Одинадцяте слово

Авторка: Лулу Міллер, письменниця, наукова журналістка та ведуча програми «Radiolab» на Національному громадському радіо США.

Небо було пластиною кольору електричного індиго. Ми сиділи у ванні, мій півторарічний син та я. Дружина просунула голову у двері. Син глянув на неї, усміхнувшись так, як усміхається тільки їй, а потім вказав на малюнок маджентової риби на стіні.

«Биба», – сказав він.

«Риба?» – спитала вона.

«Биба!» – вигукнув він.

Це було, здається мені, його одинадцяте слово. У нього були кіт і буль і кря-кря (качка) і дюдя і мама, і (таємниче в нашому лесбійському домі) тато і анан (для банана) і дир-дир (для машин) і м’я-м’я (для м’яча) і (корінь багатьох наших бід) Сьо це? Сьо це? Сьо це?

А тепер ось і вона – риба.

Ця мить мала стати для мене трагедією. Я більше, ніж будь-хто інший, мала відчути її небезпеку. Адже саме я провела останні десять років свого життя, працюючи над книгою під назвою «Чому риб не існує»: я стверджувала, що саме слово «риба» – це симптом нездатності людей бачити світ у всій його широті. Коротше кажучи, вчені нещодавно виявили, що багато істот, яких ми зазвичай вважаємо «рибами», насправді тісніше пов’язані з нами, ніж одна з одною. І коли ви приймете цей факт, то побачите, що категорія «риба» – це хибна категорія, акт «вибіркової біології», який ми робимо над природою, щоб привести її у відповідність до нашої інтуїції. Але це обман, ця категорія «риб» – помилка, безглузда група, яка приховує від нас неймовірні нюанси та складності.

І «риба» лише один яскравий приклад того, що ми робимо весь час – захищаючи свою зручність, комфорт та владу, ми об’єднуємо під одним ярликом абсолютно різноманітні предмети та явища. Здебільшого моя книга – це заклик до сумніву – в наших категоріях і в наших словах – і цікавості – до організмів, зафіксованих нашою мовою. Нагорода, яку я обіцяю в книзі, – це ширший світ, «дике» місце, де все не те, чим здається, де «кожна кульбаба сповнена можливостей».

І ось, коли слово «риба» вперше зірвалося з вуст мого сина, я мала відчути, як цей дзвінкий порив гарячого повітря пробиває наскрізь його невинність – Биба! Його відпадання від благодаті в реальному часі, його вигнання з Едемського саду. Адже я провела останні десять років, намагаючись прокласти шлях назад. Треба було затиснути йому рота долонею так сильно, щоб з його вуст не вирвалося більше ні слова.

Натомість я вирішила його перевірити. Я відкрила на телефоні фотографію золотої рибки – «биба». Лосося – «биба». Плямистої синьої латимерії з м’ясистими плавниками – «биба».

«Так!» – скрикнула я на найвищій ноті, яку тільки могла взяти, закріпивши помилку своєю радістю.

*

Протягом наступних кількох тижнів син показав мені, що в Чикаго риби були всюди. Риби вздовж мозаїчної стіни підземного пішохідного переходу до Лейк-Шор-драйв , який тепер перегороджений жовтою стрічкою для запобігання розповсюдженню COVID-19. Риби у бібліотечних книгах, які ми більше не могли повернути. Риби у вікнах закритого дитсадка на вулиці Кларк. «Биба, биба, биба», – він показував своїм пальчиком-скіпетром, змінивши колишню спантеличеність на майстерність. Під його опікою змія теж була рибою; черепаха – рибою; і одного ранку, коли ми відчинили вікно, щоб впустити квітневий вітерець погуляти по квартирі, бананова пальма в горщику також перетворилася на рибу – її плавці раптово розтинали повітря.

У той час, як наш світ схлопувався, здавалося, що його світ вибухнув. Слово «риба» виявилося чарівним ключиком, який відкрив йому доступ до всього царства тварин. Раптом для нього не залишилося жодної невідомої істоти. Якщо повз проходив кіт, то це був «кіт». Якщо поруч стрибав кролик, це теж був «кіт». Корови, ведмеді, зебри, кенгуру, жирафи та слони, якими набиті дитячі книги, – всі для нього були «котами». Щодо птахів – мандрівний дрізд, що гніздиться на кроквах нашого ґанку, червоний кардинал у кущах, голуби, що граціозно летять по спокійному небу, ніби тільки що зійшли з дерев’яної гравюри – все це «качки». Всі інші називалися «рибами».

Це була та сама система Аристотеля, що розділяла тварин на три групи: наземні, морські та літаючі. Одного ранку син назвав мурашку котом. І почав дихати трохи глибше. Я теж. Я ще не відчула загрози.

Наприкінці квітня ми дізналися про один із небагатьох заповідників, які по якомусь недогляду все ще були відкриті, і одразу вирушили туди. Ми ходили алеями голих кущів і заростями ожини зі сплячими бруньками, але найбільше нас вразили килими моху. «Бруд», – сказав наш син. «Так! Бруд!» – відповіли ми, вказуючи на нескінченно складний вир мінеральної, мікологічної, ентомологічної та електричної матерії під нашими ногами. Того ж дня з’явилася «вода» – невеликий струмок наприкінці прогулянки, а пізніше – дощ, купання та спрага. Потім була «палка». «Жовтий» цвів лише один день, а потім покинув нас. Крихітні чорні коти, що повзали в тріщинах на нашому ґанку, стали спочатку «жуками», а потім «мурахами». Дві жінки, що чекали біля порога, – ми раділи кожному слову, радісно вітали його в нашому світі мови.

А потім, через п’ять тижнів після того, як він вперше вимовив слово «риба», сталося це.

Даремно ми пішли до моїх свекрів. Але... вони молоді. Їм навіть немає шістдесяти. Вони не грають у теніс, а могли б.

Ми були в масках і сиділи на іншому кінці довгого прямокутного столу. Вони пригощали нас різотто з грибами, звареним у горщику швидкого приготування. Манго, полуниця та йогурт у маленьких кришталевих скляночках – чому б і ні. Сина поклали спати у вітальні.

Близько 10 години вечора ми все ще не спали і балакали, коли наш син закричав. Він не плакав. Кричав. Ми ніколи не чули такого звуку. Моя дружина піднялася до нього, пройшло кілька хвилин, а крик не вщухав. Я збігла по вкритих килимом сходах, я боялася, що йому погано, що в нього жар, що в нього... але дружина розгублено похитала головою: «У нього немає температури», – прошепотіла вона. Я спробувала взяти його на руки, впевнена, що зможу заспокоїти його, але він відскочив. Він дивився на мене, не впізнаючи.

Ми все перепробували. Колихали його, показували книгу – про пінгвінчиків, які так люблять одне одного. Ми пробували дати йому підігріте молоко. Нічого не допомагало. Нарешті дружина показала йому обрамлену фотографію коптських гобеленів. Дивні дерева перетворювалися на тварин, схожих на кіз з кучерявими рогами, і равликоподібних істот зі спіралеподібними раковинами, і, можливо, змій та виноградну лозу – все зливалося як галюцинація, яка, будь я так само розгублена, як і мій син, довела б мене до нервового зриву. Дружина піднесла дитину до фотографії та зашепотіла назви того, що, як їй здавалося, вона бачила. «Коза, – говорила вона, постукуючи по склу. – Квітка. Равлик. Качка». Стук. Стук. Стук. Повільно, уривчасто дихаючи, він поступово заспокоївся; ми зібралися та поїхали додому.

*

Жив-був одного разу німецький психолог, ім’я якого я не можу пригадати – що саме по собі незабаром стане важливим, – який стверджував, що коли ви щось не називаєте, воно залишається більш активним у вашій свідомості. Зокрема, він виявив, що вам простіше згадати деталі невирішеного завдання, нерозгаданої головоломки, неназваного психологічного явища, ніж щось вирішене чи позначене. Його закон міг би називатися «Нерозв’язані проблеми переважають», але він отримав назву (перевіряю свої записи) «ефект Зейгарник». Чоловіка звали Зейгарник ... Ні, це була жінка, а не чоловік, і жила в Росії, а не в Німеччині. Але всеодно. Ця ідея з назвою, що важко запам’ятовується, про те, що легше запам’ятати безіменні ідеї, залишилася в моїй пам’яті. Тепер мені не забути цей маленький божевільний закон, який стверджує, що неназвані речі мучать, вражають нас сильніше; кожен їхній елемент та їхня сила живуть у нас із більшою ясністю, коли їм дозволяють блукати в дикій природі, за межами наших слів.

З ім’ям приходить своєрідне забуття. Ім’я у цій метафорі – пастка. Кришка баночки, що гасить світлячка.

*

Наступного ранку з нашим сином усе було гаразд.

Та не з нами.

«Що це було?» – здивовано запитали ми з дружиною одна одну, поки варили каву поруч із немитим посудом, озираючись на веселу дитину на стільчику для годування.

Моя дружина – дитячий психолог. Того ранку вона, як завжди, пішла на роботу, до лікарні, де вона допомагає дітям, які зіткнулися з примхами хаосу – ампутаціями, паралічем та передчасним народженням. Вона відвела свою начальницю вбік і запитала, що та думає про нічний кошмар, свідками якого ми стали. Начальниця порадила не хвилюватися, сказала, що це звичайне явище для дітей віком близько вісімнадцяти місяців – побічний ефект бурхливого неврологічного розвитку, що відбувається у цей час. Я представила розряд блискавки, який вилітає з іонної бурі, що посилюється в його голові.

Я трохи вивчала питання сама: пошуки в Google не дали плодів, але на щастя мені раптом зателефонував колега і згадав, що тієї ночі його малютка також вперше пережила нічний кошмар. Ми пожартували, що, мабуть, щось витало в повітрі. «Яке полегшення!» – видала я, не відчуваючи жодного полегшення.

*

Я лишила їх на п’ять днів. Скасували мій книжковий тур. Мені потрібна була природа. Мені треба було щось. Я поїхала до Західної Віргінії. Я пішла гірською стежкою і побачила орхідею Венерин черевичок, ім’я якої я дізналася лише через кілька тижнів після того, як натрапила на неї. Ця, так би мовити, піхва на п’єдесталі зростає на тутешніх вершинах. Вона була вся в краплях роси, у неї були пастельні прожилки. Я думала, що в мене галюцинації. Я сумувала за дружиною.

Під час прогулянки я слухала аудіокнигу «Мудрість невпевненості» Алана Воттса. Він сказав мені, що коріння всіх наших проблем – це бажання за щось втриматись. Життя тече і змінюється, нам шкодить прагнення володіти ним. Я кивала і відчайдушно намагалася сфотографувати кожну побачену гарну річ: я сфотографувала туман, жабу, тур; зробила уповільнену зйомку заходу сонця, запис квохтання тетерки з тетерев’ятами, шість фотографій Венериного черевичка; я зібрала крихітний букетик із лугових квітів – пурпурових, жовтих та білих, поклала його в конверт та відправила поштою додому.

Після повернення я почула нові слова – яблуко і поможи. Дізналася про вбивство Джорджа Флойда. Про загальноміську комендантську годину. Якось уночі моя дружина розбудила мене словами: «Лулу. Йдемо. Швидко!» Вона побігла коридором за нашим сином. Вікно у ванній стало помаранчевим, мов захід сонця – зовні палав вогонь.

«Це і є комунікація», – подумала я, вирішуючи, що мені взяти. Я вибрала наші ноутбуки. І альбом про життя мого сина, який я збираю, – чорнильні сліди його ступнів, його малюнки пальцями, його слова.

Гараж через один від нашого згорів ущент. Оголосили, що то був підпал. Ніхто не постраждав. Очі мого сина сяяли, побачивши п’ять пожежних машин – найкраща ніч у його житті. Я думала про все, що він ще не знав. Я задавалася питанням, як нам виховати його хорошим білим чоловіком, який не вважає, ніби він сидить на вершині ієрархії, яку суспільство продовжує підтримувати заради нього.

У червні він почав говорити слово «брати». Він став відмовлятися від своєї улюбленої чорниці і кидати її на підлогу. І мені – що вдієш? – доводилося її збирати.

У липні ми зустрілися з нашим донором сперми, близьким другом, якого вирішили називати «дядьком». Наш син і він – одне обличчя, але дитина поки що його ніяк не називає. Його нове слово цього місяця – «автобус».

У серпні над Чикаго пронісся торнадо. Стовбури дерев падали і літаючі тарілки коренів виривалися з-під цементу. Я сиділа у ванні з сином. Грім був такий приголомшливий, що спрацювала сигналізація в машинах. Мій син подивився на мене здивованими очима. Я сказала: «Грім». «Бум!», – вигукнув він. І я відповіла: «Так, бум».

У вересні вітер приніс цикад та прохолоду. Синові виповнилося два роки. Його м’яч здобув свою ч, а банан отримав свою б. Він уперше промовив своє ім’я вголос. І ні, і корона.

І ось уже жовтень. Мій син швидко навчився називати таємничу білу істоту, яку я повісила на ганку, «ске-ле-та». Він називає величезний помаранчевий шар, що лежить під скелетом, «яблуком» і марно намагається його вкусити. За горизонтом цього місяця ховається велика невідомість, яку ми коли-небудь знали. Як підраховуватимуться голоси? Чи підраховуватимуться голоси? І якщо президент програє, чи він залишиться? Чи взагалі буде кому йти у відставку? Чи збережеться соціальний порядок, і чи це не найгірший результат із усіх – якщо він збережеться? Чи взагалі буде місяць під назвою листопад?

Я знову одна. Моя дружина та син сплять. Я вислизаю на балкон. Не бачу зірок у проміжках між хмарами, але вірю, що вони там, бо мені так сказали. На честь ширшого світу, прокладаючи шлях до прогресу через сумніви, я на мить припускаю думку, що зірок немає. Намагаюся зняти із зірок слово «зірка» або викрутити його, залишаючи тільки патрон десь зверху наді мною. Намагаюся опустити слово «вгорі» і припускаю, що зірки можуть бути внизу або всередині мене. Я відчула і, разом з тим, спробувала подолати роздратування собою.

Раптом слова цього есе перетворюються на фарби. Або, можливо, на повсть. Здіймаються дерев’яними хвилями зеленого та синього. Кольори приглушені, але глибокі. Риби згортаються в зірки, які обертаються у вітер, утворюючи свого роду торнадо, у центрі якого видніється душа, що поглинає землю, що знову поглинає душу. Лунає сміх. Він виявляється крихітним букетиком крапель на вершині Антарктиди. Викреслюю слово «Антарктида». Слова «Антарктида» ніколи там і не було. Лід тане на мідній осі, навколо якої обертається земна куля, а потім замерзає. Потім випаровується.

Я хотіла б залишитися тут. У безсловесному світі. Після стількох років пильного вивчення слів я перестала їм довіряти. Так часто їх розважливо використовують як гострі клинки, щоб відрізати індивіда від групи – її захисту, її тепла, гарантій справедливості. Але щось відчайдушне в мені хоче запустити жменьку слів у небо, все ще вірячи, що вони можуть спіймати та приручити жахливі речі.

«З посиленням почуття майстерності приходить страх перед невідомістю» – цю зухвалу фразу я хочу закинути в ніч.

Тієї ночі у квітні, коли мій син закричав від жаху, причиною його страху теоретично могло бути пробудження в незнайомій кімнаті, вітальні моїх свекрів – він просто розгубився і злякався.

І тим не менш, до карантину ми тягали цю дитину всюди. За своє коротке життя він жив у трьох різних будинках, двох різних штатах. Він прокидався у безлічі незнайомих кімнат, у будинках друзів та готелях (пам’ятаєте їх?), у машинах, барах та наметах, і ніколи раніше його це не лякало.

То чим же відрізнялася та ніч? Він уперше прокинувся у незнайомій обстановці після появи слів. 569 днів до цього він щоночі лежав поруч із невідомістю, і вона його ніколи не турбувала і не лякала. Натомість він згортався в ній, на цій величезній безформній мілині невизначеності та безладу, бо це було все, що він знав.

Тільки з появою слів, з ілюзією, що він може назвати і пізнати весь світ, дати ім’я кожному його куточку, невідомість стала ворогом, стала загрозою.

Цього року невідомість розправила крила; вона красується перед нами. Вона махає нам з горизонту у відблисках полум’я, вона затримується на металевих поверхнях. Звичайно, її кількість постійна, але цього разу вона дає відчути себе повною мірою. Її присутність можна побачити по скреготу зубами, сплеску самогубств, зростанню попиту на психотерапевтів. Невизначеність, як показали дослідження, приносить більше болю, ніж певний фізичний біль. Чомусь, кажуть неврологи, ми запрограмовані боятися невідомого. Вони пояснюють, що у мозку є «мужичок з нігтик», якого вони назвали блакитною плямою – йому доручено відслідковувати невизначеність. Кажуть, спочатку він корисний: зіткнувшись із невизначеністю, він переводить мислення у плинний стан, щоб мозок міг вибрати найкращу стратегію захисту. Але коли невизначеність не слабшає, цей плинний стан починає втомлювати тіло; така підвищена пильність призводить до виснаження та помітного збільшення стресу. «Найсильніший страх – страх невідомого», – заявив Говард Філліпс Лавкрафт майже століттям раніше.

Але якщо вони всі помиляються? Що, якщо ми насправді не приречені боятися невідомості? Що, якщо цей страх починається лише з появи слів, з хибної віри в те, що названа річ стає відомою? Можливо, саме наші слова перетворюють величезне невідоме з друга на ворога.

Це красива теорія.

Вона позбавляє мене страху, що з моєю дитиною щось не так, що його тривога непереборна, непізнавана. Якщо я її назву, то зможу назавжди позбутися того страшного виразу його очей – коли він більше не знав, хто я.

*

За рибою пішли всі інші тварини землі. Качки, як і раніше, кря-кря, а сови тепер – угу-угу. І бордюри, і валуни стали камінням. Він знає папороть, гриби, парасольку та автобус. У нього кицька – це цицька, що незмінно радує наших сусідів. У морських свиней виросли коміри-раф. «Лялька-риба» [1], – каже він, оживляючи світ своєю неправильністю, на якийсь час пробуджуючи їх усіх.

Кілька тижнів тому я сиділа в парку під важким шматком дерева, який міг миттєво вбити мене. Але я була впевнена, що цього не станеться, бо назвала цю річ гілкою. У тому ж парку я спостерігала, як чоловік із перекошеним лицем біг мені назустріч. Але я була впевнена, що він не вб’є мене, не втікає від чогось, що могло б мене вбити, бо я назвала його бігуном. У тому ж парку промчали десятки десятитонних машин смерті. Я назвала їх вантажівками. Я назвала рівну стрічку асфальту дорогою та довірилася цій дорозі. З кожним словом приходить ряд помилкових запевнень, ніби тепер ви знаєте, як воно поводитиметься.

«Ми повністю контролюємо [коронавірус]», – сказав президент наступного дня після того, як у США було виявлено перший випадок захворювання.

Мої друзі медсестри, одружені одна на одній, одного разу розповіли мені історію про жінку, яка лежала в гамаку і відчула, як шлакоблок, у який був вкручений гачок для гамака, випав зі стіни і впав їй на голову, – і вбив її.

За рибою послідувало все царство тварин. Може, я помилилася. Може, ще не все. У нього поки що немає слова для цикади. Він ніколи не називав світлячків.

Тієї ночі у ванні, так багато місяців тому – того самого місяця – світло випустило останні промені дня, і він промовив своє одинадцяте слово. Я почула його лише як мама. Я плескала в долоні всім творінням з плавниками, яких він щойно спіймав у двох складах. Я вірила, що ми стаємо ближчими: кожне слово було сходинкою, що наближала його до мене. І все ж таки істина, яку я знала вже тоді, у тому, що кожне слово було ще однією цеглиною в стіні, що зводиться між нами. Він не ділився досвідом, а давав йому ім’я.

Я вийняла пробку і спостерігала, як він із захопленням дивиться на воду, що витікає. Коли ванна спорожніла, була вже ніч. Тепер мені шкода, що я не затрималася ще трохи в теплоті води, в останніх днях безсловесності, коли неясність все ще була всюди, коли ще не було причин побоюватися невизначеності.

[1] Морських свиней іноді можуть називати дельфінами, а англійське слово dolphin (дельфін) співзвучне неологізму doll-fish (лялька-риба). – Прим. перекл.

Есе вперше було опубліковано англійською мовою під заголовком «The Eleventh Word» в журналі The Paris Review 5 жовтня 2020 р.

Переклав Павло Шопін.