Одного разу в бібліотеці...

Літературний конкурс Книжкова Пара Плюс

Якщо вам сподобався цей твір, ставте лайк та робіть репости у соцмережах. Допоможіть автору посісти призове місце у конкурсі Книжкова пара Плюс.

У тексті збережена авторська граматика та орфографія (ред.)

Ірина Боришкевич

М.Рівне

Бібліотека-філія №3 Рівненської централізованої бібліотечної системи

Одного разу в біблоітеці….

(реальні бібліотечні історії)

За що я люблю бібліотеку?

Бібліотека не тільки книгозбірня, це щось більше, ніж шафи з книгами та бібліотекарями на додаток.

Інколи трапляються історії, які змусять посміхнутися та задуматись.

Одного разу в бібліотеку прийшов чоловік похилого віку, в обшарпаному одязі, і такого самого вигляду, пакетом. Прийшов, постояв не сміливо на порозі. Я задаю стандартне питання: «Чим можу допомогти?» Він знітився (видно, що було йому незручно): «Я тут книжку одну знайшов, на смітнику, бачу лежить, дай, думаю, візьму почитаю. А закінчення не має. Хочеться знати чим закінчиться.» -«Автора пам’ятаєте, назву чи хоча б головних героїв?», -питаю. «Так»,- зітхає. Я відкриваю пошуковець, ввожу назву, книга знаходиться практично відразу. Відкриваю в книзі потрібне місце, саджу старенького за комп’ютер, показую як користуватися мишкою. Десь через годину, дуже дякує та йде задоволений.

З однієї сторони сумно, що книги тепер стає розкішшю, особливо для пенсіонерів, з іншого - хто дійсно хоче прочитати – завжди знайде вихід.

До речі, книга «Мессалина», Рафаэлло Джованьоли

Одного разу в бібліотеку заглянула солідна жіночка, блондинистого окрасу. Відразу нахраписто почала домовлятися про комп’ютерний тренінг. Бо їй треба вже і ніяк пізніше не підходить. Знехотя погодилась на експрес-курс тренінгу. Через день вривається ця блондиниста особа, лиха, як відьма Підлітає до мене з «претензіями»: «От, ви вчора показували мені клавіатуру на комп’ютері, про клавіші розказували, я прийшла, а в мене на ноутбуці таких клавіш не має». Німа сцена.

P.S. Ця історія закінчилася щасливо, і кожен отримав, що хотів: курсантка таки розібралася з клавішами та отримала очікувану роботу, а я ще один цікавий життєвий досвід

Одного разу в бібліотеці з’явився мужчина. Ростом невисокий, але весь якийсь знервований. Здається, скажеш до нього «Добрий день», а він як вибухне, і добре, якщо в переносному значенні. Підійшов до комп’ютеру, сідає самостійно, питаю: «Чим можу Вам допомоги?» Отримала у відповідь прізвище та відмову від допомоги. Відкрив віртуальні шахи, дістав з пакету товсту зошитку, щось зосереджено пише, рухає фігури на моніторі. Рівно через годину, спокійно звернув свої віртуальні шахи, товста зошитка повернулась в пакет. Чемно сказав мені «До побачення»та пішов.

Мужчину прозвали Шахматистом, він почергово обходить всі філії нашої бібліотечної системи та проводить свої загадкові віртуальні шахові турніри з самим собою. А одного разу, Комп’ютерний Центр був зачинений. Його невдоволення чув весь 9-типоверховий будинок та навколишня територія. Як же ж, очікувана гра не відбулася!

Отакі бувають великі трагедії маленької людини

Одного разу в бібліотеці, коли відбувалася виставка старих фотоапаратів, зайшов чоловік, при костюмі та краватці. Спитав дозволу скористатися персональним комп’ютером, вів себе дуже чемно. «Яка приємна людина»,- подумала я. А потім зловила його на тому, що він спробував поцупити один з старих фотоапаратів. «Просто так», як пояснив.

От і довіряй першому враженню!

Одного разу в бібліотеку, коли ранок розпочався літнім дощем, прийшов юнак. З вигляду, звичайний, середньостатистичний, років 18-20. Рюкзачок за плечима і посмішка на обличчі: «Я до вас на цілий день, можна?». «Звичайно», - відповіла. Хлоп дійсно просидів за комп’ютером з ранку й до вечора, цілий робочий день. Виявилось, він зустрічає дівчину. Вона навчається за кордоном, довгий час не бачились. вони домовились зустрітись біля бібліотеки, біля якої колись познайомились: вона виходила з бібліотеки, а він проходив повз.

Отак, хоча й опосередковано, але ми допомогли зустрітися двом серцям.

Одного разу в бібліотеці трапилася халепа: поцупили вазон. Гарну, розкішну драцену Вероніку. Серед білого дня. І ніхто нічого не бачив. Почали згадувати відвідачів: хто приходив взяти книжку, хто в Інтернет-Центр, хто просто так заглянув на вогник. Провели своє міні-розслідування і таки знайшли підозрюваних. Але повернути нашу красуню вони відмовились. Мовляв, доказів в нас не має. Здавалося б, патова ситуація. Аж ні! На допомогу бібліотекарям прийшли Капюшони (дворові розбишаки, які постійно відвідували наш Інтернет-Центр та завжди носили капюшон на голові). Хлопці привели злодюжок з нашою драценою Веронікою та шоколадкою з вибаченнями. Отак, дружба бешкетників з бібліотекою повернула нам Вероніку.

Одного сонячного ранку зайшли в бібліотеку маленькі дівчатка з маленьким пакунком. Привіталися, сказали, що хочуть взяти книгу. Провела на дитячий абонемент, показала полиці. Чую захоплені перемовляння: «Дивись вона є!», «Давай ще й іншу візьмемо!». Чекаю, підходять з книгою, просять записати. Відкриваю формуляр, бачу - борг. «Дівчата», - кажу – «Книжечка ще потрібна? Якщо ні – то принесіть». Дівчатка з такою гордістю : «А ми принесли!». «І де вона?» - запитую. «А ми вже на поличку поставили!». Отакі хазяйновиті маленькі читачки: де взяли там і поставили.

Одного разу в бібліотеку завітала незвичайна гостя. Витончена фігура, чарівні зелені очі, яким не можна відмовити та величезне нахабство. З’явилася раптово, нікого не слухаючи, заглянула в усі відділи, перевірила всі закутки. Навіть, посиділа на столі в Заступника Директора та попросила їсти в Головного Бухгалтера. Зникла так само раптово,як і появилася - через вікно. Отак, навіть кицьки, йдучи у своїх котячих невідкладних справах, не минають бібліотеку!

Одного разу в бібліотеці, одного звичайного дня, прийшов незвичайний відвідувач. На перший погляд нічим не відрізняючись від інших, він чимось привернув мою увагу. Якийсь занадто занурений в себе, Просидів свою годину, бездумно погортав сторінки соціальних мереж та пішов. Продовження історії сталося над вечір, коли дитина нашої співробітниці сидів за комп’ютером і проходив якусь складну місію. Заглянув, ранковий відвідувач, і питає: «Тут хлопця не було?". Вирішила пожартувати, киваю на дитину співробітниці: «Тільки цей малюк. Не ваш?». Він глянув, щось таке в очах промайнуло. Завис на хвилинку, каже: «Не мій». Я майже забула за цей інцидент. Через якийсь час ми випадково зустрілися з тим молодим чоловіком на зупинці. Привіталися, помовчали, а потім каже: «Пам’ятаєте, коли я запитував про товариша, а ви ще питали чи не мій пацан сидить?» «Так»,- кажу. «Тоді моя дівчина сказала, що вагітна. А в мене ступор, я не хотів змінювати своє життя, брати відповідальність, та й фінанси теж… не знав як реагувати, якесь заціпеніння. І оте ваше запитання чи не мій хлопець… я ніби глянув на себе через 10 років і зрозумів, що в мене може бути такий самий або не бути, і я хочу, щоб був. Ми вирішили, незважаючи на все, залишити дитину».

Так один трохи дурний жарт може змінити чиєсь життя

Історій безліч, всіх не розказати, Сумні, веселі, цікаві, як саме наше життя. Найбільш яскраві й тепер змушують посміхнутися або ж сказати: «Це ж треба такому статися».