Функціональні особливості християнських мотивів у новелістиці (На матеріалі творів О.Генрі «Дарунки волхвів», «Останній листок» та інших)

Н.Я. Яцків

Життєвий і творчий шлях О. Генрі (літературний псевдонім Уільяма Сідні Портера, 1862-1910) припадає на переломний період кінця XIX — початку XX ст., період найбільш суперечливий, сповнений бурхливим розвитком науки, грандіозними зрушеннями в промисловості, великої індустріалізації й панування капіталу. Та передусім — це епоха глобальних зрушень у світовій літературі й культурі, пов’язаних з принципово новим розумінням мистецтва, його співвідношенням із людським буттям. Характерними ознаками цієї епохи були: криза існуючої моделі прогресу, зумовлена запереченням раціоналістично-утилітарних, позитивістських методів пізнання; переоцінка ціннісних орієнтацій, пріоритети естетичних категорій над етичними й зосередження на ірраціональних, інтуїтивних, трансцендентних проблемах. В європейській літературі цього періоду розвивається і набуває розмаху новий напрям — модернізм, представлений такими стильовими течіями, як символізм, імпресіонізм, неоромантизм, експресіонізм та ін.

Для американської літератури, порівняно молодої і дещо відірваної від європейського континенту, характерний запізнілий літературний розвиток. Тому в кінці XIX — на початку XX ст. ще панівним залишався реалістичний напрям, але влада капіталу, посилена індустріалізація великих міст також впливали на переоцінку морально-етичних та естетичних орієнтацій, призводили до знецінення людської особистості, де все у суспільстві вирішували гроші.

О. Генрі довелося жити і творити в країні, яка створила найкращі умови для пригноблення людяності. Громада американського капіталу набирала все більшого розмаху, придушуючи цивілізованість, витісняючи в людині розум і почуття. Тому письменник одягав маску цього світу. Звертаючись до читачів, вдаючи, що поділяє їх погляди і помилки, симпатії та антипатії, він ні засуджував, ні прославляв їх. Він ставав на рівень людей зневірених і пригнутих до землі, але не для того, щоб разом з ними страждати, а заради того, щоб вивести їх зі стану апатії, зрушити механічний хід життя, розбудити думку, розвинути почуття.

То де ж черпав письменник силу для творчості, на які «точки відліку» він опирався і якими естетичними ідеалами керувався?

Критики нерідко називають О. Генрі «великим утішником». І це певним чином справедливо, тому що його герої — типові «маленькі» американці часто зазнають краху своїх ілюзій, але на допомогу їм приходить Щасливий Випадок, і вони стають мудрішими і щасливішими. А за тим Щасливим Випадком або долею чи фатумом приховані гуманні християнські заповіді, в основі яких добро, людяність, гуманність, любов, дружба, готовність до самопожертви заради ближнього. Християнські мотиви, біблійні образи і сюжети пронизують всю творчість письменника.

Творчість О. Генрі є прикладом блискучого володіння жанром короткого оповідання, яке захоплює читачів. Оповідання стало одним із жанрів, що найкраще відповідав американському темпераменту і стилю життя: «Велика журнально-газетна держава, — писала Левідова, — була споживачем ... у першу чергу короткою оповідання — цієї ідеальної для «нації, якій ніколи», літературної форми».

Звичайно, новела у США не могла «замінити» роман, втілити всю складність духовного та матеріального розвитку суспільства, розкрити всі його суперечності (це під силу тільки роману). Проте багато явищ тогочасного життя американського суспільства яскраво й змістовно відображалися в новелі.

Новела, за рахунок певних жанрових ознак (рухомості), будучи «сусідкою» роману, може час від часу обганяти його, проявляючи себе як гострий і чутливий інструмент художнього пізнання дійсності.

У своїй еволюції американська новела пройшла довгий шлях, проте, у порівнянні з європейською, її можна вважати досить молодою. Одним із її основоположників вважається В. Ірвінг, який перший з американських письменників почав писати про американське життя та історію своєї країни, а також ввів елементи гумору в свої твори. Іншим засновником жанру в американській літературі вважають Н. Готорна, проте в його творах психологізм та роздуми автора важливіші, ніж сам розвиток сюжету.

Едгар По був цілою епохою в американській новелістиці. Він перший створив теорію новели, висловивши думки про «єдність і цілість враження», яке створюється всіма елементами новели. Саме Е. По запровадив у американській літературі гостру драматичну фабульність та поняття несподіваної розв’язки. Теорія новели Е. По може бути представлена найкраще у вигляді суми вимог, з якими зобов’язаний рахуватися кожен письменник, що працює в цьому жанрі. Перша вимога стосується об’єму і довжини твору. Новела, вважав Е. По, повинна бути короткою. Довга новела — вже не новела. Прагнучи до лаконічності, письменник повинен зберігати міру, надто короткий твір нездатний справити глибоке і сильне враження. Короткий об'єм визначається можливістю прочитати його зразу, цілком. Другою вимогою, безпосередньо пов’язаною з коротким об'ємом є єдність враження або ефекту. Єдність ефекту в теорії По — верховний принцип, який підкоряє собі всі аспекти розповіді. Він повинен забезпечити цілісність сприйняття, незалежно від того, яку саме «коротку прозу» творить письменник. Єдність ефекту — це свого роду загальна тотальна єдність, що складається з малих окремих частин, тобто єдності розвитку сюжету, стилю, тональності, композиції, мови і т.д. — підпорядкування частин цілому. Все інше, яке не працює на наперед задуманий ефект, не може бути присутнім у новелі.

У вимогах щодо задуму твору Е. По виходив з того, що оповідання — журнальний жанр, який розрахований на широке коло читачів. Саме тому він вважав оригінальність і новизну задуму важливою умовою успіху. Розроблена Е. По теорія жанру новели мала значний резонанс не тільки в американській літературі, але й у європейській.

Але у XIX ст. у зв'язку із зміною літературних стилів змінюються і суттєві ознаки жанру новели. Детально проаналізувавши історичний розвиток новели на основі її характерних властивостей, В. Фащенко доходить висновку, що будь-який жанр, зокрема й новелістичний, «треба мислити не як мертву застиглу суму формальних ознак, а як сповнену історичної доцільності й змістовності рухливу, змінну категорію, в якій зберігається загальне, стійке, те, що повторюється в композиціййій структурі твору». До характерних ознак новели дослідник відносить стислість, одноподійність, новизну. І якщо стислість, лапідарність, або, за словами Е. По, «єдність і цільність враження» — це те, що зберігається в новелі як жанрова ознака на всіх етапах її розвитку, то такі поняття як одноподійність, новизна постійно змінюються, модифікуються відповідно до морально-етичних, суспільно-політичних та філософських зацікавлень сучасної публіки. Якщо у період романтизму новела наближалася до казки, була химерно-фантастичною, екзотичною, розважальною, загадковою, то у XIX ст. новела стає психологічною, тобто охоплює один момент розкриття характеру, в якій гарантією єдності є вже не подія, а власне єдність переживання. Як зауважує Є. Мелетинський, «з новели зникає традиційний авантюрний елемент і виняткове залишається в рамках побуту і повсякденності, насвітлюючи цю буденність новим світлом, знаходячи в її глибині або в глибині породжуваної цією буденністю психології дещо вражаюче».

В європейській літературі XIX ст. талановитими новелістами були П. Меріме, Г. де Мопассан, Г. Келлер, А. Чехов та ін. Творчість Брет Гарта стала опорою для розвитку реалістичної новели в США, з його оповідань в національну літературу прийшли місцевий колорит, діалект Заходу. Він вперше зробив героями своїх творів простих людей і впровадив у структуру новел елемент парадоксу.

Заслугою великого гумориста Марка Твена було те, що він уміло використовував пародію, фарс, шарж, гротеск, нісенітницю та інші характерні риси сміхової американської культури, які під його пером стали невід’ємним здобутком літератури США.

Творчість цих письменників, а також швидкий розвиток популярної періодики і поширення жанру усного оповідання наприкінці XIX ст. стало грунтом, на якому зріс і розвинувся письменницький талант О. Генрі. Цей запізнілий романтик і казкар XX ст. є чи не єдиним, хто зміг досягти справжніх вершин художньої майстерності і композиційної своєрідності, значно збагатити традицію американської новелістики і залишитись одним з улюблених авторів в багатьох країнах світу впродовж століття.

Увібравши в себе кращі традиції своїх попередників, цей письменник-гуманіст спромігся створити унікальний новелістичний портрет своєї країни, її людей, міст, різноманітних організацій та установ на зорі ери монополій, не порушуючи при цьому великих соціальних проблем, але передаючи настрій епохи, морально-духовні прагнення своїх співвітчизників, які потерпають від несправедливості світобудови.

У жодного письменника не було такого багатства героїв (жебраків, клерків, мільйонерів), такої гострої театральності, пов’язаної з світовідчуттям фаталіста, такого вибору тем, свіжості й різноманітності яких позаздрив би будь-який класик літератури; такої багатої, асоціативної мови, насиченої пародією, алюзіями, цитатами, каламбурами, що ускладнює роботу перекладачів.

Важливо зауважити, що з іменем О. Генрі пов’язано в американській літературі відновлення новели як короткого жанру з анекдотичною і квазіанекдотичною «родзинкою» (Є. Мелетинський), яка характерна для пізнього реалізму. В Америці цей перехід менш помітний через стійкі національні новелістичні традиції. У цьому плані, як зауважує Є. Мелетинський, німецька і американська новела, при всій їх відмінності між собою, протиставляється французькій, англійській і російській. В творчості О. Генрі є достатньо новел безпосередньо анекдотичного характеру з різким поворотом перед розв’язкою, наприклад «Фараон і хорал», «Роман біржового маклера», «П’ємонтські млинці», «Довідник Гіменея», «Піаніно», «Яблуко сфінкса», «Чарівний профіль», «Кругообіг життя» та інші. Оповідання ці побудовані на явних комічних парадоксах: зайнятий біржовий маклер двічі пропонує своїй секретарці одружитися. Якийсь фермер морочить суперника, запевняючи, що від дівчини він домагається тільки рецепту млинців, а в той час залицяється до неї, переконавши її родичів, що суперник хворий на голову, бо його вдарили розпеченою сковорідкою. Скнара-мільйонерша вражена красою юної друкарки, бо її профіль подібний до профілю на доларі. Тут уже анекдот приймає характер соціальної сатири, як і в ряді інших випадків. Кількість подібних анекдотичних сюжетів у О. Генрі дуже велика, але всі вони не є традиційними «фольклорними» анекдотами, а взяті з життя сучасного світу. Так і бездомний бродяга Сопі у новелі «Фараон і хорал», заслухавшись церковним хоралом, задумується над сенсом свого життя і вирішує змінитися, стати людиною, але саме в цей час полісмен знімає його з церковної огорожі (з духовної піднесеності) і відправляє в тюрму на три зимові місяці за порушення правопорядку.

У низці інших новел О. Генрі також присутні анекдотичні парадокси, але прямолінійний комізм знижується сентиментальним і гуманним пафосом утвердження благородності і добра маленької людини. У цьому плані О. Генрі продовжує лінію Брет Гарта, але зображуючи здебільшого не диваків-авантюристів Дикого Заходу, а дрібних службовців міста-спрута. Один старець у День Подяки пригощає обідом бродягу, а сам захворів від недоїдання («В ім'я традиції»). Колишній злодій вважає за краще бути заарештованим, ніж признати, що куплене ним для коханої соболине хутро підроблене («Російські соболі»). У великому індустріальному місті останні нащадки ворогуючих сімей відчувають своє братство («Квадратура круга»). Добра булочниця продає бідному художнику хлібці, таємно намазуючи їх маслом, і тим самим псує його картини («Чародійні хлібці»). Злодій та господар знаходять спільну мову і вступають у дружні стосунки через радикуліт, який дошкуляє їм обом («Родинні душі»).

Нарешті є багато новел в О. Генрі, в яких анекдотичне начало зберігається тільки в чисто «знятому» виді або зовсім зникає, але залишається чітка новелістична архітектоніка з використанням контрастів і різких розповідних поворотів. Перехідний випадок яскраво представлений новелою «З любові до мистецтва», в якій чоловік-художник приховує від дружини, що заради грошей працює кочегаром, а вона — піаністка, приховує, що служить прачкою. Вся правда викривається, коли дружина приходить додому з перев'язаною обпеченою рукою, а чоловік впізнає бинти і мазь, які він сам послав для першої допомоги, адже вони працювали в одного власника. З теплим гумором новеліст розповідає про анекдотично пунктуальне виявлення дружби у суперників в коханні («Друг Телемах»). Анекдотом навиворіт можна вважати розповідь про порятунок бідної хворої сухотами дівчини художником, що намалював листок (знак незакінченого літа) в новелі «Останній листок».

Детальніше, в цьому плані варто зупинитися на новелі «Дарунки волхвів», в основі якої парадоксальна ситуація бідної американської молодої сім’ї перед Різдвом і яскраві біблійні ремінісценції. Новела належить до найдосконаліших і найпопулярніших творів О. Генрі. Біографи автора вважають, що вона написана в пам’ять про кохану дружину. Сама назва новели відсилає нас до євангельської легенди про народження Ісуса Христа. З тих давніх часів і повівся такий звичай - робити різдвяні подарунки. Проте сюжет новели О. Генрі взятий із сучасності. У традиційній зав’язці автор представляє читачам помешкання молодих людей Делли і Джима Юнг, їх спосіб життя, скромний, одноманітний, розмірений і спокійний, але обтяжливий постійними нестатками, спричиненими матеріальною скрутою. Бо у світі капіталу чесні, порядні, духовно багаті люди були приречені на злиденне існування. Найбільшим багатством подружжя Юнг було кохання, а тому напередодні Різдва так хотілося молодим людям зробити приємний подарунок іншому, хоч один раз в рік змінити і прикрасити усталений ритм життя.

Крім взаємного подружнього кохання у сімействі Юнг було ще два скарби, предмет їх гордості. Один — золотий годинник Джима, який належав його батьку і діду, другий - волосся. Для того, щоб підкреслити величину самопожертви головних героїв, адже вони обмінюють свої скарби для різдвяних подарунків один одному, О. Генрі порівнює їх із біблійними героями: «Якби цариця Савська (Шеви) проживала в домі навпроти, Делла, помивши голову, неодмінно просушувала б біля вікна розпущене волосся — спеціально для того, щоб заставити потускніти всі наряди і прикраси її величності». А цариця Шеви була справді могутньою. Тільки дарунки, які вона привезла царю Соломону, перевершували уяву.

Для характеристики образу Джима і для того, щоб підкреслити велич його самопожертви, О. Генрі протиставляє його скарб — годинник до багатств царя Соломона: «Якби цар Соломон служив в тому ж домі швейцаром і зберігав у підвалі всі свої багатства, Джим, проходячи мимо, кожний раз діставав би з кишені годинник, спеціально для того, щоб побачити, як він рве на собі бороду від заздрості». Як відомо, цар Соломон був дуже багатим, панував над всіма царствами, І відзначався неабиякою мудрістю, бо вірно служив Богу. Але на схилі віку Соломон згрішив, бо полюбив багатьох жінок. Тому тут О. Генрі протиставляє свого героя Соломону, іронізуючи над заздрістю царя, тим самим підкреслюючи вірність і відданість Джима своїй дружині.

Анекдотичний парадокс О.Генрі у новелі «Дарунки волхвів» — своєрідний новелістичний пуант не має такого яскравого комічного забарвлення, тут він набуває сентиментально трагічного звучання. Адже бідний Джим дарує своїй коханій дружині набір гребенів для волосся, продавши для цього свою єдино коштовну річ, родинну реліквію — годинник, а вона йому — ланцюжок для годинника, продавши своє розкішне волосся. Таким чином маємо хвилюючу сентиментальну історію з прихованім соціальним підтекстом, що проливає світло на образливу бідність «двох дурненьких дітей з восьмидоларовоі квартирки». Проте розв’язка новели «Дарунки волхвів», як і більшості інших - щаслива, тому що подружжя не втратило свого найціннішого скарбу — свого взаємного кохання.

Щодо своєрідності композиційної техніки О. Генрі треба зауважити ще й подвійну розв’язку або передрозв’язку і справжню розв’язку, яка доповнює, пояснює, чи навпаки заперечує першу. У кінцевому акорді твору О. Генрі повертається до назви, зауважуючи, що «волхви, ті, що принесли дарунки новонародженому в яслах, були, як відомо, мудрі люди». А мудрість їх полягала в тому, що дарунки їх були мудрі, певною мірою символічні: золото — символ могутності і багатства, для Царя Іудейського — це передусім багатство духовне; ладан — духмяний деревний сік, знак особливого благоговіння і смирна — духмяна речовина зі смоли тернового куща, символ священного помазання на Царство. Віддаючи шану волхвам, О. Генрі підносить своїх героїв, адже їх дарунки були найбільшим скарбом їх душі, що здатна наповняти їх серця любов'ю, такою любов’ю, яку приніс на землю Христос: «Люби ближнього свого, як самого себе», — говориться в Євангелії. Можна тільки здогадуватися, що відчував Джим, коли продавав свій годинник, єдиний спогад про батька, діда, і що відчувала Делла, коли ножиці безжально відрізали найбільшу прикрасу молодої жінки. Кожен із них пожертвував найціннішим, передчуваючи радість іншого. «Вони ж бо і є волхви» — підсумовує автор.

Отже християнські мотиви органічно вплетені у структуру новели О. Генрі «Дарунки волхвів» і виконують дві основні функції — ідейну і стилістичну. У площині концепцій вони відображають світогляд автора, акцентують важливу морально-етичну проблематику — добра, любові, готовності до самопожертви. У сфері стилістичній — біблійні образи і сюжети допомагають розкривати характер головних героїв, доповнюють образну систему, створюючи мистецьку тканину твору багату на підтексти і асоціативність. В композиційному плані — назва твору налаштовує читача у відповідну тональність, в той же час виконуючи функцію інтриги, роз'яснення якої наступає в кінцівці. Біблійні образи, вживані для підсилення характеристики головних героїв, виконують роль сюжетоутворюючих деталей, таких важливих в архітектоніці новели, чим забезпечують чітку, струнку композицію, що в мінімальному обсязі виявляє об’ємний і глибокий багатопроблемний зміст.

Щодо новелістичної майстерності, то тут О. Генрі часто порівнюють з Мопассаном. Та все ж між ними є певна відмінність: мопассанівська досконалість форми поляга в чіткій архітектоніці, де кожна конкретна деталь має своє місце й відіграє певну роль, а сама побудова твору настільки досконала, що на перший погляд й не помічаєш, як і не зауважуєш автора, що уміє заховатися за своїми творами. Новели Мопассана різноманітні за тематикою і проблематикою, але за формою вони завжди безпосередні, чітко сформовані (неодмінна зав'язка, інтрига, розвиток сюжетної лінії до найвищого кульмінаційного пуанту і непередбачлива розв'язка). Саме тому дослідники творчості французького автора називають його класичним майстром цього жанру, інколи навіть не визнаючи його романної творчості.

Новела О. Генрі відрізняється тим, що її автор завжди пам'ятав про те, що він розповідає історію, його розповідне мистецтво весь час на поверхні, виражено окремими репліками-ремарками, зауваженнями, уточненнями, роздумами. Така розповідна манера набуває інколи деякої штучності. Але під цією зовнішньою штучністю, бажанням привернути увагу читача, ми бачимо «справжню, живу, а іноді й гірку нотку людяності й щирості».

Жанр малої форми вимагає від письменника економного й точного вибору засобів вираження та побудови сюжету. О. Генрі немає тут рівних у майстерності точної і виразної деталі, в умінні побудувати гострий сюжет і у винахідливості неспод іваних розв'язок.

Мистецтвом створення несподіваної розв’язки володіли і попередники О. Генрі (Едгар По, Марк Твен). Для всього жанру американської новели характерними були елементи фабульного оповідання, яке завершується несподіваною розв'язкою: співпадання деталей, непорозуміння, ситуація, не повністю висвітлена в зав’язці, що тим самим приберігало інтригу до кінцівки, обставини, замасковані автором, жарт, обман героя, а разом з ним і читача. О. Генрі дуже делікатно використовує всі ці прийоми: в нього «ні однієї нудної сторінки, кожен абзац – несподіванка, яка то примушує вас усміхнутися, то здригнутися, то кидає вам виклик, то втішається з вашого переляку».

Проте мистецтво створення несподіваної розв'язки О. Генрі не просто використав, а й збагатив введенням двох розв'язок — передрозв'язки і справжньої розв’язки, яка доповнює, пояснює чи, навпаки, заперечує першу. І якщопро першу розв'язку ми ще можемо здогадатись в процесі читання, то друга зовсім непередбачлива, така розв'язка часто мотивується несподіваним поворотом в душі героя, викликаним неординарним вчинком іншої людини. Прикладом є так звана ланцюгова реакція добра, коли детектив Прайс, побачивши благородний вчинок Джиммі Валентайна, вирішує не заарештовувати його. Часто в основі несподіваної розв'язки є непередбачливість людської поведінки, складність людської натури. Та буває й так, що на перший погляд непередбачливий випадок виявляється логічно виправданим (в новелі «Погрібець і троянда» знаменита акторка залишає театр і їде на батьківщину після розмови з актором-стажером, що талановито зіграв роль земляка і розповів їй про батьківський дім). Здавалось би, це і є несподіванка, але уважно вчитуючись в текст, стає зрозумілим, що від’їзд акторки — закономірність, а троянда, привезена з рідного краю, стала останньою краплею, яка «перемогла богемний погрібець».

Характерною особливістю новел О. Генрі є їх гостра театральність: все відбувається в даний момент, на очах читача, немов глядача. Якщо і є якась передісторія подій, то вона лаконічна, як переказ першої дії п'єси, в яку ви включились в найнапруженіший момент. Ця театральність — від Шекспіра, мотиви з творів якого часто зустрічаються в новелах американського письменника. Сприйняття світу як театру маріонеток спричиняє деяку відчуженість автора від своїх героїв. Цікавим в цьому театрі є те, що читач забуває імена героїв, їх зовнішність, а пам'ятає лише ситуацію, пов’язану з учасниками спектаклю. Відкриваючи збірку оповідань, ми шукаємо не новелу «Чарівні хлібці», а історію про те, як закохана булочниця одягала синю блузку перед приходом відвідувача. Для автора важливо, щоб ми запам’ятали саме тло, обстановку, ситуацію, «декорації» цього театрального дійства, а герої його часто є просто «пішаками», яким бракує індивідуальності, мотивації, внутрішніх конфліктів.

Особливу роль у новелах О. Генрі відіграє художня деталь. Християнські мотиви і образи, редуковані до рівня деталі, тематично й проблемно розширюють інформативні рамки тексту. Наприклад, у новелі «Незакінчена.оповідь» автор вводить біблійний персонаж — архангела Гавриїла. На початку новели, що представляє своєрідне обрамлення, О. Генрі розповідає про свій сон, і перед нами постає сцена Страшного суду. Архангел Гавриїл у ролі охоронця правопорядку викликає на суд Божий за діяння впродовж земного життя. Таким чином, тут звучить думка про те, що за все в житті потрібно розплачуватися. Коли прийде час постати перед Всевишнім, тоді задумуєшся про своє життя. Деякі «типи», як «групка професійних поручителів в чорному одязі», що звикла до влади грошей, за які можна купити все, навіть розпоряджатися людською долею, тепер в не дуже вигідному становищі. Адже Божий суд непідкупний, тільки тут не вдається шахрайство і підкуп, а цінуються справжні моральні чесноти.

Сюжет новели знайомить нас із долею продавщиці Делсі, що працює за 6 доларів на тиждень. Автор вдається до детального опису її помешкання, скрупульозно звітує про кожний цент, який вона витрачає на їжу, оплату житла, щотижневу газету. А ще потрібно одягатися... Його письменницька уява відмовляється представити, як можна вижити в таких умовах: «Моє перо зависає в повітрі при думці, що в життя Делсі потрібно включити радощі, які належать жінці в силу всіх неписаних, священних, природних, бездієвих законів вищої справедливості». Тепер на долю Делсі випала величезна спокуса: її запросив на обід у ресторан ловелас Піггі. Про Піггі (з англ. — порося) автор розповідає зовсім небагато. Образна метафора, що «на сімейство свиней впало незаслужене тавро ганьби», коли дівчата дали йому таке прізвисько, змальовує в читацькій уяві набагато більше, ніж про це можна написати. Запрошення Піггі — величезна спокуса для дівчини, яка постійно голодує, щоб вижити. Але за цим запрошенням приховується зовсім не гуманна мета, а професійна звичка молодика — приглядатися до красивих, але виснажених голодом дівчат, пригощати обідом, а потім бути їх сутенером.

Сюжет оповідання О. Генрі на цей раз залишився незавершеним. Делсі відмовилась піти з Піггі, але новела побудована за всіма принципами композиційної техніки: відмова Делсі — це тільки передрозв’язка. У кінцевому акорді автор знову повертається до свого сну, до Божого суду. Роль архангела Гавриїла тут виконує полісмен. Цього разу Делсі відмовилась, але не виключена така можливість, що іншого разу, коли вона буде особливо самотньою і виснаженою, а Піггі знову запросить її в ресторан, чи зможе вона вистояти... Таким чином, на Божий суд викликаються не тільки такі «типи», як Піггі, а й всі багатії-підприємці, що приймають на роботу дівчат і платять їм 6 доларів на тиждень.

Отже, біблійний образ — архангел Гавриїл у новелі «Незакінчена оповідь» виконує функцію сюжетоутворюючої деталі, що вносить нові інтерпретаційні характеристики, розширює проблематичне тло твору. Прозаїчна типова історія Делсі набуває іншого звучання. Композиційне обрамлення (сон — суд) переносить проблематику новели з соціально-побутового рівня на світоглядно-філософський. «Великий фаталіст» О. Генрі кидає прихований виклик Творцеві, що прирікає своїх дітей на постійні випробування, терпить зло і не карає винних на землі.

До біблійного героя — архангела Гавриїла О. Генрі повертається і в новелі «Палаючий світильник», зокрема для характеристики образу продавщиці Ненсі. Дівчина з провінції, що приїхала працювати до великого міста, зберегла ті моральні якості, які ще й можна зустріти в провінції, далеко від цивілізації, що згубно впливає на людей. У портретній характеристиці, виконаній в імпресіоністичній манері, автор зупиняється на виразі обличчя, очей (дзеркала душі), передаючи відтінками, нюансами внутрішній світ героїні. «Такий вираз можна побачити в очах російських селян, і той з нас, хто доживе, побачить його на обличчі архангела Гавриїла, коли просурмлять останній збір». Таке мистецьке порівняння викликає певні асоціації про вірність, непідкупність, порядність, чесність, прямолінійність і щирість Ненсі, що налаштовує читача на симпатію і співчуття до образу героїні. Хоч робота в магазині, що стала школою життя, і мрія «вполювати мільйонера» на деякий час наповнюють думки дівчини іншим сенсом, проте духовні цінності, закладені батьківським вихованням, перемагають над матеріальними. Ненсі не спасувала перед життєвими спокусами, вона зуміла оцінити справжнє кохання простого кочегара Дена і стала щасливою.

У новелі «Останній листок» О. Генрі знайомить нас зі старим художником Берманом, що мимоволі нагадує біблійного Мойсея. Як пророк блукав зі своїм народом 40 років пустелею, прямуючи до кращого життя, так і Берман мріяв створити шедевр - намалювати безсмертну картину. Ризикуючи життям Берман і Мойсей виконали свою місію. Біблійний пророк привів свій народ у землю обітовану, художник намалював свій шедевр — останній листок плюща на стіні сусіднього будинку. І яка різниця, де виставляють шедевр художника, в знаменитій картинній галереї чи на глухій стіні цегляного будинку, якщо він дав надію на життя юній дівчині. Берман врятував від смерті Джонсі ціною власного життя, таким чином виконавши місію людини на землі — творити добро і прекрасне. Його шедевр справді залишиться безсмертним у пам'яті вдячних людей.

Отже християнські мотиви і образи тісно вплетені в художню структуру новел О. Генрі. В композиційному плані вони виконують функції сюжетоутворюючих деталей: інтриги — назва твору «Дарунки волхвів», обрамлення — образ архангела Гавриїла як предвісника Божого суду («Незакінчена оповідь»). Біблійні образи, редуковані до рівня деталі, розширюють проблемно-тематичну фабульність новел, збагачують образну систему твору. Вживані в метафоричних конструкціях для характеристики героїв, біблійні персонажі підсилюють особливості характеру головних персонажів, наголошують на їх духовних і душевних якостях. Для короткого жанру важливо мінімальним об'ємом передати максимальний зміст, залучити до співпраці читача, розвиваючи його уяву на роботу з підтекстом.

Творчість О. Генрі завжди викликала жвавий інтерес читачів, породжуючи дискусійні інтерпретації. Критики називали його то «фаталістом», то «мрійником-романтиком», то «утішником». Та всі вони одностайно стверджували великий гуманізм письменника. Особливості художньо-естетичного світу О. Генрі неможливо зрозуміти без християнських основ, що грунтувалися на принципах любові, милосердя, віри, надії, готовності до самопожертви. Естетичний ідеал прозаїка втілений його персонажами — простими сучасниками — жителями «Великого міста». У цій різношерстій публіці письменник завжди прославляє людину з високими моральними переконаннями, яка живе за законами християнських заповідей.

Християнські мотиви органічно вплетені у структуру новел О. Генрі і виконують дві основні функції — ідейну і стилістичну. У площині концепцій вони відображають світогляд автора, акцентують важливу морально-етичну проблематику — добра, любові, готовності до самопожертви. Важливі проблемно-тематичні комплекси в християнському руслі розв’язуються на основі християнських заповідей: проблема християнської любові, християнської дружби й товаришування, проблема виховання на основі Божих заповідей і слідування їм впродовж життя, проблема творення добра заради щастя інших, готовності до самопожертви.

У сфері стилістичній — біблійні образи і сюжети допомагають розкривати характер головних героїв, доповнюють образну систему, створюючи мистецьку тканину твору, багату на підтексти і асоціативність. У композиційному плані - назва твору (наприклад, «Дарунки волхвів») налаштовує читача у відповідну тональність, в той же час виконуючи функцію інтриги, роз’яснення якої наступає в кінцівці. Біблійні образи, вживані для підсилення характеристики головних героїв, виконують роль сюжетоутворюючих деталей, таких важливих в архітектоніці новели, чим забезпечують чітку, струнку композицію, що в мінімальному обсязі виявляє об’ємний і глибокий багатопроблемний зміст.

Л-ра: Зарубіжна література в навчальних закладах. – 2002. – № 2. – С. 45-49.

Біографія

Твори

Критика