13-02-2022 Мистецтво 239

Найпопулярніші художниці–сюрреалістки

Художниці-сюрреалістки.

Сюрреалізм був не лише художнім рухом, але й намаганням до свободи, який охоплює всі сторони життя. Як сказав Мерет Оппенгейм, жінки-сюрреалісти жили і творили, керуючись «свідомим бажанням бути вільними». Подібно до своїх колег-чоловіків, жінки-сюрреалісти були також політичними активістами, захисниками прав жінок і революційними борцями. Вони жили незвичайним життям як вільні особистості, винаходячи свою власну красу і гідність, висловлюючи безпосередню енергію, привабливість і гумор, і зовсім недивно, що деякі з них перевершили не лише чоловіків художників, а й легендарну Фріду Кало, чиї картини протягом багатьох років користуються величезною популярністю у всьому світі.

Коли 21 серпня 1933 року вісімнадцятирічна Віолетта Нозьер зізналася в отруєнні свого батька, французька преса вибухнула обуренням проти неї. Відповідно до суспільної думки, Віолетта була «несерйозною дівчиною», яка проявляла тенденції, характерні для новостворених «емансипованих» жінок, яка вела розгульне життя, на відміну від своїх працелюбних однолітків. Не мало значення, чи були правдиві звинувачення в тому, що трапилося, в будь якому випадку, преса вирішила зробити з неї цапа відбувайла.

І тим не менше, був все ж таки одинокий голос незгоди: сюрреалісти продемонстрували свою підтримку колективною творчістю, обравши Віолетту своїм Чорним Ангелом, музою, яка надихне їх на безперервну боротьбу з буржуазним менталітетом і його міфами про закон і порядок, логіку і розум. Система, яка привела до соціальної нерівності постіндустріальної епохи і до жаху Першої світової війни, була, на думку сюрреалістів, непоправно ущербною. Для того, що здолати її, потрібна була не лише політична, а й культурна революція.

Таким чином, емансипація жінок була основною для повалення капіталізму і патріархату, починаючи з виклику буржуазному сприйняттю жінок як хороших, безкорисливих, покірних, неосвічених, благочестивих і слухняних.

Поезія. Свобода. Кохання. Революція. Сюрреалізм – це не чудний ескапізм, а розширене усвідомлення. відсутність меж і цензури забезпечувало безпечне місце для обговорення і оброблення колективної травми Першої світової війни, а також давало вихід творчим потребам жінок.

Незважаючи на те, що вони віталися і активно приймали участь у русі, сюрреалістичне розуміння жінок все ще дуже сильно вкоренилося в стереотипах ідеалізації. Жінки або сприймалися як музи і об'єкти натхнення, або викликали захват як інфантильні фігури, які мають живе уявлення завдяки своїй наївності і схильності до істерії.

Саме завдяки роботам жінок-сюрреалістів жіноча ідентичність дійсно отримала шанс розквітнути, міцно влаштовуючись у світі мистецтва, оскільки вони присвоїли міф про музу, для того, щоб виразити свій повний потенціал як активних творців.

Тривалий час жінок-художників згадували в основному по їх відносинам, часто сентиментальним, з чоловіками-художникам. Лише останнім часом їх праця була проаналізована незалежно і отримала ту увагу, яку вона заслуговує.

1. Валентина Гюго

Валентина Гюго народилася в 1887 році і отримала академічну освіту художника, який вчився у Паризькій Школі витончених мистецтв. Зростаюча у просвітницькій і прогресивній родини, вона пішла слідом за батьком, ставши ілюстратором і малювальником. Відома своєю роботою з російським балетом, вона встановила міцні професійні зв'язки з Жаном Кокто. Через Кокто Гюго познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Жаном Гюго, правнуком Віктора Гюго, і Андре Бретоном, засновником сюрреалістичного руху, в 1917 році.

Валентина Гюго

Завдяки цій дружбі вона все більше і більше зближувалася з групою художників, яка нещодавно утворилася, в яку входили Макс Ернст, Поль Елюар, Пабло Пікассо і Сальвадор Далі. В цей час вона приєдналася до Бюро сюрреалістичних досліджень і виставляла свої роботи в сюрреалістичних салонах в 1933 році і на виставці «Фантастичне мистецтво, дада, сюрреалізм» в Музеї сучасного мистецтва в 1936 році.

Валентина Гюго

Страждаючи від самогубства колег-сюрреалістів Рене Кревеля і Тристана Тцари, а також Елюара, вона назавжди покинула групу сюрреалістів. В 1943 році її слово було включене у Виставку 31 жінки Пеггі Гуггенхайм. Її перша ретроспективна виставка відбулася в Труа, Франція, в 1977 році, через 10 років після її смерті.

Валентина Гюго

2. Мерет Оппенгейм

Мерет Оппенгейм народилася в Берліні в 1913 році, але переїхала в Швейцарію на початку Першої світової війни. ЇЇ мати і бабуся, які виросли в процвітаючій країні, були суфражистками. Бабуся була однією з перших жінок, яка вивчала живопис. В своєму будинку в Кароне Мерет познайомилася з багатьма інтелектуалами і художниками, такими як художники-дадаісти Хьюго Болл і Еммі Хеннінгс, а також письменник Герман Гессе, який одружився з її тіткою (а після розійшовся з нею).

Її батько, лікар, був близьким другом Карла Юнга і часто відвідував його лекції: він познайомив Мерет з аналітичною психологією і заохочував її вести щоденник снів з раннього віку. Завдяки цьому знанню Мерет була, мабуть, єдиним сюрреалістом, який володів авторитетом в психоаналізі. Цікаво, що вона також була однією з багатьох сюрреалістів, який надавав перевагу Юнгу Фрейду.

Мерет Оппенгейм

В 1932 році вона переїхала в Париж, для того щоб продовжити свою художню кар'єру, вступивши в контакт із сюрреалізмом через швейцарського скульптора Альберто Джакометті. Незабаром вона потоваришувала з іншими членами групи, в яку в той час входили Ман Рей, Жан Арп, Марсель Дюшан, Далі, Ернст і Рене Магрітт.

Сидячи в паризькому кафе з Пікассо і Дорой Маар в 1936 році, Пікассо звернув увагу на незвичний браслет на хутровому підкладі, призначений для дому Ельзи Скіапареллі, на зап'ястя Оппенгейм. В явній версії подій Пікассо прокоментував, як багато речей, якими він насолоджувався, можна було б покращити за допомогою шматочка хутра, на що Оппенгейм відповіла: «Навіть цю чашку з блюдцем?».

Результатом цього грайливого жартування став самий відомий сюрреалістичний об'єкт Оппенгейм, Déjeuner en Fourrure, який був куплений Альфредом Барром для нещодавно створеного Музею сучасного мистецтва. Підбита хутром чашка, яка вважалася «квінтессенцією сюрреалістичного предмету», стала першою роботою художниці в постійній колекції музею. В той час як її роботи були з ентузіазмом сприйняті колегами-чоловіками, вона все ще змагалася за те, щоб ствердитися як художник в своїх власних досягненнях і уникнути ролі музи і об'єкту натхнення.

Мерет Оппенгейм

Її незалежна натура, розкутість і бунтарство робили її в очах колег-чоловіків фетишизованим втіленням femme-enfant. Ця боротьба за ідентичність, наслідки антисемітизму для практики її батька і сюрреалістична діаспора під час Другої світової війни змусили Мерет повернутися в Швейцарію. Тут вона впала в глибоку депресію і зникла з поля зору громадськості майже на двадцять років.

Активно працюючи протягом 1960-70-х років, вона зрештою дистанціювалася від руху, відкинувши посилання на сюрреалізм з часів Бретона. Симпатизуючи фемінізму, вона, проте, ніколи не зраджувала своїй юнгіанській вірі в те, що між чоловіками і жінками немає жодної різниці, рішуче відмовляючись приймати участь у виставках «тільки для жінок».

Її життєва місія була в тому, щоб зруйнувати гендерні умовності і стереотипи, повністю перевершивши розподіл за статевою ознакою і повернути собі повну свободу висловлення думок. «Жінки – це не богині, не феї і не сфінкси. Це проекція чоловіків», - сказала вона.

3. Валентина Пенроуз

Одна з самих критичних і нешанобливих художниць-сюрреалістів, Валентина Пенроуз присвятила більшу частину свого життя руйнуванню буржуазного сприйняття жінок як спочатку гарних, некорисливих, які поклоняються чоловікові, покірних, неосвічених, благочесних, працьовитих, слухняних дружин і дочок.

Одна з перших жінок, яка приєдналася до руху, Пенроуз була зачарована прикладами неортодоксальних жінок і сама жила нетрадиційним життям. Народившись в 1978 році як Валентина Буе, вона вийшла заміж за історика і поета Роланда Пенроуза в 1925 році, взявши його прізвище. Разом з чоловіком вона переїхала в Іспанію в 1936 році, для того щоб приєднатися до робітничої міліції на захист революції. Її цікавість до містицизму і східної філософії неодноразово приводили її до Індії, де вона вивчала санскрит і східну філософію. Валентину особливо цікавив тантризм, в якому вона виявила цінну альтернативу сюрреалістичній одержимості «генітальною» привабливістю під впливом психоаналізу Фрейда.

Валентина Пенроуз

Вона вважала, що сюрреалістичний погляд на жінок як на необхідну «другу половинку», зрештою, не зміг звільнити жінок від їх буржуазних ролей і завадив їм знайти незалежний шлях. Її зростаючий інтерес до оккультизму і езотеризму, зрештою, вбив клинок між нею і чоловіком, що призвело до розлучення в 1935 році.

На наступний рік вона знову вирушила в Індію зі своєю подругою і коханкою Алісою Паален. Але після того, як дві жінки розлучилися, лесбійство стало темою, яка повторювалася в творчості Пенроуз, часто зосередженою навколо персонажей Емілі і Рубії.

Її колажний роман 1951 року «Подарунки жіночого початку» вважається архетиповою сюрреалістичною книгою. Розповідаючи про пригоди двох закоханих, які подорожують фантастичними світами, книга являє собою фрагментовану збірку двомовної поезії і зіставлених колажів, які організовані без наступності і з підвищеним рівнем складності.

Валентина Пенроуз

Завжди кидаючи виклик стереотипу ідеальної жінки, в 1962 році вона опублікувала свою найвідомішу роботу – романтичну біографію серійного вбивці Ержбети Баторі, «Кривавої графині». Роман, який розповідає про лесбійського готичного потвору, вимагав року досліджень у Франції, Великобританії, Угорщині і Австрії.

Завжди залишаючись закритою для свого колишнього чоловіка, вона провела останні роки життя в його фермерському будинку разом з його другою дружиною, американським фотографом Лі Міллер, також відомим як Леді Пенроуз.

4. Клод Каон

Клод Каон створила безліч різних персонажів, щоб уникнути дискримінації і упереджень, починаючи з вибору псевдоніму, нейтрального за гендерною однакою імені, яке вона носила протягом більшої частини свого життя. Каон – це символічний приклад художника, який, залишаючись майже невідомим свого часу, але набув популярності і визнання в наступні роки, є одним з найвідоміших серед жінок-сюрреалістів. Її гендерне мистецтво і розширене визначення жіночності, яке часто вважалося попередником постмодерністського феміністського мистецтва, і яке вона висувала, стали фундаментальним прецедентом в постмодерністському дискурсі і фемінізмі другої хвилі.

Клод Каон

Каон вступила в контакт с сюрреалістами через Асоціацію Écrivains et Artistes Révolutionnaires, де вона познайомилася з Бретоном в 1931 році. В наступні роки вона регулярно виставлялася разом з групою: її відома фотографія Шейли Легг, яка стоїть на Трафальгарській площі, з'явилася в багатьох журналах і виданнях.

Не зважаючи на революційну позицію, комуністи вважали гомосексуалізм розкішшю, яку могла дозволити собі лише розпусна еліта.

Клод Каон

Клод мешкала зі своєю сестрою і пожиттєвим партнером Сюзанною Малерб, яка також взяла чоловічий псевдонім Марсель Мур. Нерівність в заробітній платі зумисне позбавляє жінок можливості бути самодостатніми, тому їм доводилося розраховувати на економічну підтримку батька Каон, для того щоб вижити. Не маючи зовнішньої аудиторії, мистецтво Каон в основному створювалося в домашній обстановці, надаючи нефільтрований погляд на їх художні експерименти. Використовуючи маски і дзеркала, Клод міркувала про природу ідентичності і її множинність, створюючи прецедент для художників постмодернізму, таких як Сінді Шерман.

Клод Каон

Своїми фотографіями Клод відкинула і перевершила модерністські (і сюрреалістичні) міфи про сутність жіночності і ідеальної жінки, висунувши постмодерністську ідею про те, що гендер і привабливість насправді конструюються і виконуються, і що реальність не просто пізнається через досвід, а визначається через дискурс. Під час німецького вторгнення Клод і Марсель були заарештовані за свої антифашистські зусилля і засуджені до смертної кари. Хоча вони дожили до дня визволення, здоров'я Клод так і не відновилося повністю, і зрештою вона померла у віці шістдесяти років в 1954 році. Марсель пережила її на декілька років, після чого, в 1972 році, покінчила життя самогубством.

5. Марія Чермінова (Тойен)

Вроджена Марія Чермінова, більш відома як Тойен була частиною чеського сюрреалізму, працюючи поряд з поетом-сюрреалістом Йиндржихом Штирським. Як і Каон, Тойен також прийняла гендерно нейтральний псевдонім. Будучи неоднозначним персонажем, Тойен повністю ігнорувала гендерні умовності, використовуючи як чоловічий, так і жіночий одяг і приймаючи займенники обидвох статей. Хоча вона скептично відносилася до французького сюрреалізму, її творчість багато в чому співпадала з бретонським рухом, і до 1930-х років художниця стала невід'ємним членом сюрреалізму. Завжди трансгресивний, інтерес Тойен до темного гумору і еротизму укріпив її в сюрреалістичній традиції гіперсексуалізованого, нешанобливого мистецтва під впливом творів маркіза де Сада.

Марія Чермінова (Тойен)

В 1909 році Аполлінер знайшов один з рідкісних рукописів де Сада в Національній бібліотеці Парижу. Глибоко вражений, він описав його як «самий вільний дух, який коли-небудь жив» в своєму есе L'oeuvre du Marquis de Sade, яке сприяє відродженню популярності де Сада серед Художників-сюрреалістів. Де Сад, від імені якого відбувається садизм і садист, провів більшу частину свого життя або в тюрмі, або в психіатричних лікарнях через його письменництво, яке поєднувало філософські міркування з порнографією, богохульством і еротичними фантазіями про насилля. Незважаючи на жорстку цензуру, його книги протягом останніх трьох століть здійснювали вплив на європейські інтелектуальні кола.

Марія Чермінова (Тойен)

Як і богема до них, сюрреалісти були заінтриговані його розповідями, ототожнюючи себе з революційною і провокаційною особистістю де Сада і захоплюючись його суперечливими нападками на буржуазний смак і манірність. Змішуючи насилля і потяг, садистська настанова стала засобом звільнення вроджених міркувань, які таїлися у підсвідомості: «Сад – сюрреалізм в садизмі», – казав Перший Маніфест сюрреалізму. Тойен віддав шану письменнику-розпуснику, видав серію еротичних ілюстрацій до чеського перекладу «Жюстіни» Штирського.

Марія Чермінова (Тойен)

Ніколи не відсутній політичний аспект мистецтва Тойен, тим не менше, ставав біль явним по мірі покращення політичної ситуації в Європі: серія «Тир» показує руйнівну природу війни через іконографію дитячих ігор. Оселившись в Парижі в 1948 році після комуністичного перевороту в Чехословаччині, Тойен залишалася активною до самої смерті в 1980 році, продовжуючи працювати разом з поетом і анархістом Бенджаміном Пере і чеським художником Йиндрихом Хейслером.

6. Ітель Кохун

Відмежувавшись під час Другої світової війни, сюрреалісти другого покоління, як правило, віддалялися від основного руху, розвиваючи свої власні дослідницькі напрямки. Жінки-художники перейняли сюрреалістичну ідею міфічної жінки і перетворили її і могутній образ чаклунки і істоти, яка контролює її перетворювальні та породжуючи сили. Femme-enfant, яка надихала перше покоління жінок-сюрреалістів, тепер перетворилася в femme-sorciere, володарку власної творчої сили.

Ітель Кохун

В той час як чоловікам-художникам, здавалося, потрібен був зовнішній посередник, часто жіноче тіло, як посередник для їх підсвідомості, жінки-художники не мали таких бар'єрів, використовуючи свої власні тіла в якості основи для своїх пошуків. Я-інаковість, альтер его, через яке жінки-художники досліджували своє внутрішнє «я», було не протилежною статтю, а самою природою, яка часто зображувалася через тварин і фантастичних істот.

Для їх покоління, яке пережило світові війни, економічну депресію і невдалу революцію, магія і примітивізм були звільненням. Для художників магія була засобом змін, який об'єднував і призупиняв розвиток мистецтва і науки, настільки необхідною альтернативою релігії і позитивізму, які привели до жорстокостей війни. Нарешті, для жінок окультизм став засобом повалення патріархальних ідеологій і розширення можливостей жіночого «я».

І зовсім недивно, що Ітель Кохун зацікавилась окультизмом у віці сімнадцяти років після прочитання «Абатства Телеми» Кроули. Отримав освіту в школі мистецтв Слейда, вона переїхала в Париж в 1931 році. Проте саме в Британії її кар'єра фактично злетіла: провівши ряд персональних виставок, до кінця 1930-х років вона стала однією з видатних фігур британського сюрреалізму. Її належність до руху була недовгою, і вона покинула його через рік, коли була змушена обирати між сюрреалізмом і окультизмом.

В той час як вона продовжувала визначати себе як художника-сюрреаліста, розрив формальних зв'язків з рухом дозволили їй розвинути більш особисту естетику і поезію. В своїй манері вона використовувала багато сюрреалістичних технік, таких як фроттаж, декалькоманія, колаж, а також розробляла свої власні надихаючі ігри, такі як parsemage і ентоптична графоманія. Направляючи темну силу, Ітель розпізнала в жінках потенціал створення, спасіння і воскресіння, який пов'язував їх з природою і космосом.

Ітель Кохун

Її робота, яка проводила паралелі між збереженням природи і емансипацією жінок, створила потужний прецедент для подальшого розвитку екофемінізма. Пошуки втраченої богині являли собою возз'єднання жінок з Природою і повторне відкриття їх власної сили, подорож, яка веде до повернення знань і влади.

7. Леонора Каррінгтон

Одна з самих довгоживучих і плодовитих жінок-сюрреалістів, Леонора Каррінгтон була британською художницею, яка втікла в Мексику під час сюрреалістичної діаспори. Вона народилася в 1917 році в родині багатого британського текстильного фабриканта і матері-ірландки. Через бунтарську поведінку її виключили щонайменше з двох шкіл. Будучи більш ніж на двадцять років молодше більшості сюрреалістів, Каррінгтон увійшла в контакт з рухом виключно через виставки і публікації.

Леонора Каррінгтон

В 1937 році вона познайомилася з Максом Ернстом на лондонській вечірці. Вони зразу зблизилися і переїхали разом в Південну Францію, де він швидко розійшовся зі своєю дружиною. В цей час була написана одна з її найвідоміших робіт – «Автопортрет».

З початком Другої світової війни Ернст був інтернований як «небажаний іноземець», але був визволений завдяки заступництву Елюара. Знову заарештований гестапо, йому ледве вдалося уникнути табору для інтернованих, що змусило його шукати притулку в Штатах, куди він емігрував за допомогою Пеггі Гуггенхайм і Варіан Фрай.

Леонора Каррінгтон

Нічного не знаючи про долю Ернста, Леонора продала свій будинок і втекла в нейтральну Іспанію. Спустошена, вона перенесла психічний розлад в британському посольстві в Мадриді. Госпіталізована, вона лікувалася шоковою терапією і важкими ліками, які змушували її галюцинувати і втрачати свідомість. Після курсу лікування жінка тікала в Лісабон, а після в Мексику. Там вона вийшла заміж з мексиканського посла Ренато Делюка і прожила з ним все життя до самої своєї смерті в 2011 році.

Її пошуки жіночої духовності були засновані на есе Гровса «Біла богиня», яке опубліковане в 1948 році, яке пробудило новий інтерес до язичницької міфології.

Леонора Каррінгтон

Популярним міфом для жінок-сюрреалістів був міф про матріархальне походження людства. Натхненний цією новою міфологією, жінки-сюрреалісти Другої хвилі уявляли собі фантастичні егалітарні суспільства, де люди і природа жили в гармонії: бачення майбутнього, створене через посередництво жінок.


Переклад: Irina Klassic


Читайте также