруйте, дітки. Зараз я до вас вийду.

Стаємо на порозі, і вже через хвилину весело лунають дзвінкі дитячі голоси:

Щедрівочка щедрувала, у віконце заглядала:

- Що ви, тітко, наварили? Що ви, тітко, напекли?
Виносьте дохід, бо винесем хату на лід.
Хата буде скобзатися, а ми будем сміятися!

Щедро сипле бабуся у торбинки цукерки та печиво. Біжимо далі. Оббігли ще з десяток хат, вже й притомилися. Десь через годину стукаємо ще до однієї хати, виходить старенька бабуся.

- Заходьте, діточки, в хату, не стійте на порозі. Зголодніли, мабуть, на морозі, то й повечеряєте.

Нам ніяково так швидко погоджуватися, тому запевняємо бабусю, що ми неголодні, а самі чекаємо, чи запросить вона знову?

- Та де ж неголодні? Весь вечір бігаєте. Проходьте, повечеряєте і зігрієтеся, бо аж сині від морозу.

Ось тепер ми погоджуємося і заходимо в хату. Світлиця - мов у віночку! Складається враження, ніби ми вмить перемістилися з холодної сніжної зими у квітучий весняний гай. Повсюди вишиті барвисті квіти, райські пташки і червоні кетяги калини: на картинах у рамці, на рушниках, фіранках, подушках. З-під покривала на ліжку виглядає помережене квітами простирадло. Посеред столу стоїть коливо (кутя), на великій тарелі викладена ціла гора пиріжків з вишнями, на підносі дві вертути (з цукром і з повидлом) і плачинди з яблуками.

- Пригощайтеся, дітки, пирогами, зараз я вам узвару наллю.

Щоб подякувати господині за вечерю, ми проспівали не одну щедрівку, а цілих три. Розговорилися - бабуся розповідала про минулі події, а ми про шкільне життя.

- Бабусю, а ви також знаєте колядки та щедрівки?

- Аякже? Звичайно, знаю. І я колись молодою була.

- Заспівайте нам хоч одну.

Бабуся замислилися, потім тихим голосом промовила:

- Щось мені нічого на думку не йде. Хіба тільки цю: «Коляд, коляд, коляда, дід на бабу погляда, а баба на діда, бо не мають хліба».

Неначе від серця відірвала, знітилася та й притихла. Ми також притихли, не розуміємо, чому колядка така сумна, якась неправильна? Як це немає хліба, коли таке свято?

- Бабусю, а чому колядка така дивна, зовсім несвяткова?

- Та то я так, дітки, не звертайте уваги. Що було - те минуло. Заспівайте мені ще.

І ми, відчуваючи чистими дитячими серцями бабусин настрій, затягуємо пісню, яку вчили в школі на уроці співів:

Цвіте бузок, розливає тепло, як неба чиста синь.
Коли війна сколихнула село, пішов із дому син.
А мати біль у листах вилива, їх скроплює слізьми.
Снігами вже зацвіла голова, снігами без зими…

Бабуся не ховає сліз, і ми плачемо разом з нею.

- Ой, діточки, що ж це я вас до сліз довела? Сьогодні свято таке велике, радіти потрібно. Дякую вам, мої любі. Ви заходьте до мене. В будь-який день заходьте, не забувайте стареньку.

Потім бере велику повстяну торбу, сипле в неї все, що є на столі, і віддає нам.

- Дякуємо, бабусю! Ми ще до вас прийдемо, обов’язково, - і виходимо з хати.

Згодом, коли подорослішаємо, зрозуміємо, що не завжди свято буває веселим. Згадалося бабусі голодне Різдво далекого 33-го року і маленькі донечки, які не пережили тяжке випробування.

А зараз прудко біжимо до наступної хати - і через декілька хвилин знову лунає:

Щедрик-ведрик. Дайте вареник.
Грудочку кашки, кільце ковбаски!
Як дасте ковбасу, я додому понесу,
А як дасте кишку - я з’їм у затишку!

Вже пізно, ми потомилися, хочеться спати, тому розходимося по домівках. Заходжу в дім. У плиті, наповнюючи хату приємним теплом, живим жаром палахкотить догораючи вугілля. Я вкладаюся спати, але світло не вимикаю, бо самій у темноті трохи лячно, а зі світлом усе добре. Десь під ранок приходять батьки, чую крізь сон, як вони стиха перемовляються.

Здається, тільки поснули, як хтось стукає в шибку. Надворі вже сіріє.

- Хто там? - запитує мама.

- Дозвольте посівать! - доноситься з-за вікна.

- Заходьте, хлопці, зараз двері відімкну.

Мене ніби вітром здуло з ліжка. Цікаво, що за хлопці прийшли посівати: наші чи з іншого кутка? Тим часом посівальники заходять у хату. Розпашілі з морозу, валянки в снігу, на комірах кожушків виблискує іній. Ніби сама зима в хату заглянула. Рясно сиплють хлопці на застелену ряднами долівку жито, перемішане з пшеницею.

Сієм, вієм, посіваєм! З Новим роком вас вітаєм!
Сійся, родися жито, пшениця та всяка пашниця.
На щастя, на здоров’я, на Новий рік,
Щоб було краще, ніж торік!
Щоб були здорові, щоб були багаті,
Щоб були щасливі всі у вашій хаті!
З Новим роком! З новим щастям!

Мама дістає гаманець, а я біжу до мисника по цукерки, пригощаємо посівальників.

- Дякуємо, хлопці, що прийшли, - говорить мама.

Я відчуваю себе господинею і також дякую:

- Спасибі! Приходьте ще й наступного року.

Мама проводжає хлопців до дверей, а я біжу до вікна подивитися їм услід, але так і завмираю з подиву.

- Мамо, поглянь на нашу вишню!

Мама підійшла і з цікавістю визирнула у вікно. На вишню ніби осіла відпочити вранішня зоря.

- Це снігурі, доню. Як довго їх не було в наших краях, а тепер знову прилетіли. Які вони гарні, правда?

Я погоджуюся.

Снігурі тісно обсіли вишню. Їхні червоні грудки жаром горять на засніженому гіллі. Здається, вишня за ніч вбралася яскравими багряними квітами, щоб гідно привітати Старий Новий рік.

З Новим роком, земле! Хай щастить тобі, рідна країно!