08.10.2021

Олена Пчілка

Олена Пчілка. Світова річ (Дія І)

СВІТОВА РІЧ

Комедія в 5-й діях

ДІЯЧІ

Настасія Андріївна Красовська — убога пані.

С а ш а — її дочка.

М а р' я — молодиця, служить у Красовських.

Стасенко — студент, сусіда Красовських.

Г о л у б — його приятель.

Т а м а л і й — панич багатого роду.

Голубиха — вдова-міщанка.

Павлущенко — секретар думи, поважного віку.

Б о г у ш — старенький панок.

Зайчевська — молода панійка.

Малинка — панок, приятель Павлущенка.

К а р п о — слуга Павлущенків.

Домаха — ключниця Павлущенка.

Паламар, гості.

Дія ведеться в маленькому городі.

ДІЯ І

Світличка Красовських. Троє дверей: середні — з улиці, праворуч (од публіки) — в садок, ліворуч — в дальші покої. З лівого боку сцени — канапа, перед нею стіл і крісла; управо, біля вікна, скілька стільців, на великому столі лежить розкрита книжка і недоплетена чулка, на столику під середньою стіною — скілька книжок і чорнильниця.

За сценою для першої дії треба приготувать сірнички (для Саші), бублики (для Мар’ї), рожеву квітку й папіроси (для Тамалія) і табак (для Зайчевської).

ЯВА 1

Мар' я і Саша сидять за столом, чистять яблука, співають— ще й до підняття завіси — пісню «Баламуте, вийди з хати...».

Саша. Дивись ти, Мар’є, скільки ми вже начистили!

М а р’ я. Та вже ж! Могли б навіть і зварить самі. Не велика мудрація!

Саша. Е, ні! Без мами не можна. Ще збавимо, то буде нам од мами!

М а р’ я. А куди ж це вони саме пішли?

Саша. Та в думу. Ти ж, Мар’є, знаєш, яка нам напасть! У нас хотять половину двора одібрать.

М а р’ я. Як? Хто? Що се ви кажете?

Саша. Ій-богу! Кажуть, що комори на городській землі стоять. Отож дума й позивається з мамою.

М а р’ я. Оце, боже мій! Сказано, нікому оступитися! Хоть би ви, панночко, швидше заміж ішли!

Саша. А, вже ви мені обридли! Все тільки й знаєте, що заміж та заміж!

Мар’я. А вже ж не які А то звісно — без чоловіка в хаті: швидко й хату почнуть одбирать, не то комори.

С а ш а. Так от, я задля комори повинна за першого чортяку йти!

Мар’я. Чого ж, хай бог милує, за чортяку? Случиться путяща людина, так чом же не піти? Уже ж вік не будете сидіть?

С а ш а. А може, й сидітиму цілий вік.

Мар’я. Оце, нехай бог сохранитьі Та й як би ви в світі жили? З чого?

С а ш а. Заробляла б: дітей би вчила, шиття брала б.

М а р’ я. Ото вже заробітки великії Та чи то ж вам і подобає на хліб зароблять? Богзна-щоІ От підете заміж, то й все гразад буде! А то як таки — не йти! Щоб усякий чортів батько говорив: от і сіла каменем, і не взяв ніхтої

С а ш а. Чого ж — не взяв ніхто? Можна сказати — не пішла ні за кого.

Мар’я. Отаке! Не пішла ні за кого — значить же, ніхто не взяв.

С а ш а. Та ні, не сподобала нікого! Ну, невже ж таки аби тільки заміж, то треба йти, хоч і не люблячи?!

М а р’ я. Е, панночко!.. Знаєте, як у пісні співається: «Не всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються, не всі тії в парі живуть, що любляться та кохаються...» Інші любляться, та розходяться, а інші йдуть не люблячи, та поживуть, звикнуться,— і нічогісінько! Світова річ!..

С а ш а. Ну, вже я не знаю...

М а р’ я. Отож іменно — не знаєте ви ще, як у світі діється! Та вже й годі тол куваться — ондечка вже гості до нас ідуть.

С а ш а. Які гості?

Мар’я. Та вже звісно які: паничі! Стасенко з Голубом!

С а ш а. А!.. Треба ж, Мар’є, прибрать! (Прибирає на столі)

М а р’я. Та то гості такі — свійські! (Усміхається).

С а ш а. Ну, все ж таки.

ЯВА 2

Стасенко і Голуб, з середніх дверей *.

Стасенко. Добридень вам, панночко! (Подає руку). Як маєтесь?

С а ш а. Гаразд.

Голуб. Добридень! (Вітається теж).

С а ш а. Здорові були!

Стасенко (сідає з Голубом біля стола). Що це ви тут робите?

С а ш а. Отже бачите: господарюю! Яблука чищу на варення. їжте, коли хочете, яблука.

Стасенко (бере яблуко). Та це, мабуть, більше ви, Мар’є, тут порались?

М а р’ я. Та ні, таки й панночка!

С а ш а. Еге ж! Ми тут удвох порались, та й жіночу справу рішали.

Стасенко. Ануте, нуте, як рішили?

Г о л у б. Дуже цікаво почуть.

С а ш а. От послухайте, як наш народ розуміє жіночу самостійність! От вам Мар’я розкаже, чи подоба дівчині не йти заміж, чи конче треба їй любити того, за кого вона йде!

* Обидва в звичайних літніх паничівських убраннях: сорочки вишиті, у Голуба — червона застіжка.

М а р’ я. Ет, що я їм буду розказувать! Вони розумніші од мене!.. То я заберу оці яблука! (На ходу). Дочищу вже сама, а то, їй-богу, паничі поїдять, що нічого буде й чистить! (Виходить).

Стасенко. Так от про що була розмова! Ну, се річ пуста.

С а ш а. Як пуста?

Стасенко. Так. Се просто власна справа кожного. Річ не в тому, чи йти, чи не йти і за кого йти, а в тому, щоб завжди зоставатись людиною.

С а ш а. Людиною...

Г о л у б. Одначе се доволі тісно зв’язане одно з другим: близька душа, її надих, такий чи інший, тут багато значить.

Стасенко. Ах, на милость бога з тими надихами! Хіба як одружитись, то се значить взяти собі голубку та й воркувати, дихати з нею одним духом цілий вік?

С а ш а. А то ж як? Шлюб без любові?!

Стасенко. Та хоч і без любові!

С а ш а. Господи! Та се ж просто нечесно!

Стасенко. Нічого тут нечесного нема! А іноді буває, що самий чесний чоловік не тільки не може, навіть мусить взяти шлюб без любові, коли сього вимагає яка-небудь важна справа!

Голуб. Я не знаю! Велика, чесна справа не може прийнять од мене такого нечесного вчинку, як одурити свою дружину і дурити її цілий вік!

Стасенко. Чого ж дурити? Коли така-то пара людська, беручись, прекрасно знає, що спільного «святого кохання» проміж нею нема, коли обидві дружини добре знають, чого кожна шукала, і коли їх ніхто не в’язав налигачем, то мусить бути між ними згода: вони ввійшли в таку-то обом їм відому спілку. І значить — ніякого тут дуріння нема!

С а ш а. Миколо Петровичу! Годі вам! Як можна говорить про такі спілки!

Стасенко. Ха-ха-ха! А по-вашому як?

С а ш а. Страміться! Страміться!

Голуб. Ні, Миколо, шлюб без любові — се каліцтво всього життя!

Саша. Ще яке каліцтво!

Стасенко. Ах, який милий дует! (Лукаво до Голуба). Згода?.. Повна?..

Голуб. Миколо Петровичу!..

Стасенко. Ну, ну... Не буду... Одначе ми за величними розмовами забулися, чого прийшли! (Сідає біля Саші). Адже ми до вас по ділу прийшли.

Саша. По ділу? По якому ділу?

Стасенко. Та хочемо вас у актриси вербувать: спектакля затіваємо.

Саша. А!.. Я щось таке чула!..

Стасенко. Еге ж! Хочемо видурить у публіки гроші на книжки — для неї ж. Подумайте собі, чи не сором, що в такому городі, де ми з вами родились, нема путньої бібліотеки, а тільки якісь мишачі недоїдки!

Саша. Ха-ха-ха!.. Се вже правда!

Стасенко. Так отже, Олександро Михайлівно, давайте залежимо новий краєугольний камінь просвіти в рідному городі! Ставайте до спілки! Се ж не страшна спілка — не те, що навіки піп рученьки зв’яже...

Саша. Ха-ха-ха!.. Се то правда... Одначе й тут мушу сказать: «Як мама скаже!» Може, ще й заборонить...

Стасенко. Ну, ну, прошу без каламбурів! Яка там мама! Я сього й слухать не хочу!

Голуб. Та й справді, Олександро Михайлівно, чому б вам не грать?

Саша. Та я б то дуже, дуже рада!

Голуб. Так чого ж?

Стасенко. Ну, і ділу кінець! Давайте сюди руку! Навіть поцілую! (Двічі цілує руку).

Саша (вирива руку). Ануте, годі! Сказали б краще, яку п’єсу хочете грать!

Стасенко. Та там яку-небудь! Чорт її бери.

Саша. Отак!

Голуб. Я радив Миколі Петровичу українську поставить.

Стасенко. Ну, от іще! Зберемо гроші й так: от якого-небудь «Ангела доброти» або «Вспишку у семейного очага» ушкваримо, та й шабаш. А то ще українську, ще з тими співами та всяким клопотом.

Саша. Чого ж! Можна знайти панночок з голосом. А з паничів от хто заспівав би вам, так заспівав!

Стасенко. Хто?

Голуб. Хто ж це?

Саша. Тамалій!

Стасенко. Ну, вже спасибі вам! Нехай він вам сказиться, той Тамалій! (Встав, потім ходить).

Саша. Господи боже! Чого ви, Миколо Петровичу, такий злий на Тамалія?

Стасенко. Зовсім я не думаю на нього злиться,— стоїть він того! Я просто уважаю його за теє, що він єсть: за нікчемне дрантя пустоголове, і більш нічого. Не розумію, з своєї руки, якого чорта ви, Олександро Михайлівно, з ним водитесь?

Саша. Перш усього прошу не лаяться! А Тамалій зовсім не такий, як ви кажете: він образований, делікатний, щирий!..

Стасенко. Фу, чорт його возьми! Нуте, ще який? Ви б найперше сказали: «Красавець!» Правда? Люди звичайно кажуть: «Дурень мальований», а панночки ж перш усього: «Красавець писаний»!

С а ш а. Що ж? Таки й красавець! Але ж перш усього він зовсім не дурень: розмова в нього така гостра, цікава...

Стасенко. Так, так!

Голуб. Ні, справді, Миколо Петровичу, ти вже занадто ганиш Тамалія. Мені здається, що дурнем його, у всякім разі, не можна назвать. Він по-своєму освічений!

Стасенко. Аякже! Вся його премудрість з французьких романів, що в матінки-генеральші досі під подушкою лежать. Ото ж тільки тією подушкою від його й тхне.

Голуб. Та звичайно... панське виховання видно.

Стасенко. Ще б пак не видно! Віктор Константинович Тамалій — типичний нащадок того панського роду, що дає перевертнів, може, вже в чотирьох колінах! Отак як ім’я в його перекручене, так воно й само спотворене, розпаскуджене до живого серця!

С а ш а. Неправда! Неправда! Тамалій зовсім не такий!

Стасенко. Нехай і не такий! Що ж, як маєте охоту панькатися з ним, то щасти боже! А мені не хочеться, як то кажуть, і мови псувать, говорячи про Тамалія. Ходім, Василю! Забарились ми.

Голуб (не встаючи). Та й ходім!..

Стасенко (подає руку Саші). Бувайте здорові!..

С а ш а. Ну, і гетьте, гетьте собі! Ідіть! (Жартома одпиха Стасенка).

Стасенко. І піду!.. Де це мій бриль? (Надіва бриль). Ну, ну, Василю, рушай!

Голуб (ласкаво). Бувайте здорові, Олександре Михайлівно!

С а ш а (різко). Прощавайте!

Голуб. У спектаклі гратимете?

С а ш а. Не знаю.

Голуб. Се так за Тамалія розсердились?

С а ш а. Еге ж, за Тамалія...

Стасенко. Та нехай він їй сказиться! Ходім.

С а ш а (усміхнувшись). Миколо Петровичу! Ви чистий бандит у сьому брилі. Ей, глядіть, стережіться, щоб вас не заперли в буцигарню!

Стасенко. Дарма! (Співає жартами). «Єсть у мене мила-чорнобрива, викупить мене...» (Виходить з Голубом).

За сценою чутно сміх.

С а ш а (сама). От ледащо язикате!.. А чого він, справді, так жене на того Тамалія. І Голуб теж підкусуе. І все неправда, неправда. У Тамалія хороша вдача! А який він артист! Як він тонко передає те, що співає! Ні, яка-небудь пуста, нікчемна вдача не може бути такою артистичною. Панич він, се правда... О, коли б його вирвати з того круга, в якому він живе... Що ж, він не цурається інших людей, отже, буває у нас... А що його, справді, сюди тягне? Він же не закохався в мене, ні... так, трошки залицяється. А я? Ах, він, певне, замічає мою прихильність! Ну, що ж, нехай замічає! Що ж, от і тепер буду дуже просить його, щоб грав зо мною у спектаклі. Ах, весело буде! Яку то роль мені дадуть! Коли б гарненьку. Тра-ла-ла-ла! Тра-ла-ла-ла. (Обкручується перед дзеркалом).

ЯВА З

Красовська, з середніх дверей.

Красовська. Так, так! Скачи, крутись! А тут... Ах, господи милостивий! (Сідає біля стола).

С а ш а. Мамо! Мамочко! Що вам таке? Що там сказали у думі?

Красовська. Отож і горе моє, що знов нічого не сказали: то секретаря нема, то голови. А там подадуть на суд і одріжуть півдворища!..

С а ш а. Ах, господи!

Красовська. Ну, сказано, безголов’я наше! Сказано, живемо, як той горох при дорозі. Нема рятунку! Де ж, коли навіть нема нікого, щоб дознався, як там, що там! Стасенкові якось говорила, так йому все тільки смішки. (Береться плести чулку).

С а ш а. Ну, вже я не знаю...

Красовська. Ах, лишенько наше, та й годі! От ти сердишся, як я говорю за людей, а я таки знов скажу: якби був свій чоловік, то зовсім би інше діло було.... Та коли б ти у мене була пристроєна, то й горя б мало!

С а ш а. Та ви, мамочко, мною не журіться!

Красовська. Як не журиться? Та я ніч не сплю, думаючи! Адже далі вже не знаю, чим я тебе й содержувати буду!

С а ш а. Та що ж, мамо, коли так трудно — я собі місце найду!

Красовська. Яке місце? Учителькою станеш, щоб другого тижня в потилицю випхали, або підеш в ті нещасні губернанки, що коли не панські недоїдки їдять, то панськими полюбовницями робляться. Ні, спасибі за це. Поки ти у мене не будеш як слід пристроєна, не буде моя душа спокійна! Та ще при такій лихій годині. А люди знайшлись би, звісно, коли б не пішла чутка про твою гордість, що до тебе і на козі не під’їдеш!

С а ш а. Чого ж так? Зовсім ні!

К р а с о в с ь к а. Як же ні? Отже копитан більше вже не приходить. Разів зо два заходив, а то ввечері як прийшов на чай, ти ж як просиділа ввесь вечір маною, що й словом до його не озвалась, то, звісно, він вже годі кватирі наймать!

С а ш а. Ну й чорт його бери! Наймем і без його!

Красовська. Наймем! Не об тім річ, а він же свататься хотів, так і Богушеві казав.

С а ш а. Господи боже мій. Мамо! Та невже ж би таки я пішла за того копитана? Та він же старий який, подивіться ви на його!

Красовська. Старий, старий! А ти сподіваєшся користі од тих жевжиків, що коло тебе крутяться? То такий народ, що тільки хату холодить!

Саша. Таяйне думаю зовсім...

Красовська. Так то-то ж! По-моєму, наприклад, Стасенкові зовсім нема чого ходить так часто! Тільки поговір пустить та інших женихів одіб’є. От і зараз: бачу здалека, іде з Голубом од нашого двору, сміється собі. І чого?

Саша. Отже, мамо, Микола Петрович сьогодні по ділу приходив!

Красовська. По якому там ділу?

Саша. У спектаклі грать запрошував.

Красовська. От! Я думала, яке діло!

Саша. Що ж! Для мене воно дуже інтересне!

Красовська. Та ну, годі, на милость бога! Т.ут своя оказія, просто аж світ в очах макітриться, а вона ще з якимись там спектаклями!

Саша. Я так і знала...

Красовська. Та й що ж ти собі думаєш? Грати в спектаклях, то треба ж убори всякі мати, а звідки ж я тобі їх справлю?

С а ш а. Ах, мамо, що там! Сіреньке плаття нове, а чорне можна почистить... Уже б можна було якось обійтись...

Красовська. Та ну, годі,— прошу тебе! У мене і без театрів отака голова! От з тобою розговорилась та й забула, що хотіла записку послать до Богуша.

С а ш а. Чого, мамо?

Красовська. Та нехай же хоч він що-небудь порадить! А то ж просто живцем з’їдять. Сказано, ми — як той горох!.. (Виходить).

С а ш а (сама). Ах, господи, господи! Ну, що це, справді, буде? І без того тяжко приходилось, а тепер уже й просвітку од мами не буде! І звідки теє нещастя взялось? А я просто не можу бачити, як мама отак побивається. Просто мовби мене камінь давить!.. А що ж я зроблю?.. Ах, господи... (Сідає коло стола). Чи не попросить Тамалія? Та ні, я не зважусь про це й казать йому!.. Та щось він і не приходить. Може, забув і думать. (Зажурюється, спершись на руку).

ЯВА 4

Саша і М а р’ я — входить зліва.

М а р’ я. Не бачили ви, панночко, де та навіжена чорнильниця? Пані треба до Богуша записку писати, а тут мов чортяка злизав тую чорнильницю!

Саша. Отам, здається, була на столику.

М а р’ я. Осьдечка, єсть. От анахтемська! А я її всюди шукаю. Мені ж іще треба йти по бублики до чаю... Чого се ви, панночко, так зажурились?

Саша. А, йди собі. Уже мені життя у вас!

Мар’я. Що ж там таке? Мамінька насварились? То вони так собі!.. Вони пересердяться!..

(Дивиться в вікно, мовить з усміхом). Панночко, панночко, дивіться! Генеральшин панич їде!.. Либонь, до нас!..

С а ш а (схвачується). Тамалій!.. Ах, господи! До нас! (Метається).

За сценою голос Красовської: «Мар’еІ Мар’є!»

Мар’я. Та осьдечка несу. Зараз! (Іде вліво, говорить набік). От і сей учащає!.. А котрий-то заміж візьме? (Виходить вліво).

ЯВА 5

Тамалій, [увіходить] з середніх дверей.

Тамалій. Добридень, Олександро Михайлівно. (Подає руку).

С а ш а (збентежена). Здорові...

Тамалій (не випускає руки Сашиноі). Олександро Михайлівно! Що значить така суха зустріч? Ви якась чудна... Може, я не впору прийшов?

С а ш а. О ні!... Зовсім ні! Я просто не сподівалася вас... А я завжди дуже, дуже рада вас бачити...

Тамалій (знов стискає руку і випускає). Сто раз дякую!

С а ш а (метушиться коло стола). Сідайте, Вікторе Константиновичу, прошу вас...

Тамалій. Мерсі. Дозвольте мені сісти ось тут — не так церемонно буде! (Сідає біля відчиненого вікна). Звичайно, і ви не лишите мене без вашого сусідства?

С а ш а. Я сяду... (Сідає біля Тамалія).

Т а м а л ій. Надзвичайно щасливий з такого сусідства! (Дивиться сміло на Сашу, потім у вікно).

Яка тут у вас мирна картина: на вулиці травиця, біленькі будиночки виглядають, а тут ваш миленький садочок! Чудово!

С а ш а. Та нічого собі, непогано...

Т а м а л і й. Не дивно, що ви так розцвітаєте в сьому поетичному куточку. Олександро Михайлівно, ви просто з кожним днем кращаєте!

С а ш а. Ах, боже мій! Що се ви таке вигадуєте! Ви вже занадто поетично настроїлися сьогодня!

Т а м а л і й. У ваших словах є частина правди: я почуваю себе поетом сьогодня! Але про це річ потім... Перше ж усього я мушу сказати вам знов, що ви сьогодні просто чарівливо гарна! Коли б я вмів малювати, я зараз би змалював вас на тлі сієї акації. Справді, в сьому убранню ви чаруєте! Дуже гарно!

С а ш а. А! Вам подобається українське вбрання? Сказати по правді, я сього не думала, щоб вам було до сподоби щось українське...

Т а м а л і й. Чому ж! Я естетик, люблю красу, в чому б вона не об’являлась. Українське убрання справді дуже гарне! Я, звичайно, не поділяю тих крайніх гадок, що вам хотять надати разом з убранням, але вашу думку одягатись у се убрання вважаю дуже до речі, бо при сьому виходить надзвичайно гармонічне поєднання показного убрання з надзвичайною вродою.

С а ш а. Ах, Вікторе Константиновичу, ви вже занадто ласкаві. А щодо тих, мовляли ви, «крайніх гадок», поєднаних з убранням, то ми ще з вами поговоримо! Я хочу вас переконати, що в їх нема нічого чудного.

Т а м а л і й. Дуже прошу. Таку проповідницю я охоче слухатиму, бо кажу ж вам, що ви сьогодня просто чарівниця! Чарівниця!

С а ш а. Я дуже рада, що ви прийшли до нас у такому милому настрої!

Т а м а л і й. Ах, я, власне, рвався до вас! Я вивчив один дуже милий спів.

С а ш а. Який?

Т а м а л і й. «Я знову чаруюсь твоєю красою!» Чудова штучка! Так мене й порива хутчій проспівати вам її.

С а ш а. Ах, се чудово! Я страшенно рада! Я до сеї пори не можу забутись, як ви хороше співали в нас в останній раз в садку!

Т а м а л і й. Дуже радий, що вам сподобалось! Коли так, то я прошу в вас дозволу закурити па-піроску — та й подамся в ваш райський куточок. (Виймає папіроси).

С а ш а. Чудово! Чудово!.. Ах, вам треба сірників? (Встає).

Т а м а л і й. Не турбуйтесь! (Встає і йде до стола).

С а ш а. Ах, вибачайте!.. Тут нема... Я зараз!.. (Вибіга в другу хату).

Т а м а л і й (сам). От, чорт би її забрав, ту прокляту бабу, «матусю». Невже вона не спроможеться навіть на такі речі: ні попільнички, ні сірників!.. Бог знає через що — моя пташка мусить кидати мене й літати по всіх хатах!.. Так!.. А дівчатко — просто чудо! Хоч на чий смак! Вже правда, що справжня хохлацька вишенька. Устоньки так і просяться, щоб їх цілувати!.. Що ж, здається, сього щастя й не трудно досягти: здається, моя кізонька закохалася до краю!

ЯВА 6

С а ш а, виходить з лівих дверей з сірниками.

С а ш а. Ось... прошу вас!.. Вибачайте!

Т а м а л і й. Ах, дуже вам дякую! (Бере сірники). Отепер зігріюся цим святобливим вогнем з ваших ручок! (Запалює папіроску).

ЯВ А 7

Ті ж і Ма р’я.

Мар’я (іде з середніх дверей з бубликами). Панночко, там Голубиха йде.

С а ш а. Ну так що ж? Мама ж дома.

М а р’ я. Та вона ж через кухню й пішла. (Виходить уліво).

Т а м а л і й. Се хто?

С а ш а. Та се там — до мами, знайома...

Т а м а л і й. Ну, моя панночко, а ми можемо йти в садок?

С а ш а. Ходім, ходім у садок!

Т а м а л і й. Вашу руку! (Бере Сашу під руку). Таким чином, «соловей» іде співать «біля троянди»!

С а ш а. Ха-ха... Се якраз так: моя троянда чудово розцвілась біля повітниці.

Виходять обоє в садок, чути потім початок співу.

ЯВА 8

Красовська і Голубиха, виходять з лівих дверей.

Красовська. І чого таки ви, Мотроно Семенівно, через кухню йшли?

Голубиха. Та все одно, Настасіе Андріївно, я собі по-простому!

Красовська. Та ні-бо, навіщо ж? Все ж таки краще парадним ходом.

Голубиха. Та, їй-богу, однаковісінько!

Красовська. Ну, сідайте ж, Мотроно Семенівно! Як же ж ви там маєтесь? (Береться за чулку)

Голубиха. Та живемо собі поки що!.. Як ви тут пробуваєте з Олександрою Михайлівною? Я оце вже таки давно в вас не була та й заскучала... Василько то й не пускав мене — казав мені: «Чого вам, мамо, йти? їм, може, ніколи».

Красовська. О, бог знає що? Чого ж таки ніколи?

Голубиха. Отже я й подумала: піду-таки! Чого ж їм уже так цуратися? Колись же таки, за чоловіків, хліб-сіль водили!

Красовська. Ох, водили, Мотроно Семенів-но!.. Колись-то краще жилось! А от тепер так сутужно приходиться дедалі, що й господи!

Голубиха. Звісно, не те, що за чоловіків — спокійна голова. Біда нам, вдовам!.. Ще, хвалить бога, хоть на дітях нас бог не обідив: у вас дочка, у мене син,— таки ж не гірші, як у людей! Воно хоть своїх і не годиться хвалить, а я таки скажу, що не натішуся моїм Васильком: моторна, хороша дитина! Уже ж і вчений, а щоб він які примхи показував проти матері, проти свого роду, що, мовляв, міщани,— ані боже мій! Поштива, розумна дитина! Тепер же, хвалить бога, й пристроївся у канцелярії, у з’їзді. Звісно, великого місця зразу хто ж доскочить?

Красовська. Ну, звісно, де ж одразу!

Голубиха. А послужить — дослужиться! Хлопець же такий спокійний, тихий: прийде з свого уряду, то все собі дома, читає абощо. Вже я йому раз у раз кажу: ти б, Васильку, пішов куди між люди! Так ні — йому байдуже! Ото тільки й має охоту до вас зайти. Уже він так вас і Олександру Михайлівну почитує, що й господи! Він то, може, й докучає вам тут!

Красовська. Ні, чого ж! Моїй Сашуні таки й скучно часом, а молода людина прийде — розважить.

Голубиха. Ох, молода, молода людина, а проте літа біжать!.. От моєму Василькові од Нового року двадцять третій рік пішов! Далі й одружитись прийде пора... Ну, що ж, я не бороню! Нехай собі шукає пари. Що ж, не в убожестві живемо, хвалить бога, маємо й хату свою, й шматок хліба; а ще до того Василько служитиме. Матиме чим жінку содержувать. Я навіть не гонилась би за великим багатством!

Красовська. Та де тих багатих набрать!

Голубиха. Та воно-то Капустенчиха раз у раз на чай запрошує — дві дочки, знаєте, на відданню,— так мій Василько щось не дуже... Та й справді: як має собі хлопець світ зав’язувать, то краще нехай до любові знайде! Ото тільки, що, може, інша погордує нашим міщанським званієм, ну, що ж, міщани так міщани, і не таїмбсь.

Красовська. Е, що ви, Мотроно Семенівно! Тепер не той світ! Хто тепер за тим панством уганяє? До того ж Василь Митрохванович чоловік образований, незгірше якого дворянина. Чого ж? Путящий чоловік!..

Голубиха. Ото ж і я так думала б. Охо-хо-х, засиділась я в вас, а мені пора.

Красовська. То куди ж це ви, Мотроно Семенівно?

Голубих а. Треба, Настасіе Андріївно, йтиі Я радніша б посидіть, так треба ще до Котковської зайти: бог сина дав, так хочу одвідати. Прощавайте, Настасіе Андріївно!

Красовська. Прощавайте, Мотроно Семенівно!

Голубих а. Олександрі Михайлівні кланяйтесь! Вони тамечки з гостем зайняті, то ви їх не турбуйте!..

Красовська. З яким гостем?

Голубиха. Та тутонька сидів коло вікна, як я йшла... їй-богу, не знаю його гаразд; либонь, генеральшин панич, чи що...

Красовська. А, Тамалій!.. Може!.. (Гукає в вікно). Сашуню, де ти?

Г о л у б и х а. Та не турбуйте-бо їх!.. Прощавайте! Я таки знов сюди піду, через кухню. (Йде вліво).

Красовська. Та вже бог з вами!

Голубиха (в дверях). А ви оце, Настасіе Андріївно, може, думаєте й поріднитися з генеральшею Тамаліїхою?

Красовська. Ото! З якої речі! Зовсім не думаю! Вони нам не рівня, а ми їм. Бог з ними!

Голубиха. Ото й гаразд. їй-богу, гаразд! Цур їм, тим великим панам!.. Бувайте ж здоровенькі, Настасіе Андріївно! Я, може, в неділю з Васильком прийду...

Красовська. Просимо, просимо!

Голубиха виходить вліво.

ЯВА 9

Тамалій і Саша, увіходять справа.

Тамалій (з квіткою в руці іде за Сашею). Розмову перервано, але вірте моїм словам... Добрий вечір, Настасіе Андріївно!

Красовська. Здорові, Вікторе Константиновичу! Прошу з ласки сідати!

Тамалій. Дякую! Я на хвилинку. (Не сідаючи, перегорта книжку на столі).

Саша. Мамо, ви мене кликали?

Красовська. Та кликала.

Саша. А ми там по садку ходили...

Тамалій. Еге ж, ми з Олександрою Михайлівною про останню новину розмовляли: про спектакль у клубі.

Красовська. І ви будете грати?

Тамалій. О ні!

Саша. Куди там! Віктор Константинович і слухати не хоче!

Тамалій. Так, се правда, не маю охоти... Я ось і Олександру Михайлівну хотів умовити, що й їй зовсім не слід приставати до тієї справи. Бог знає, що за гурт: всякі міщани, якісь там непевні люди! Та й що за охота? Дадуть яку-небудь чудернацьку, балаганну роль,— ще, чого доброго, скажуть вийти босою!

Красовська. О, таки вже й босою!

Саша. А хоч би й босою, то що ж таке?

Тамалій. О, я вірю, що інші ніжки можна всьому світові показать! Але... у всякім разі, я думаю, що є час одуматись!.. Бувайте здорові, Настасіє Андріївно!

Красовська. Куди ж ви, Вікторе Константиновичу?

Т а м а л і й. Мушу йти, Настасіе АндріївноІ Мене дома ждуть. Моє шанування! (До Саші). Так моя рада — не пориватись тією громадською справою, що їй ціна дві копійки!

С а ш а. Чого ж! Ми сподіваємось, коли громадянство ушанує нас увагою, зібрати більше!

Т а м а л і й. Дитина ще ви, Олександре Михайлівно!.. Бувайте здорові! (Тихше). Пам’ятайте ж мої слова і вірте, вірте їм... (Дає квітку). Ось вам свідок нашої розмови в садку... До побачення!.. (Тамалій виходить в середні двері).

Красовська. Що то він тобі дав?

С а ш а. Квіточку рожеву — там у саду розцвілись.

Красовська. От!.. Я думала, що там таке! Найшов що дарувати!

С а ш а. Ну, що ж!.. (Набік). Мила, люба квіточка!.. Свідок розмови в садку... Ах, нащо мама перервала тую розмову! (Виходить в сад).

Красовська. Чого ще оцей почав отут крутиться? Справді, тільки поговір пускає та баламутить!

ЯВА 10

Красовська і Б о г у ш, із середніх дверей.

Б о г у ш. Осьдечка й я! Добривечір вам, Настасіє Андріївно! (Подає руку). А чого кликали?

Красовська. Ах, Хведоре Йвановичу! Кликала...

Б о г у ш. По правді сказавши, тую карточку, що Мар’я принесла, я щось не второпав! Якесь там «спасеніє», якийсь «горох»! Бог вас знає...

Красовська. Та то ж я за своє нещастя хотіла порадитись! Все ж отой позов проклятий! Сказано ж, ми як той горох при дорозі!..

Б о гуш. Та нуте, годі, Настасіе Андріївно! Який там горох, яке там нещастя! Що, вас різатимуть чи вішатимуть?! Хай бог милує!

Красовська. Ох, Хведоре Йвановичу, іменно що різатимуть! Як мені півдворища одріжуть, то так як серце моє розкрають.

Б о гуш. Та годі вам! Ще, може, вам городської землі приріжуть...

Красовська. Гріх вам, Хведоре Йвановичу! (З сльозами). На вас тільки й надія, а ви глузуєте!..

Бо гуш. Та стривайте, хто ж таки глузує! Слухайте! Адже ви говорите, все діло в тім, що нема кому в думі руку тягти за вас.

Красовська. Та, звичайно, в тім! Звичайно, якби було кому, а то сказано, як той горох...

Б о гуш. Стривайте ж бо! Так отже не журіться: найшов я вам оборонця, а Олександрі Михайлівні — жениха, та такого, що як і сього забракуєте, то вже й не знаю!

Красовська. Кого ж там, Хведоре Йвановичу?

Б о г у ш (поважно). Павлущенка!

Красовська. Кого? Павлущенка? Думського секретаря?..

Б о гу ш. Та його ж. Розумієте ви тепер? Він же там у думі — вернигора: що схоче, те й зробить. Ну, так не приріжуть вам тепер городської землі?!

Красовська. Ах, боже мій! Та се ви жартуєте, Хведоре Йвановичу?

Б о г у ш. Ну от, їй-богу! Стану я в такім ділі жартувати?

Красовська. Ах, господи! Та як же це, Хведоре Йвановичу? Я, їй-богу, щось не второпаю! Та Павлущенко ж і не знайомий з нами, і не буває у нас!..

Б о г у ш. Ну, та й чудні ви, Настасіє Андріївно: хіба ви того не знаєте, що кожний чоловік — перше не буває, а потім буває, та ще як стане женихом, то й дрючком його не одженеш од хати. Що з того, що Павлущенко у вас не буває,— так ви думаєте, що він і не знає вашої Олександри Михайлівни? Не бійтесь, накинув оком! Та ви знаєте, що він уже просив мене, щоб я в неділю поїхав з ним з візитом до вас. Розумієте?

Красовська. Ах, господи боже мій!

Б о г у ш. Тільки ви вже глядіть, як слід прийміть гостя: щоб Олександра Михайлівна тут якого дешпету не вчинила. Бо се вам не копитан!

Красовська. О, як же, як же! Я вже поговорю з Сашунею.

ЯВА 11

Зайчевська, показується в дверях, слухає.

Красовська. Вранці приїдете в неділю?

Б о г у ш. Звичайно, звичайно, вранці, з візитом же! (Бачить Зайчевську). Гм! Гм!.. Любов Іванівна!..

Зайчевська. А!.. Любов Іванівна! А спинилась чого? (Цілує Красовську). Здорові, серденько! (До Богуша). Що це ви тут з Настасією Андріївною секрети завели?

Богуш (сп’ятивиїись). Та які там секрети!..

Зайчевська. Так! Так!.. Тільки знайте, що ваш секрет уже й звісний! Про Павлущенка говорили? А що, бачите! Ну, ви б таки самі подумали, як би таки я, бувши такою близькою сусідкою з Павлущенком, та нічого б не знала?! Усе, все чисто знаю! Ось я вам розкажу. (Виймає табак і скручує папіроску). Сьогодня, знаєте, дивлюсь я через свій тин і бачу — Павлущенків візниця маже хваїтона, а біля його стоїть Павлущенко й приказує: «Гляди ж ти мені, щоб на неділю і хваїтон, і коні були як шкло!» Далі пішов у хату. А мене й закортіло довідаться, що це таке? От я такечки й питаю через тин: «Семене! — кажу.— Куди ж се ви в неділю вибираєтесь? Може, до кого на зальоти?»— «Еге ж,— каже,— на зальоти!» — і всміхнувся, каналія, так многозначительно. А потім схаменувся та каже: «То не наше діло, куди пани вибираються! От собі з Богушем кудись поїдуть». Еге, думаю собі, коли з Богушем, то я вже й знаю все! До кого ж Хведорові Йвановичу везти Павлущенка, як не до Сашуні!? Ну що? Втаїлися од мене?

Богуш. Та вже сказано, ви — стоокий агрус!

Зайчевська. А! То-то і єсть! Та коли хочете знать — у мене Павлущенко й наглядів Сашуню! Тільки Саша до мене прийде, він уже й вигляда з вікна! А я оце останній раз у садок її вивела: на тобі, котюго, дивись! От він виглядав, виглядав, а далі й суне до мене в садок: «Добрий вечерок,— говорить,— весьма і весьма...» От я його, звичайно, познайомила, посадовила біля Сашуні. Ну, Сашуня, правда, швидко додому пішла, а все ж позна-комилися. Павлущенко даже випросив у неї з рук віточку бузку!

Красовська. Ах, боже мій!

Богуш. О, він меткий!

Зайчевська. Меткий, меткий! І так тую віточку умильно в руках крутить, крутить!.. Ах, я вам скажу!.. Ну, прямо все мені стало ясно, все!! (Встає, пихкаючи папіросою).

Богуш. Іменно, іменно, закохався чоловік — і я бачу. Прямо влюбився, як дурень.

Красовська. Хто його зна, як се воно!.. Сашуня ж така неопитна, а він такий поважний чоловік...

Зайчевська. Що там поважний! Оті підстаркуваті та поважні — то самий ласий народ до молоденьких та неопитних! Я вже їх добре знаю!..

Б о г у ш. Сказано — Любов Іванівна все знає!..

Зайчевська. Вашого брата всяк знає! То тільки ви думаєте, що ви такі розумні, а ми дурні! Овва!! Кажу вам, Настасіє Андріївно, діло певне! Тепер аби тільки ви не проворонили!

Б о г у ш. Еге ж, еге ж, ото й я кажу!

Красовська. Та я то... Господи!

Зайчевська. Що ви? Не вас, голубонько, сватають! А от — Сашуня! Хоч не думаю, щоб і Сашуня погордувала! Подумайте — самий найпервіший жених у городі!

Бо гуш. Та як же! Таке положеніє і такий достаток!

Зайчевська (до Красовськоі). О, і гроші, проклятий, має! Та ще, знаєте, серденько, що тітка Яновська й Яновщину йому дарує.

Красовська. І Яновщину?! Моя матінко!

Зайчевська. Як же, як же! Я вже чула!

Б о г у ш. Що ж, знаєте, племінниці все десь по Київах та по курсах віються, а Павлущенко все коло тітки, догоджає. Ну й доскочив, значить!

Красовська. Ах, боже мій!

Зайчевська. Та який же хутір!

Б о г у ш. Земля така, що прямо хоч їж!

Зайчевська. А який там двір, який домик!

Красовська. Як же, як же, знаю! Я там бувала!..

Зайчевська. А садок? Які там дулі!

Б о г у ш. Ха-ха-ха! Любові Йванівні дулі на думці! Ха-ха-ха! Дулі — річ пуста!

Зайчевська. О ні! Хороші хрукти — прелість! Ну, сказано, се вашій доні прямо з неба щастя! Та трошечки й ми з Хведором Івановичем постаралися... Ви вже за це будете мені на цукати дуль давати! Ха-ха-ха!..

Богуш. Ха-ха-ха! Бодай вас! Таки дулі на думці! Щоб вас бог любив!

Зайчевська. А все ж! Та треба щоб поки дулі поспіють, то щоб і діло було скінчено!

Красовська. Ох, господи!..

ЯВА 12

С а ш а, виходить з садка, з квіткою.

Богуш (не бачить Саші). Та звісно — чого ж там гаятись? От у неділю приїдемо, та як ви нас гарненько приймете — гарбуза нам не покотите,— то ми ще й до спасівки вашу Олександру Михайлівну до вінця поведемо!

Красовська. Дай то господи!

С а ш а. Що це ви тут, Хведоре Йвановичу, знов вигадуєте?!

Богуш. А!.. Панночка!.. Я й не бачу... Здоровенькі були!.. (Вітається).

Зайчевська. Сашуня! Миленька!.. (Цілує Сашу).

С а ш а (до Богуша). З яким ви тут чортякою мене знову вінчаєте?

Богуш. Чого, хай бог милує, з чортякою!..

Зайчевська (бере Сашу за плече). Не з чортякою, серденько, а з прекрасною людиною, з паном Павлущенком... Закоханий — до смерті!

С а ш а. З Павлущенком?! Та, здається, й мене треба б було спитати!! Що це таке, справді?! Чого ви на мене напосілися?

Богуш (ображений). Я вам, панночко, добра бажаю...

Саша. Таяй слухати не хочу про таке добро! Я вас не просила вішати мене на шию всякому дияволові!!

Зайчевська (ніби сміється). Ха-ха-ха! Ото як розпалилась! Та чого-бо ви, серденько?

Красовська. Отак, як бачите! Отак вона завжди! Ах, господи милосердний! Інші матері втіху з дочок мають, а я... (Плаче). Господи боже мій!..