Літературний конкурс Книжкова Пара Плюс
Якщо вам сподобався цей твір, ставте лайк та робіть репости у соцмережах. Допоможіть автору посісти призове місце у конкурсі Книжкова пара Плюс.
У тексті збережена авторська граматика та орфографія (ред.)
Тетяна Ткаченко,
завідувачка Павленківської сільської бібліотеки-філії
КЗ «Білолуцька публічна бібліотека»
Старобільського району
Луганської області.
Декілька днів тому, а точніше 10 серпня, виповнилося 28 років, як я беззмінно працюю на посаді завідувачки Павленківської сільської бібліотеки. Дата, звісно, не кругла, але все ж таки солідна. Вже в 7 класі я твердо для себе вирішила, що буду працювати в бібліотеці. Згадую свої перші кроки на бібліотечній ниві з посмішкою і легким сумом, бо давно це було…
Отож серпень 1993 року. Я з новеньким дипломом Харківського державного інституту культури повернулася у рідне село. Мені 21 рік, трішки сумно, що закінчилися веселі студентські роки, але і радісно, що в мене буде робота в моєму рідному селі. Моя попередниця, бібліотекарка Євдокія Іванівна, будучи вже на пенсії, працювала ще майже 3 роки, чекаючи, коли я вивчуся. Отож ми швидко зробили передачу бібліотечного фонду, Євдокія Іванівна вручила мені величезну в’язанку ключів, купу якихось зошитів обліку, сказала добрі напутні слова, і зі спокійною совістю пішла копати картоплю на своєму безмежному городі. Напутні слова були такі : «Ну, працюй, Таню. Людей у селі ти знаєш, книжки читати любиш, а зі всім іншим розберешся…»
І от мій перший самостійний робочий день. Не знаю навіщо, але при передачі фонду майже половину книг ми познімали зі стелажів, і вони височили величезними купами на столах, підвіконнях і інших не пристосованих для цього місцях. Ой, лишенько, як же мені з ними розібратися… Ну нічого, я ж спеціаліст, я ж практику проходила в найбільших бібліотеках Харкова, а тут сільська бібліотека, справлюся.
Але це виявилося не найскладнішим завданням для молодого бібліотекаря. Найцікавіше почалося, коли пішли читачі до бібліотеки. Порівнюючи той час і сьогодення, можу константувати – тоді читало майже все село. І от мені треба було швидко розібратися в читацьких смаках і уподобаннях. З’ясувалося, що наші жіночки понад усе люблять читати романи про любов. Але книжки про любов бувають різні : є про «любов колгоспну», тобто події відбуваються в селі, а є про «любов історичну», де головні герої різні там графи, маркізи і тд. І ні в якому разі не можна наплутати, пропонуючи книги. Коли приходить читачка і каже, що їй потрібна така синя книжка, букви на обкладинці золотисті, вона (книжка) середньої товщини, ну і звісно ж про любов. Там один негідник задурив дівчині голову, потім покинув її з дитиною, але врешті врешт все закінчилося добре. Дівчина знайшла собі гарного чоловіка, він дуже полюбив її і маленьку доньку, і разом вони їдуть на якесь велике будівництво. Ну, хто здогадається, що це за книга? А ні автора, ні назви, ні імен головних героїв читачка звісно не знає. Бо їй порадила прочитати сваха куми її сусідки. І довелося мені проводити майже детективне розслідування : хто сваха, яка кума, і чия вона сусідка. Потім у її формулярі передивитися всі книги, потім серед них знайти синю з золотистими буквами середньої товщини. І от щасливий фінал – книга знайдена! До речі, це була «Дівчина з передмістя» Віталія Петльованого.
Скільки таких історій було в моїй практиці. Та найбільше мені подобається працювати з дітворою. В них стільки безпосередньості, щирості, вони такі допитливі і непосидючі. Згадався ще один випадок з початку моєї бібліотечної роботи. Проводили з учнями 2 класу вікторину по творчості Пушкіна і одним з творчих завдань було вигадати своє закінчення відомої казки. І от одна дівчинка розповідає : «Сидить дід на березі моря біля розбитого корита і плаче. Тут приїзджає міліція на Уазику і каже: « Не плач діду, і йди додому. А твою бабу ми сами втопимо…» І ти не знаєш, що робити – чи вголос розреготатися, чи з усіх сил стримуватися, щоб не образити юний літературний талант.
Мене часто запитують, чи не нудно весь час працювати в бібліотеці? Ніколи не нудно! За багато років своєї роботи стільки різноманітних знань і вмінь я надбала. Бо бібліотекар у якійсь мірі педагог і психолог; комп’ютерник і менеджер, літературознавець і аніматор. Ти маєш ледь не напам’ять знати цілу купу телефонних номерів, починаючи від дільничного інспектора і найближчого стоматолога і закінчуючи телефоном урядової гарячої лінії. Ти маєш знати 33 рецепти боротьби з колорадським жуком і 333 рецепти консервування огірків і помідорів. А чого не знаєш, то маєш знайти цю інформацію за декілька хвилин. Та ще можуть і прокоментувати : «В Інтернеті ми й самі подивимося, ти знайди щось незвичне, чого ніхто не знайде». На початку своєї бібліотечної роботи я навіть не думала, що зможу навчитися малювати, складати віршики, вишивати хрестиком, робити аплікації з будь- яких матеріалів. Ви знаєте, що таке орігамі, квілінг, кінусайгу, канзаші? А я тепер знаю, і навіть вмію створювати різноманітні вироби в цих техніках декоративно-ужиткового мистецтва. Бо з цим довелося працювати, організувавши для дітвори гурток дитячої творчості.
Та найголовніше у нашій роботі – щоденне спілкування з людьми. Вміти вислухати, можливо чимось підтримати, розрадити гарною книгою. Вчора до бібліотеки вперше завітав 5-річний малюк зі старшою сестричкою. Поки вона вибирала собі книжечки, хлопчина з захватом блукав лабіринтом поміж бібліотечних стелажів. А потім весь вечір вдома розповідав мамі й татові, бабусі й дідусеві, що був у «блі-блі-о-теці», там скільки книжок нових і красивих, їх можна брати з собою додому і за це зовсім не треба платити грошей, як в магазині. І як сказала мені мама хлопчика : «Готуйтеся, буде вам ще один читач допитливий, своїми запитаннями не раз загонить у глухий кут». От і добре, такі читачі нам дуже потрібні, значить бібліотека в нашому селі не пустуватиме. Читаймо!
