Великі пристрасті «маленьких» героїв О. Генрі

О. М. Ніколенко

«Одна із найвеличніших книг у світі — це повсякденне життя, що нас оточує...»

О. Генрі

О. Генрі (Уїльям Сідні Портер) — видатний сатирик кінця XIX — початку XX ст. Його ім’я стоїть в одному ряду з талановитими майстрами новели — Е. По, В. Ірвінгом, П. Меріме, А. Чеховим. Але О. Генрі — це особлива сторінка в історії американської та світової літератури. Письменник уперше наблизив повсякденне життя до читачів, показавши, що в ньому поєднуються і трагедія, і комедія, що люди, як актори в театрі, залежать від великого режисера — долі і що, коли вони нарешті знімають свої маски, їм відкриваються високі духовні цінності та справжній смисл буття.

Уїльям Сідні Портер народився 11 вересня 1862 року. Його батько, лікар за професією, був людиною обдарованою, доброю, але трохи дивною. У нього була . єдина пристрасть — механіка, заради якої він покинув медицину. Дружина його померла. Двох дітей (Уїльяма і його брата) виховувала тітка. Коли Уїльям подорослішав, він зрозумів, що не зможе розраховувати на підтримку сім'ї, і прийняв пропозицію свого дядька вступити на службу до його аптеки.

Маленьке містечко Грінсборо у штаті Північна Кароліна нічим не відрізнялося від інших провінційних міст XIX ст. Життя тут було повільним і нецікавим, а центром міста стала аптека, де працював провізором сер Портер. В аптеці можна було не тільки замовити ліки, поговорити про свої хвороби, але й почути останні плітки й новини. Дуже часто відвідувачі аптеки знаходили на столі карикатури на себе і своїх друзів — веселі дружні шаржі, які дотепно підкреслювали ту чи іншу рису характеру. Хтось сміявся над собою, а хтось сердився і шукав цього веселого художника. А горе-маляр сидів під столом і боявся, що його відлупцюють. Це був маленький Уїльям Сідні Портер, котрий приїхав до свого дядька навчатися фармацевтики.

Уїльям Портер завжди прагнув чогось цікавого і надзвичайного. Незабаром йому набридло сидіти у нудному містечку, переписувати рецепти і він поїхав до Техасу, де мав невеличке ранчо його друг — доктор Холл, котрий запропонував Уїльяму трохи пожити в нього. Уїльям із радістю погодився. Та й хто б із хлопців не погодився пожити життям справжнього техаського ковбоя? Невдовзі Уїльям навчився їздити верхи, купив модний ковбойський капелюх і розмовляв іспанською не гірше, ніж місцеві ковбої. Портер уявляв себе героєм, котрий влучно стріляє, захищає бідних і рятує красунь, закоханих у нього.

Мрія О. Генрі була схожа на сцену з фільму, але насправді життя виявилося зовсім не таким цікавим. На ранчо замість подвигів треба було пасти корів, красуні закохувалися у багатих чоловіків, а герой-ковбой тут нікому не був потрібний. Уїльям Портер перебирається до іншого містечка — Остіна, де працює спочатку в аптеці, а потім навчається бухгалтерській справі. Молодий гарний юнак, як і раніше, любить розваги. Він малює веселі карикатури на своїх друзів і розважає їх анекдотами про своє техаське життя. Він навчився добре грати на гітарі, співав у вокальному квартеті, гарно танцював і, звичайно, дівчата стали більше уваги звертати на нього. Але його серце залишалося байдужим до записочок із рожевими стрічками і намальованими квіточками. Проте одного разу Уїльям Портер побачив золотоволосу Атол Естес, і в його серце увійшло кохання...

Батьки Атол довго не погоджувалися на шлюб їхньої доньки з бідним юнаком, але він таки обдурив їх. Одного разу мати послала Атол до крамниці, а там на неї вже чекав Уїльям, котрий сказав, що в церкві все готове до весільної церемонії. «Але ж у мене немає весільної сукні!» — вигукнула дівчина. «Нічого, я потім тобі її куплю», — запевнив наречений. «Та й батьки нічого не знають!» — заперечила Атол. «Що за проблема! — промовив Портер. — Повідомимо їх пізніше». Ось так і повінчалися Уїльям Портер і Атол Естес. А батькам нічого вже не залишалося, як погодитися на їхній шлюб.

Атол була дуже хорошою дружиною — доброю, лагідною, чуйною. Вона мужньо переживала бідність, допомагала чоловікові, як могла, і всіляко заохочувала його до літературної праці. Під її впливом Портер написав перші оповідання, які були надруковані в місцевих газетах. Із вдячністю згадуючи свою дружину, Уїльям присвятив їй чудову новелу «Дари волхвів», яка розповідає про подружжя, що не мало грошей, але мало найцінніше багатство у світі — любов. «Дари волхвів» — це новела про Уїльяма Портера і його дружину Атол, про їхнє кохання, яке, можливо, і допомогло Уїльяму стати письменником О. Генрі.

На той час Портер працював бухгалтером в остінському банку. Зарплата була невелика, але на життя вистачало. Трохи перепадало і від редакцій газет, де друкувалися оповідання Уїльяма. Вдома на нього чекали вірна дружина і маленька дочка Маргарет. Уїльям Портер зробив спробу видати власну газету, яка, однак, не мала успіху, оскільки грошей на її видання було замало. Портери переїжджали з місця на місце — до Сан-Антоніо, Х’юстона, але скрізь доля не дуже опікала їх. А біда, як кажуть, не ходить одна. Якраз тоді, коли Уїльям наполегливо працював над новим оповіданням, сталося нещастя. Ревізія в Остінському банку виявила якісь порушення, і керівництво банку зробило винним за все бухгалтера Уїльяма Портера, який нещодавно поїхав з міста. Що було робити? Не вірячи в силу закону, Портер утік до Нового Орлеана, а потім у Гондурас... Так почалися найважчі часи у житті письменника О. Генрі.

Портер, як міг, заробляв гроші, оскільки дружина вже давно хворіла, а на її руках ще була маленька Маргарет. Можливо, Портер якось би влаштувався на півдні Америки, знайшов би згодом прибуткову справу, але незабаром він змушений був повернутися. Дізнавшись, що дружина помирає, Уїльям, незважаючи на небезпеку, повертається додому.

Атол померла у нього на руках, залишивши йому маленьку дочку... Одразу після похорону Портера заарештували. Після смерті Атол її батьки узяли онуку до себе, повідомивши маленьку дівчинку, що батько перебуває у далекому відрядженні (бо хіба можна було сказати, що він у в’язниці?)... Але Маргарет чекала листів від батька і головне — подарунків, адже дітям завжди хочеться подарунків. Та звідки ув'язнений міг узяти гроші? І тут з’являється щаслива ідея продовжити писати маленькі оповідання. Портер, працюючи фармацевтом у в'язниці, мав чимало часу для літературної праці, і незабаром його оповідання були надруковані, а він отримав гроші, щоб купити різдвяний подарунок для маленької Маргарет. Звичайно ж, він не міг назвати редакторам своє справжнє прізвище, і Уїльям узяв собі псевдонім - О. Генрі. Був такий фармацевтичний довідник, який написав Етьєн Оссіан Генрі. Цим довідником дуже часто користувався письменник, звідси — і його псевдонім.

Незабаром літературна Америка помітила письменника О. Генрі, навіть не знаючи, хто ховається під псевдонімом. За хорошу поведінку Уїльяма Портера достроково звільнили із в’язниці, а невдовзі він отримав листа від одного із своїх редакторів, котрий запропонував йому поселитися в Нью-Йорку і писати оповідання для його журналу. Це трапилося у 1902 році, коли О. Генрі відсвяткував 40-річний ювілей. 1 вже через рік його ім’я стало відомим усій країні. Газета «Уорлд» запропонувала йому вигідну угоду: щотижня писати 1 оповідання за 100 доларів. Надходили й інші пропозиції. О. Генрі писав із захопленням. Можна було вже не думати про гроші, а лише про мистецтво. У 1904 році вийшов єдиний роман О. Генрі «Королі і капуста». У 1906 році письменник видав перший збірник оповідань «Чотири мільйони». Пізніше було ще сім таких збірників. У 1905 році О. Генрі отримав листа з міста Грінсборо від Саллі Колмен, подруги своєї юності, яка запитувала, чи не є ім’я О. Генрі псевдонімом Уїльяма Портера, якого вона колись знала. О. Генрі і Саллі почали листуватися, а в 1907 році — повінчалися. У О. Генрі знову з'явилася сім’я, дім. Саллі дуже полюбила дочку О. Генрі — Маргарет, допомагала йому у літературній праці. Але жити письменникові вже залишалося недовго. Влітку 1910 року він помер...

О. Генрі прожив лише 48 років. Із них 8 чи 9 він серйозно займався літературною працею. Але його ім’я назавжди увійшло в золотий фонд літератури. З нами залишається його сміх, його оптимізм, жага до життя, які допомагають перемагати будь-які обставини.

Особливості оповідань О. Генрі

О. Генрі вважають майстром новели. Новела — це різновид оповідання, що має такі характерні риси: І) гострий, напружений сюжет; 2) відсутність великих описів; 3) парадоксальність ситуацій; 4) епізодичність; 5) ліричний підтекст. В О. Генрі були попередники у цьому жанрі (Е. По, В. Ірвінг, П. Меріме, Н. Готорн та інші). Кожний із письменників підходив по-своєму до розробки жанру новели. Романтик В. Ірвінг поетизував дійсність, створюючи світ, далекий від реального. Для його творчої манери характерна посилена описовість, і це вирізняє новели Ірвінга серед інших. П. Меріме у своїй творчості більш стриманий, віддає перевагу лаконічним і влучним деталям. Пов’язаний із романтичною традицією, Меріме водночас насичує твори реальними спостереженнями, особлива роль у його новелах відводиться місцевому колориту. Е. По надав певної завершеності жанру новели. Він навіть намагався створити своєрідну теорію жанру, вважаючи, що новела не повинна бути великою за розміром, кожне слово у ній мусить бути виваженим, влучним, неможлива у новелі і щаслива розв’язка, а необхідною умовою творчої оригінальності автора є новизна. Е. По створив такі різновиди новел, як психологічну, науково-фантастичну і детективну. Для Е. По об’єктом зображення є душа людини, а точніше — страх душі, неправдоподібний сюжет і таємнича атмосфера, що, на його думку, завжди супроводжує життя людей.

Оповідання О. Генрі неможливо переплутати з іншими новелами. У житті письменника було не так багато веселого, але його твори завжди сповнені яскравого гумору, який допомагає героям перемагати незгоди. О. Генрі сміється над обставинами, у які потрапляють люди, над обмеженістю міщан, які не розуміють прекрасного, над представниками влади, які знущаються з народу.

В оповіданнях О. Генрі дуже мало соціальної критики, майже немає викривального сарказму (нищівного сміху, сповненого ненависті і презирства), а є лише тонкий гумор (добродушний сміх над людськими недоліками) та іронія (глузлива, їдка насмішка над вадами людей і суспільства). Але позиція автора цілком зрозуміла: він на боці простих людей. Героями новел О. Генрі стали вихідці із найбідніших верств населення, проте вони мають такі духовні якості, таку веселу вдачу, таку шляхетність, якої немає у вищих колах. Всупереч обставинам герої письменника борються за життя, за місце під сонцем. Дуже часто ця боротьба завершується трагічно, але автор прославляє тих, хто не хоче миритися з прикростями долі.

Новели О. Генрі мають своєрідну композицію, яка стала художнім відкриттям письменника. Оповідання починаються із начебто звичайного випадку буденного життя, але в процесі розвитку сюжету цей епізод перетворюється на несподіваний для читача парадокс, який треба розгадати. Парадокс (із грецької — несподіваний, дивовижний, той, що суперечить здоровому глуздові) — основний композиційний принцип побудови новел О. Генрі, що має функцію відбивати загальну парадоксальність, абсурдність життя. За допомогою парадоксу письменник показує порушення моральних і суспільних законів, які слід відновити. Розгадка парадоксу в новелах О. Генрі завжди міститься наприкінці твору, коли з'ясовуються справжні цінності. Кінцівку оповідань письменника можна порівняти зі спалахом блискавки, що висвітлює обличчя й обставини, які вони є насправді.

Новели О. Генрі завжди лаконічні, в них немає нічого зайвого, вони позбавлені поширених описів. Улюбленим прийомом розкриття характерів у письменника є діалог. Яскрава, виразна мова персонажів відтворює атмосферу народного життя.

Оповідач у новелах О. Генрі — не другорядна постать. Це людина, котра належить до того ж самого середовища, що і його герої, проте він відрізняється від них своїм філософським поглядом на життя, умінням розгледіти глибинний смисл обставин, а головне — посміятися і над собою, і над тим, що заважає людині жити вільно й щасливо.

У публіцистичному монолозі «Репортер «Пошти» О. Генрі висловив своє ставлення до навколишньої дійсності: «Життя — не трагедія і не комедія. У ній поєднуються і комічне, і трагічне одночасно... Руки долі міцно тримають нас за мотузки... і смикають то в один, то в інший бік. Незрячі ляльки, ми все говоримо і говоримо на краю непізнаної вічності». Письменник вважав, що суспільне життя нагадує величезний театр, де люди — маріонетки, котрі виконують чиюсь злу волю. Можливо, цим мотивується традиційний для О. Генрі прийом гри, до якої залучаються не тільки герої, але й читачі. Гра дає можливість опинитися за певних обставин, відчути на собі примхливість долі й навіть переграти ті сюжети, які не задовольняють у житті. Отже, за допомогою літературної гри О. Генрі закликає читачів до осмисленого сприйняття дійсності, до розуміння справжнього і фальшивого, до боротьби з приреченістю «маріонетки».

До останньої хвилини життя письменник вірив, що, коли людина знайде своє реальне обличчя і духовні цінності, стіни соціального театру впадуть, і ніхто не зможе більше керувати людиною, окрім неї самої.

«Дари волхвів» (1907)

Дія новели відбувається у переддень Різдва. Різдво – це особливе свято для всіх людей, котрі, святкуючи народження Ісуса Христа, повинні усвідомити вічні духовні цінності. Стародавній звичай дарувати подарунки на Різдво походить від описаного в Біблії поклоніння волхвів Ісусу. Волхви, східні мудреці, звіздарі, котрі по зорях дізналися про народження Христа, прийшли вклонитися йому і принесли свої дари (золото, ладан і смирну) на знак особливого благоговіння перед новим Царем Іудейським, Богом-Сином, який повинен на землі врятувати людство.

Хоча у назві твору прихований біблійний підтекст, мова йде не про давні, а про сучасні для письменника часи. Але свято Різдва має символічне значення в оповіданні. Це своєрідний духовний критерій дійсності та життя людей. На думку О. Генрі, волхви можуть завітати в кожний будинок. Та коли вони приходять у дім? Якими повинні бути люди, щоб до них прийшли волхви? І чи зберегли вони в своїй душі світло різдвяної зірки?.. Ці моральні проблеми порушуються у творі.

Традиційною для творчої манери письменника є зосередженість на приватному, буденному житті людей. Новела «Дари волхвів» не є винятком. Увесь сюжет розгортається у межах маленької квартирки сімейного подружжя Юнг. Делла і Джім опинилися в дуже скрутному матеріальному становищі: їм немає чим платити за помешкання, у них давно не було нового одягу й смачної їжі, а бідність увійшла в їхню квартиру як повноправна господиня. Численні виразні деталі підкреслюють злиденне існування Юнгів (кнопка дзвінка не працює, табличка на дверях потемніла, дзеркало тріснуло). Найкоштовніші речі, які були в сімействі Юнгів, — це довге волосся Делли та золотий годинник Джіма. Але коли перед Різдвом постала проблема подарунків, Делла продає своє волосся, щоб придбати коштовний ланцюжок для годинника чоловіка, а Джім продає годинник, щоб купити дружині прекрасні гребінці. Останній епізод твору сповнений гіркої іронії. У Делли тепер є чудові гребні, та вже немає довгих кіс. А Джімові став непотрібний золотий ланцюжок...

Проте О. Генрі стверджує, що в житті є речі, дорогоцінніші за будь-які подарунки, — це співчуття, милосердя, мудрість. Справжня вартість подарунків Делли та Джіма полягає не в їхній коштовності, а в тому, що вони є символом самовідданого кохання. На Різдво люди повинні замислитися над тим, а чи сповнено їхнє серце любов’ю, яку приніс на землю Христос. Хоча автор не вдається до розгорнутих характеристик своїх героїв, читач розуміє, що Делла та Джім по-справжньому кохають, тому в їхньому домі живе мудрість волхвів. Наприкінці новели автор начебто виходить на сцену і завершує твір афористичним висловом: «Дійсно мудрі ті, хто схожі на них. Скрізь і всюди. Вони і є волхви».

Новела побудована на основі контрасту, проте це не традиційне зіставлення бідності й багатства, а порівняння багатства матеріального і багатства духовного. Тому в оповіданні не випадково згадуються інші біблійні персонажі — цариця Савська та цар Соломон. За легендою, цариця Савська принесла Соломонові коштовні подарунки, щоб той навчив її божественної мудрості, але мудрості не можна навчитися, як стверджує Біблія, вона живе лише в тому серці, котре відкрито Богові та людям. Зазначаючи, що цариця Савська позаздрила б Деллі, якби побачила її довге розкішне волосся, автор іронізує над тими, хто не розуміє справжніх цінностей. Оповідання звернено до читачів, чиї душі намагається розбудити О. Генрі. Письменник вірить, що мудрість безкорисливої любові може стати єдиним світлом у темряві буденного життя і засобом духовного перетворення суспільства.

«Останній листок» (1907)

У новелі «Останній листок» перед нашими очима розігрується трагічна вистава на ймення життя. Дія відбувається у бідняцькому кварталі, де живуть люди мистецтва — художники, музиканти, поети. Цілком логічно було б чекати від автора захоплюючої розповіді про народження шедеврів, що з’являються у романтичних мансардах. Проте парадоксальність цього оповідання полягає саме в тому, що у творі про представників культури головна роль належить не мистецтву, а реальному життю, яке, на думку письменника, завжди виразніше і яскравіше за будь-який витвір.

Дійовими особами в новелі є дівчата, які вчаться малювати, Сью і Джонсі, а також їхній сусід, старий художник Берман і лікар, котрий приходить у дім, щоб допомогти хворій на пневмонію Джонсі. Атмосфера твору пройнята напруженим чеканням найстрашнішого: Джонсі приречена, вона вже почала рахувати свої останні дні та останні листки на старезному плющі, який видно з вікна вбогої кімнати. Вона задумала, що, коли впаде останній листок, вона обов’язково помре... Ця драматична ситуація виявляє різні типи ставлення до життя. Джонсі поступилася хворобі та злій недолі, а коли людина перестає боротися, зазначає О. Генрі, її життя в небезпеці. Сью допомагає своїй подрузі добрим, чуйним словом. Вона робить вигляд, що нічого не трапилося, плаче, ховаючись від Джонсі, проте Сью нічого не може змінити в перебігу подій і страждає від безсилля. Лікар уособлює тверезу оцінку ситуації: «Я зроблю все, що може наука. Але коли мій пацієнт починає діяти в інтересах гробаря і починає рахувати карети в похоронній процесії, я скидаю з цілющої сили ліків п’ятдесят процентів. Якщо вам удасться, щоб вона хоч раз спитала, який буде цієї зими новий фасон рукавів у сукнях, я зможу поручитися, що в неї буде шанс». Судячи з розмов героїв, ми розуміємо, що Джонсі хвора не тільки фізично, але й духовно — від постійних злиднів, приниження, безнадії. Вона забула навіть про свою мрію намалювати Неаполітанську затоку, а коли художник перестає мріяти, йому залишається тільки одно померти.

І все ж таки О. Генрі знаходить у реальному житті силу, здатну подолати смерть, — це християнська любов, людяність, що втілюються в образі старого Бермана. Появі Бермана передує непохвальна характеристика: він — «невдаха», «п’яниця», «злий дідуган», котрий насміхався над будь-якою сентиментальністю. Проте пізніше стає зрозумілим, що це лише зовнішня маска, за якою ховається добре й чутливе серце. Недарма Сью розповідає про хворобу Джонсі перш за все Берманові, вона вірить, що він зрозуміє її тривогу за подругу, котpa стежить за падінням осінніх листків. Життя Бермана не менш трагічне, ніж життя дівчат. Довгі роки мріючи намалювати неперевершений шедевр мистецтва, але змушений заробляти на хліб дешевими рекламами, він поступово втратив свій талант і надію стати справжнім художником. Чисте полотно на мольберті так і залишалося чистим протягом 25 років. Однак Берман забув про свої негаразди, коли почув про хворобу Джонсі. Душа митця і серце людини не померли разом із його втраченими надіями. Берман відчув, що настав момент намалювати свій головний шедевр у житті — останній листок плюща на стіні, щоб Джонсі завжди могла бачити його і не померла. Джонсі одужала, але старий Берман застудився й пішов в інший світ, навіть не почувши слів вдячності ...

О. Генрі не випадково порівнює Бермана з «Мойсеєм» Мікеланджело. Мойсей — біблійний персонаж, предтеча Христа, втілення високої людяності, а Мікеланджело — символ найвищої мистецької досконалості. Поєднуючи ці два образи в характеристиці Бермана, автор стверджує ідею, що мистецтво разом із людяністю здатне творити справжні дива. Мольберт художника був незайманим, але він все ж таки створив справжній шедевр — останній листок, який врятував життя і назавжди залишився в серцях Сью та Джонсі, а в цьому й полягає сутність мистецтва.

О. Генрі допомагає читачам зрозуміти, що сенс життя (яким би складним воно не було) — у самому житті: треба жити всупереч обставинам і негараздам. Разом із Джонсі ми усвідомлюємо: життя дається тільки один раз, тому треба боротися за нього і витрачати на добрі справи, заради продовження життя інших людей.

«Останній листок» О. Генрі можна порівняти з новелою В. Стефаника «Кленові листки». Обидва письменники показали трагічне становище людини на рубежі ХІХ-ХХ століть, вони відобразили її безпритульність, незахищеність, відчуженість у холодному й моторошному світі.

Осінні листки у В. Стефаника та О. Генрі — це символи безпорадного життя, яке летить за вітром сумної долі. Творчу манеру митців об’єднує діалогічна форма розвитку сюжету, тяжіння до виразних деталей, лаконізм оповіді. Але якщо порівнювати загальну тональність творів, то новела Стефаника більш трагічна, вона показує дійсність, яка перейшла за межу нормального існування, це дійсність, де панує лише одна господиня — смерть, що стоїть за дверима усіх голодних і знедолених. А оповідання О. Генрі залишає світлу надію на перемогу життєдайних і добрих сил. Можливо, у цьому виявляється певний романтизм автора, на відміну від тверезого реалізму Стефаника, але хіба можна за це дорікати О. Генрі? Адже він палко жадав, щоб усі життєві історії завершувалися щасливо, хоча це й суперечить законам жанру новели.

Ми не знаємо, як складеться в подальшому доля Сью і Джонсі. Цілком імовірно, що їхні умови не покращаться і вони можуть повторити драматичну долю нереалізованого таланту Бермана, але неперевершений шедевр старого художника змінив їхні душі, і вони залишаються жити, щоб продовжити життя інших і освітити його світлом свого мистецтва та людяності.

«Трест, який луснув» (1908)

Це оповідання увійшло до збірки новел О. Генрі «Любий пройдисвіт» (1908). Воно написане у традиційному для письменника сатиричному стилі і сповнено яскравого гумору й тонкої іронії. Героями новели є «благородні» пройдисвіти Енді Такер і Джеф Пітере, вони відомі читачеві з інших новел як невгамовні майстри різних витівок, шахрайських проектів, брехні. їхнє справжнє покликання — обдурювати обивателів.

У цьому оповіданні невтомний Енді Такер придумав, як заробити купу грошей: під час повені він викупив усі салуни в невеличкому Пташиному Місті, і мешканці, котрі полюбляли випити, змушені були нести до нього, своєрідного монополіста бізнесової справи, свої заощадження — по долару за один келих. Протягом доби Енді та Джеф заробили тисячу триста доларів, і діло стало б досить прибутковим, якби Такер, теж випивши пляшку, не вдався до красномовства. У захопленні собою і своїм талантом переконувати людей він умовляє чоловіків містечка вступити до вигаданого ним товариства тверезості.

Звичайно, читач зіткнувся з певним парадоксом у діях Енді Такера. З одного боку, він заробляє гроші за рахунок пиятики, а з іншого — закликає боротися з цією вадою. Але що ж викликає сміх у цій новелі? О. Генрі викриває не стільки «благородних» пройдисвітів Джефа Пітерса та Енді Такера, скільки те середовище, до якого вони потрапили. їдка іронія і нищівний сарказм письменника спрямовані проти бездуховності обивателів, у котрих немає ніяких інтересів у житті, окрім пияцтва. Пташине місто — символічна назва. Автор засуджує бездіяльність, духовне убозтво, низький рівень культури мешканців. Тому їх так легко ошукати і залучити до будь-якого сумнівного проекту. Головним об’єктом сатири в цій новелі, як і в усьому циклі про Енді Такера і Джефа Пітерса, є свідомість обивателів, якою може маніпулювати будь-хто.

У викритті обивательщини новели О. Генрі можна порівняти з малою прозою А. Чехова («Хамелеон», «Агрус», «Іонич» тощо). Американський і російський письменники з величезною майстерністю розкрили небезпеку суспільного середовища, де немає моральних цінностей і високих ідеалів, де взагалі немає життя.

Симпатії читачів в оповіданні «Трест, який луснув» на боці «благородних» шахраїв, їхній розум, енергія, спритність, життєрадісність протиставляються мертвому простору Пташиних Міст.

У Джефа Пітерса та Енді Такера є літературні попередники і продовжувачі. Ці образи можна порівняти з дурисвітом Фігаро («Севільський цирульник» та «Одруження Фігаро» П.-О. Бомарше), пустуном-воякою Михайлом («Москаль-чарівник» І. Котляревського). Традиції О. Генрі знайшли розвиток у творчості Іллі Ільфа та Євгена Петрова, які створили незабутній образ Остапа Бендера, що має багато спільних рис з Енді Такером. Персонажів американського та російських сатириків об’єднує головне — жага до яскравого, красивого життя, де людина насправді відчула б себе володарем власної долі.

Мова Енді Такера і Джефа Пітерса в чудових українських перекладах О. Логвиненка та М. Дмитренка вражає влучністю оцінок, правдивістю спостережень і філософською афористичністю. Образами мандруючих «благородних» шахраїв О. Генрі висловив своє ставлення до життя: поки дійсність залишається театром абсурду, він, як і його герої, сам буде режисером вистави і хоча б у такий спосіб збереже внутрішню свободу.

«Вождь червоношкірих»

Це оповідання, на перший погляд, дуже просте, але насправді тут не все так просто, як здається. Два чоловіки - Білл Дрісколл і Сем — вирішили заробити дві тисячі доларів, вдавшися до викрадення дітей. Об’єктом злочину вони обрали Ебенезера Дорсета, одного з видних городян міста Вершина, та його сина Джонні. Проте від викрадення постраждали не батько з сином, а передусім шахраї, бо Джонні зробив життя викрадачів просто нестерпним, граючи з ними в жорстокі ігри, і вони зрештою були змушені самі заплатити гроші, щоб позбутися небезпечного «полоненого».

Основний прийом у цьому оповіданні — парадокс. Він виявляється у таких моментах: 1) Джонні зовсім не боїться злочинців, навіть знущається з нього; 2) Ебенезер Дорсет не сплачує викуп, а сам вимагає гроші з викрадачів за повернення сина; 3) Білл і Сем перетворюються на «полонених» «вождя червоношкірих». Комізм ситуації визначається тим, що жахливий злочин — викрадення дитини — зображується як злочин, спрямований проти самих викрадачів. Читач весело сміється над епізодами, де Джонні виступає своєрідним «пригноблювачем» дорослих шахраїв; він їх б’є, їздить на них верхи, змушує годинами гратися в небезпечні ігри. Спочатку читач сприймає це як належне: «Так їм і треба, не будуть більше викрадати дітей!» Але зрештою шкода стає вже не Джонні, а Білла й Сема, особливо Білла, котрому довелося більше часу проводити з хлопчиною. Переключення дії з комічного в драматичний аспект відбувається тоді, коли злодії зрозуміли, що Джонні насправді може зняти з них скальпи або підсмажити на вогні.

Головне місце у творі посідає мотив гри. Він підкреслюється самою назвою твору, бо Джонні — це не дитина, це жорстокий «вождь червоношкірих», який не думає про те, що комусь може бути боляче або незручно. В оповіданні Джонні грає в індіанців, в розвідників, в росіян на війні з японцями та ін. Тут грають і чоловіки, які хотіли заробити гроші, в злочинців. Грає й сам автор зі своїм читачем, вражаючи його незвичним ходом подій. Результати цих ігор такі. Білл і Сем, мабуть, назавжди розчарувалися в придатності такого способу здобуття прибутків. Джонні в своїх іграх завжди перемагає чоловіків, які не можуть підняти на нього руку. Його розваги надто жорстокі. Звісно, що діти — дзеркало суспільства, але якщо такі діти, то яке ж тоді все суспільство?.. У підтексті твору О. Генрі засуджує людську жорстокість, насильство, умови, що викликають жахливі вчинки. А результат гри з читачем невідомий. Якщо читач просто посміється над кумедними випадками — значить, він не зрозумів глибинного змісту оповідання. А якщо усвідомить, що світ неначе перевернувся, що діти й люди грають у жорстокі ігри, то людяність кудись зникає — значить, письменник О. Генрі недаремно вигадав цей сюжет.

Розвиток подій у творі відбувається дуже стрімко. Характери накреслені лише окремими штрихами. Основні засоби розкриття характерів — вчинки персонажів та їхні діалоги. Має значення й включення біблійних асоціацій. Джонні порівнюється з Давидом, коли він влучив каменюкою в Білла, а Білл говорить, що його улюбленим герой — цар Ірод, котрий убивав немовлят. Однак ці біблійні образи підкреслено знижені, і їх слід сприймати навпаки, бо Джонні зовсім не Давид, він не відає, що таке милосердя й Бог у душі, а Білл не може навіть вдарити набридлого йому хлопчину, а не те що вбити. Оповідь ведеться від вигаданого розповідача — одного з учасників викрадення, Сема. Це обумовлює певний психологізм твору, відображення точки зору звичайної людини, що опинилася в незвичних обставинах.

А яка думка самого письменника? О. Генрі шкода людей, що грають у небезпечні ігри, що діти стають надто жорстокими, що вони не знають межі в своїх розвагах, що світ - не весела гра, а серйозне випробування. Та чи зміниться все на краще?.. Відповідь на це запитання автор дати не може, бо його знає лише саме Життя.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2001. – № 5. – С. 24-28.

Біографія

Твори

Критика