Мій друже! Так я долю знаю добре...

(З Віктора Гюго)

До Поля М.

Мій друже! Так я долю знаю добре,
Що й в слові важить серденько хоробре
Високу скелю, звідки падать маю.
Зміняє доля (їй не потураю)
Вродливицю — в скелет, палац — в хатину!

От через те я в кождую хвилину
Із усміхом, з задумою в розмові
До сьогочасної найщиршої любові
Ненависть завтрашню рівняю; чую
В зорі ясній вечірню тінь сумную.

Хто на собі ненависть не зазнає,
Той жив не вповні. Та мій дух не дбає
У чистоті своїй на всю ту зраду
Землі й людей, лишає їх позаду
Перед великим днем з сіянням гожим,
Що смертю звуть, а я — безсмертям божим!