Літературний конкурс Книжкова Пара Плюс
Якщо вам сподобався цей твір, ставте лайк та робіть репости у соцмережах. Допоможіть автору посісти призове місце у конкурсі Книжкова пара Плюс.
У тексті збережена авторська граматика та орфографія (ред.)
Оксана,
Зав.сектором обліку та контролю Чернігівської міської центральної бібліотеки ім. М. М. Коцюбинського.
Вечір. Пожовкле листя самотньо блукає вулицями в пошуках притулку. Блідий місяць ледве-ледве з’являється із-за хмар, неначе тільки-но прокинувся й сонний іде на роботу. Троє підлітків, як те листя, теж без діла вешталися містом, аби тільки не йти додому вчити уроки, бо історичка загадала вивчити нову хронологічну таблицю, яка ніяк не вписувалася в плани школярів. Проходячи центром міста, вони помітили двоповерхову будівлю, яка нічим не відрізнялася від інших.
- Несподівано,- подумали підлітки,- звідки тут взялося це приміщення? Ми щодня ходимо цією вулицею до школи та на прогулянку, а сьогодні вночі тільки роздивилися, що на ній є така велика будівля. Пішли подивимося ближче, що тут знаходиться, - запропонував Ігнат, включив ліхтарик на своєму крутому смартфоні, купленого за останні гроші батьків, аби син не відрізнявся від інших сучасних дітей, і вони втрьох підійшли до дверей. Активно почали шукати вивіску й напис, щоб розпізнати даний об'єкт, але так нічого й не знайшли.
- Дивно,- розгублено здвинула плечима Орися, адже це центр міста, а невідомо що побудоване. Тоді Олег взяв ліхтарик в Ігната й прискіпливо почав шукати відповідь на їх запитання й побачив якусь похмуру стару залізобетонну дошку з написом «БІБЛІОТЕКА»)
- Пффф... що? БІБЛІОТЕКА? Ви серйозно? Вони ще існують? Жесть! Навіщо? Адже зараз усі користуються особистими гаджетами з відкритим і безлімітним доступом до мережі Інтернет,- майже закричав Ігнат.
- Краще б кафешку якусь відкрили чи клуб, все ж таки в центрі міста така велика будівля, або хоч секонд - туди точно більше людей ходить чим до бібліотеки,- озвучила свою думку Орися.
- Страшно подумати, що там знаходиться всередині, якщо така старезна неприваблива вивіска в новітньому 21-му столітті. Там, мабуть усе в пилюці і смердить старим мотлохом, який називається «книга».
- Ооо, а прикиньте хто ще там працює? - вигукнув Ігнат,- старезні, як дідові чоботи бібліотекарки в коричневих колготах далеких 80-х років. На сухому зморщеному обличчі вони носять величезні окуляри, як у черепахи Тортіли із казки про Буратіно, а волосся збирають у гульку. Одяг теж у цьому ж жанрі: ситцева сорочка, застібнута під саме горло, що аж дихнути зайвий раз не можна, а зверху - заношена зелена кофта із білими ґудзиками. Чорна з люрексом спідниця прямого покрою підкреслює образ радянської жінки-бібліотекарки й на додачу - сині капці з червоним візерунком та притоптаними задниками. А зараз вони, мабуть, злі, бо сидять у тих масках – намордниках, як цербери, і бережуть бібліотечну тишу.
Потік свідомості і яскрава уява підлітків повністю описали стереотип колишніх бібліотекарок, про які вони чули або бачили по телевізору. А в середині такі ж самі сірі похмурі стіни, вигорівші штори, потріскана від давності підлога, скрипучі меблі, а ще безлюдна тиша, нудьга і одноманітність. Поки це все вигадували, вони аж спітніли від потоку думок.
Після своїх роздумів Олег, Ігнат та Орися вирішили для себе, що їм точно в бібліотеці робити нічого, і вони ніколи туди не підуть та не витрачатимуть свій час на якісь бібліотечні дурниці.
Прогулянка прогулянкою, а історію й вивчення хронологічної таблиці ніхто не відміняв. Усі троє однокласників, звичайно ж, свою домашню роботу не підготували й кожен із них отримав свої чесно зароблені «2» бали. Цього разу їм пощастило: оцінки поки що стоять в журналі олівцем, тому школярі ще мають право виправити свої учнівські помилки. Розлючена історичка послала всіх трьох до бібліотеки набиратися знань і вивчити вже не тільки таблицю, а й два параграфи по з цієї ж теми з коротким описом у зошитах для кращого засвоєння матеріалу, а використані книги принести їй на урок.
Після уроків підлітки пішли до шкільної бібліотеки, але потрібних матеріалів там не було, і вони вимушені були йти шукати бібліотеку в місті.
- Блін, де ті бібліотеки шукати? Це ж потрібно витратити багато часу на пошук бібліотеки, книг, інформації, вивчення й занотовування в зошит. Капець просто,- ледачо промовив Ігнат.
- Ого, а це звідки взялося? Ми тільки що тут проходили й нічого не було. Хто це зробив? - прошепотів шоковано Ігнат. - Це я, пане, Олександр Сергійович Пушкін власною персоною. Пушкін? Той самий кучерявий Пушкін, якого вбив на дуелі Дантес і він зараз говорить зі мною?! - Юначе, щось не так? Усе так, все так…
- Навіщо нам шукати бібліотеку, якщо ми її вже знайшли вчора,- відповіла Орися. - Так, хлопці, ноги в руки й погнали, ще встигнемо до закриття.
- Та не гони, Орисько, ти бачила ту плиту з назвою? Думаєш в середині краще і ми виконаємо завдання? Ні, я пас. Пошукаю в неті, а училці скажу, що книгу вдома забув,- пробурмотів Ігнат.
– Пішли, Орисю, якщо він не хоче, то нехай, його проблеми,- Олег узяв за руку Орисю, і вони пішли до бібліотеки.
Ігнат неохоче накинув на плечі свій рюкзак і з кислою міною потеліпався вслід за однокласниками. Не дуже задоволені своєю майбутньою екскурсію до бібліотеки, школярі все ж таки розтягли на своїх обличчях гумові посмішки й відкрили двері в храм мудрості. Зайшовши до бібліотеки, панічна атака потроху відпускала із своїх лап негативно налаштованих школярів і погані думки вискакували з їх голів одна за одною, як ті коники-стрибунці. Перше, що вони помітили - нема дідівських чоботів, тобто отих злючих тіток у заношених капцях. А, навпаки, привітні молоді панянки й жінки поважного віку, симпатичні, стильно вдягнені та чепурні, навіть є і дівчата, молоді й такі гарні, як свіжа полуниця влітку.
Приміщення теж не таке вже старе. Тільки фойє трішки понуре, бо немає вікон, а далі – усе приміщення купається в сонячних променях. На другому поверсі велика зала, свіжий ремон, на підлозі сучасний новий килим, камін та величезна плазма й фортепіано. Стоп, це ми точно зайшли до того приміщення зі старою брилою? Але ж тут не гірше, ніж у нашій школі: виставки картин і крутих фотографій діють веселі кружки, клуби за інтересами, курси, лекції, конкурси, зустрічі та безліч цівавостей на будь який смак, а ще є музей українського побуду, де можна зробити гарні фото. Узагалі, погулявши по бібліотеці, можна справді класно провести час і зафоткатися чи зборити прикольні сторіси. Із приємним здивуванням школярі й не помітили, як пролетів їхній перший день у бібліотеці. Вони так гризли граніт науки древньої історії, що стомилися й не помітили, як заснули й тихенько собі спочивали.
- Ой, народ, а ми де? Нас що замкнули у бібліотеці? - Олеже, а ти що боїшся? - піддьоргує Ігнат. - Хлопці, а ми реально замкнені тут, ще й на ніч. Що робити будемо? - Та нічого, заспокойся, зараз ще трохи поговоримо та й спати у кріслах полягаємо, а завтра зранку прийде прибиральниця й нас відкриє. Чи думаєш, що тут буде так само весело, як у фільмі «Ніч в музеї»? Тут немає історичних експонатів, які оживуть о дванадцятій, тож все буде мирно й тихо. На годиннику вже за першу годину ночі. Усе йшло за планом і школярі спокійно собі задрімали після довгиг теревеньок. Аж ось, із сусідньої зали пролунали якісь дивні звуки, які ставали все гучнішими. Міцний сон Ігната порушив звук цокотіння порцелянового посуду. Спочатку він подумав, що то миші десь бігають по столу, але далі вже було досить чутно й незнайомі чоловічі голоси. Ігнат вірішив піти перевірити, що відбувається й не повірив своїм очам. - Може це сон? - пролетіла думка в голові юнака,- та ні, все виглядало досить реально. Спочатку рукою він протер своє ліве око, потім праве, а потім обидва одразу, а перед очима та сама картина. Пан Коцюбинський, чиє ім'я до сих пір носить бібліотека, за філіжанкою чаю та маковим печивом розмовляв про літературу та Чернігівський край разом зі своїми шановними гостями: Глібовим, Тичиною, Кулішем, Марковичем та його дружиною Марко Вовчок. Від побаченого хлопець оторопів і мовчки стояв і дивився…
Щоб попити води, бо пересохло в горлі, Орися зібралася шукати в бібліотеці заначки з водою, бо пити воду з крану не дуже хотілося, але тонкі нотки фортепіано, що зазвучали в холі на другому поверсі перебили бажання дівчини. Хворими руками щемливу музику душі грала Леся Українка. Виснажена сухотами молода жінка була безнадійно хвора не тільки туберкульозом, а ще й душею та серцем через своє нерозділене кохання. Її музика болю та розпачу лунала по всій бібліотеці довго і тривожно. Орися дивилася на неї і розуміла її як жінка жінку, хоча й була ще досить юною для таких глибоких почуттів. Письменниця у цьому році ювілярка й відзначила своє 150-ти річчя. Уся країна знову святкує її день народження, але без неї, - подумала Ориська й пішла далі шукати воду.
Олег розплющив очі, щоб подивитися на годинник, а його друзів поряд не було. Схвильваний хлопець вийшов з кімнати глянути, де і що вони роблять. Веселий галас лунав із-за дверей Центру Поліської автентики. Олег не втримався й заглянув у на пів відкриті двері, де відбувалося якесь святкування. За столом сидів справжній Гоголь зі всіма своїми героями. Солоха частувала їх самогоном і варениками з сиром, які так любить пан Пацюк. Панночка веселилася в компанії коваля Вакули та козака Чуба, а чорт із Сорочинської ярмарки нарешті знайшов свою червону свитку й був на сьомому небі від щастя. Не пропустив звану вечерю і поважний Вій, який заради такої зустрічі розплющив свої очі, щоб потусувався на Гоголь-party своєю містичною компашкою. - Що за чортівня?? Може, це якесь спеціальне театралізоване дійство? Але до якої дати й чому вночі? Та взагалі без глядачів. А де тоді мої друзі? - із жахом подумав Олег.
У пошуках один одного усі друзі зустрілися в читальній залі, де ще зовсім молодий і харизматичний, колишній кріпак, а тепер легенда української класики Тарас Шевченко писав свою відому картину «Катерина», а сліпий кобзар тихенько йому грав на кобзі. - Оце так справи, сам Шевченко живий і здоровий ось тут перед нашими очима. Кому сказати – не повірять або заберуть в божевільню. Все це дійсно вражає і робить хаос думок в голові, але тут має бути якесь пояснення.
Усі втрьох вони пішли в пошуках пояснень на перший поверх. Спускаючись сходами вниз, на стіні, що між поверхами, замість портретів сучасних письменників висів один величезний таємничий портрет Доріана Грея, під яким стояв сам Доріан, і милувався своєю неперевершеністю. Аби не зіпсувати мить нарцисизму, підлітки обережно обійшли Доріана й потрапили на перший поверх. А там якийсь дикий шум і галас. Аж то Колобок гасав коридором, немов футбольний м'яч на полі, утікаючи від голодної й хитрої хижачки лисиці. Дикий кабан намагався залізти у рукавичку, яка валялася біля директорського кабінету, а Баба Яга сиділа на підвіконні і розказувала, як правильно Івасику Телесику сісти на лопату, щоб приготувати його в печі. Шоковані однокласники йдуть далі по коридору, аж тут навпроти їм на мітлі летить Гаррі Поттер у гості до Чарлі на шоколадну фабрику. - Боже мій,- зітхнув Олег,- він ледве не збив нас на такій швидкості польоту.
Ігнат помітив химерну тінь, яка повернула знову до сходів і пішов за нею. Там стояв величезний дуб, на якому сиділа рудоволоса русалка й дивилася в далеч моря.
Ігнат злякано побіг шукати своїх товаришів по темних бібліотечних коридорах жаху. У цей момент Орися в нічному бібіліохаосі таки знайшла якусь скляну пляшечку з водою і випила її до дна, а коли Олег помітив, що вона щось п’є, хотів завадити, але Ориська десь поділася. А перед ним щось блимнуло, наче спалах фотоапарату й Олег втратив свідомість.
- Агов, молодь, а як ви сюди потрапили? - неприємним голосом розбудила підлітків техробітниця. Приміщення бібліотеки щоночі ставиться на сигналізацію, а як вам вдалося тут заночувати, секрет, - прискіпливо допитувалася прибиральниця. - Таке буває,- відповіли однокласники жінці,- прийшли вчити древню історію, а потрапили в бібліотечну,- засміялися підлітки, узяли свої рюкзаки й пішли до школи.
- Ей, народ, а мені такий сон наснився, кому сказати, не повірять, я вже було подумав, що зовсім здурів. Цілу ніч мені снилися живі письменнки різних епох, а потім, що ми з втрьох бачили Доріана Грея, Колобка, Гаррі Поттера, а потім ми всі кудись зникли, а зустрілися вже в бібліотеці, коли нас розбудила та неприємна жінка,-реготав Ігнат і не міг зупинитися від сміху. - Ігнате, перебили його веселощі друзі, ми теж бачили цей самий сон, усе було точно так само, як ти ось тільки що описав. Від цих слів у кожного по тілу пробігли мурашки й холодець окутав спину. - Орисю, Олеже, та ну ви що? Це був лише сон, чуєте - колективний сон, тому нам усім здалося, що то була реальність. Але ми ж із вами розумні люди й не віримо у всілякі нісенітниці. Тому видихніть своє хвилювання, удихніть спокій і рівновагу та пішли на уроки, нам ще історію допрацьовувати на післязавтра. - Так. Вірно, пішли вже до школи, а то щось ми вже перевчилися, - погодилися друзі із Ігнатом.
Вони пішли із думкою про те, що то був сон, вигадки чи багата уява, але фарба із пензлика Шевченка таки залишилася на рюкзаку в Ігната, в Орисі в кармані куртки лежала та сама пляшечка з чудодійною водою, а в Олега, як у творі Гоголя «Сорочинська ярмарка», був пояс від славнозвісної червоної свитки.
Що ж, друзі, думайте самі: чи це була правдива реальність, чи багата уява та сон? І чи впевнені ви на 100%, що у ваших бібліотеках усе спокійно й тихо вечорами та ночами?
