23.12.2022

О. Генрі (О. Henry)

Життя і творчість О. Генрі (Соціальні та естетичні погляди письменника. Роман «Королі і капуста»)

В. В. Міщук

Зробивши невеличкий екскурс у давньогрецьку міфологію, можна помітити в ній існування двох категорій долі з відповідними їм міфологічними божествами. Долю, так би мовити, «стратегічного», пожиттєвого (фатального) напряму уособлювали три богині Долі - Мойри. В часи потужних соціальних потрясінь (а це найбільше спостерігалось у V ст. до н. е.) в міфологічний простір було введено ще одну богиню Долі - Тиху, яка символізувала і співставлялась із випадком. Розглядаючи життєвий і творчий шлях О. Генрі, можна говорити (і на цьому прикрому факті акцентувало багато літературознавців), що його постійно переслідував випадок, походження якого було не завжди чітко визначено. Якщо, наприклад, взяти до уваги його знайомство з лікарем Холлом, родиною Рочів (батьками Етол), навіть братами Дженнінгсами, то в цьому випадку доля, безперечно, виявила свою дружелюбність до митця. Але якщо пригадати його вимушені мандри, в’язницю, постійний прижиттєвий страх бути впізнаним або визнаним винним, то про їх чинники нічого доброго сказати не можна. Письменник не був народжений хижаком, не став бунтівником, не закликав до перетворень на засадах рівності соціальних станів тощо. Схильний до мрійливості і віри в людей, він у скрутних ситуаціях неодмінно виявлявся жертвою. З часом це призвело компанійського в недалекому минулому техасця до деякого відмежування від суспільства. Але життєві негаразди не сформували в душі письменника комплексу митця «жорстокого таланту» (як, наприклад, це трапилось із Ф. М. Достоєвським),натомість призвели його до висновку про визначальність і обов'язковість того, що закладено в людській натурі, «на роду написано». Такий дещо фаталістичний погляд на життя пронизує і його твори. Чуйно і чудернацьки реагуючи на американську дійсність, письменник, по суті, так і не сформував власної конкретної соціальної програми. Суспільство залишалось для нього протягом усього життя дивним покручем, сплетінням невдач і посмішок долі, пов'язаних із матеріальним статком. Життя його персонажів - це різкі звороти в мозаїчних картинах буття, яке наповнюють винахідливі пройдисвіти, волоцюги, сірі обивателі, голодні продавщиці, добродійні паничі з непевним минулим, підозрілі мистецтвознавці, безпохмільні джентльмени тощо. У творах О. Генрі завжди можна зустріти когось, хто гірший від поганого або кращий від доброго. Але при цьому він не виступає в ролі звинувачувача, залишається пересмішником, який іноді пробуджує жалість, а іноді завдає досить відчутних кпин. Варто помітити, шо навіть в часи неймовірної популярності, започаткованої німецьким філософом Ф. Ніцше, теорії «надлюдини» (її апогей - перше десятиліття XX ст.) О. Генрі не виявив до неї жодної уваги.

Дослідниця творчості О. Генрі Мері Херрелл, яка індентифікувала кільканадцять творів письменника, підписаних псевдонімами, донесла до наступників яскраве вираження естетичного кредо митця рядки, що передували сентиментальній історії під назвою «Ніч прорахунків». «Одна з найвеличніших книг світу, - пише В. Портер, це щоденне життя, яке нас оточує... Той, хто дивиться на життя проникливим поглядом, зможе побачити під тонким покровом буденності романтичні, трагічні і комічні вистави, які розігрують актори - великі і малі, освячені лаштунками театру Всесвіту.

Життя - не трагедія і не комедія. В ньому змішалось і те, і інше. Високо над нами всесильні руки смикають за мотузку, і ось раптом наш сміх перехоплюється плачем, і дивний гомін веселощів вривається в нашу найглибшу скорботу. Ми - маріонетки - танцюємо і плачемо...

На вулиці ми проходимо повз героїв, не менш великих, аніж ті, яких оспівували поети; на обличчях непримітних жінок і прозаїчних чоловіків уважний погляд може розрізнити відбитки всіх почуттів, і добрих, і збочених, які висвітлювали будь-коли сторінки повістей і поем.

Хороше є в кожному з нас, але не саме тільки хороше. Вчений у своїй бібліотеці, дроворуб у лісі, моя пані у своєму будуарі і розмальована, гульлива волоцюжка з жорсткими очима - всі ми виліплені з однієї глини.

...Король і каменяр суть рівні між собою, якщо не рахувати їх оточення; княгиня і доярка - одна з вінцем, а інша з відром - сидітимуть поряд на урвистому краю долі, і хто ж з них виявиться сильнішою і вищою, коли суддя почне розбирати справи своїх маріонеток?»

Судження здається не новим. Подібним чином до життя, як до театру, ставились і В. Шекспір, і Ж.-Б. Мольєр, принаймні й вони співставляли ці два поняття. Але на відміну від жорсткої визначеності, притаманної трагедіям першого з них, і сатири, яка характеризує комедії другого, в естетиці О. Генрі помітні і своєрідна, притаманна переважній більшості простих американців незалежна демократичність, і іронічний, пом’якшений фаталізм. В оповіданнях цього митця існують і навіть панують цілком прагматичні мотиви, але в переважній більшості творів їм протистоїть настільки «дика» випадковість, що в цілому створюється уява про казковість ситуації. Це явище дає підстави багатьом дослідникам творчості літератора говорити про існування «країни О. Генрі», яка є поняттям не географічним і не соціальним, а специфічною територією, на якій діють свої власні закони. Тут співіснують трагедійне і комедійне, неспокійне і втішливе, ядуче і сентиментальне. І серед цих протиріч переважають ті з них, які відзначаються позитивною природою. «Він володів найрідкіснішим даром уважної доброти, великодушності і співчуття, і це притягало до нього людей, незважаючи на все його відчуження, замкненість і повну гідності стриманість», - помітив у своїй книзі про О. Генрі журналіст В. Вільямс, який свого часу безпосередньо спостерігав за піднесенням талановитого новеліста.

У липні 1901 р. Вільям Сідні Портер був звільнений із в'язниці і відбув до Пітсбурга, куди на той час переїхала сім'я Рочів із Маргарет. У Пітсбурзі письменник наполегливо працює над створенням нових оповідань і розсилає їх по різних видавництвах. Одне з них («Енсліс») не тільки надрукувало декілька новел, а й запросило їх автора на роботу до Нью-Йорку. Але й тут більш ніж рік митцю не таланило, аж до раптового перелому, коли репортер газети «Санді Ворлд» (згаданий вище В. Вільямс) вирушив за завданням редакції на пошуки маловідомого, але, на думку редактора, перспективного новеліста, якому й було запропоновано довготерміновий і вигідний контракт.

Наступні два роки виявились для О. Генрі не тільки дуже плідними - вони перетворили новеліста на улюбленця читачів. У ці ж роки митець працює над підготовкою до видання збірок своїх творів. Першою з них світ побачила книжечка, в якій було надруковано єдиний його роман «Королі і капуста» (1904 p.).

Вважається, що вже самою назвою твору автор намагався заінтригувати читача. Щоб зрозуміти це, потрібно пригадати відому кожному англійцеві приповідку з книги Льюїса Керрола «Крізь дзеркало» (ця казкова історія є продовженням «Аліси в чарівній країні»). Ось ця приповідка у прозовому переказі:

«Гуляючи понад берегом, Морж і Тесля помітили вустриць. їм закортіло поласувати, але вустриці сиділи глибоко у воді, позаривавшись у пісок. Морж почав запрошувати їх на прогулянку.

Приємний променад! Душевна розмова! - невгаваючи гукав він.

Вустриці зраділи перспективі приємно провести час і подалися слідом за ним.

А тепер, - невдовзі промовив Морж, - настав час погомоніти про черевики, про кораблі, про сургучеві печатки, про капусту і королів!

Розмова виявилась короткою: незабаром всі слухачі були з'їдені».

На безпосереднє відношення назви роману до твору Льюїса Керрола вказує епіграф:

Тепер пора, - озвався Морж, -
Сказати кілька слів
Про шхуни, чоботи й сургуч.
Капусту й королів.

О. Генрі в своєму романі згадує всі предмети, які назвав Морж, окрім королів і капусти. А щоб перелік був повним, два останні слова Моржа знайшли своє місце в назві роману. Іншими словами письменник попереджає англомовного читача про те, що той зустрінеться в книзі з феноменом, який відомий українцям під визначенням «на городі бузина, а в Києві дядько». Про це автор, взявши на себе обов'язки супутника Моржа - Теслі, попереджає у передмові до книги, стверджуючи, що «в ній справді можна знайти і шхуни, й чоботи, й сургуч, і капустяні пальми, і президентів - замість королів».

Дія твору відбувається у вигаданій республіці Анчурії, яка, щоправда, надто нагадує Гондурас, та й по своїй суті до деякої міри відображає спогади митця саме про цю країну. Звичайно ж, крізь призму «країни О. Генрі».

Залишаючись вірним журналістському правилу про те, що читача потрібно відразу ж заінтригувати, письменник вдається до прийому детективного жанру. З перших же рядків він вказує на існування злочину (викрадення державних грошей президентом республіки Мірафлоресом) і про пов'язану з цим таємницю (зникнення грошей після самогубства злочинця). Ця частина роману відіграє роль несюжетного елементу прологу. В справі замішана така собі «муслінова сирена» - співачка Ізабелла Гілберт. Отже, маємо справу зі злочином, грішми і коханням - всіма реаліями, які необхідні для цікавого твору.

Особливістю композиції роману є феномен, при якому ідея романтизації образу американського шукача щастя реалізується в низці пов'язаних між собою новел. По суті, твір можна вважати майже повністю замкненим новелістичним циклом, в якому деякі новели є відверто вставними. Дуже добре це явище ілюструють вже дві перші частини. Між змістом першої з них («Лис на світанку») і другої («Лотос і пляшка») нічого спільного, окрім місця події, немає. Поява спільного персонажа не відіграє ніякої ролі. Перша частина є обов'язковою для всього роману, бо відіграє в сюжеті роль експозиції і пов’язана з темою зниклих грошей (біглий президент цікавить інших персонажів твору лише тому, шо гроші знаходяться саме у нього). Частина друга - ліричні страждання молодого консула (який невдовзі взагалі зникне з читацького поля зору) - має цілком самостійне значення. Але об'єднання цих частин має своїм наслідком створення захоплюючої, сповненої гумору картини анчурійського суспільства й органічно вписується у фабулу роману.

Як справжній майстер інтриги, О. Генрі, ніби навмисне допомігши читачеві розгадати одну загадку, ставить перед ним іншу. В подальшому після експозиції розвитку дії все здається цілком зрозумілим. Президент потрапляє в пастку і кінчає життя самогубством, його супутниця виходить заміж за Гудвіла. Окрім згаданої експозиції вже в IV частині роману присутні всі інші елементи сюжету: розвиток дії (діяльність Гудвіла, спрямована на затримання Мірафлореса), кульмінація (діалог молодих людей) і розв'язка (самогубство злочинця). Але вирішення однієї проблеми породжує іншу: куди поділись викинуті Гудвілом з вікна гроші? Неповна розв'язка вимагає продовження дії, бо, по суті, не є розв'язкою. Сам же автор продовжує оповідки про черевики, шахраїв, грамофон, волоцюг, реп’яхи - все, що завгодно, але ніяк не пов'язане зі зниклою валізкою. І лише слова п’янички Блайта-Вельзевула: «Джентльмен не може шантажувати людину, з якою п’є», - промимрені ним після частування у Гудвіна, здається, починають розсіювати туман загадки, яку читач підсвідомо вже вирішив. «Джентльмен не може пити з людиною, яку шантажує», - вирішує безпохмільний Вельзевул, переповівши Гудвілу події, які нібито ставлять для читача крапку над «і». . Відвертого визнання Гудвіна письменник не описує, але ж гроші, витрачені на відправлення Блайта-Вельзевула до США, говорять поза бажанням їх власника.

Тим часом у зовнішньо сонному Кораліо спалах почуттів призводить до наступного «тихого вибуху» подій.

У романі «Королі і капуста», як, мабуть, ні в якому іншому творі О. Генрі, помітне поєднання душевних поривань «середнього американця» з його прагматизмом.

«...Ніде на всій земній кулі так гостро не відчувається потреба в першокласній взуттєвій крамниці, як у Кораліо», -пише у листі дядькові новий консул США Джон Етвуд. Так на сторінках роману з’являються чоботи.

Нового консула до Анчурії привела відмова коханої дівчини. Автор через образ Етвуда підтримує людину, яка, навіть перебуваючи в розпачі, не втрачає найкращих рис: відвертості, гумору, здатності до розумової діяльності. Нижче, у вже згадуваному листі, Етвуд додає: «Але ця потреба - не єдина. Місту вкрай необхідні: пивоварний завод, інститут вищої математики, вугільний склад, а також хороший розумний ляльковий театр».

Взуття в Кораліо потрібне було такою ж мірою, як і інститут вищої математики, або вугільний склад, чи «розумний ляльковий театр». Іноді О. Генрі вдається до використання експресивної лексики, очевидно, з метою підкреслити абсурдність ситуації. Виявляється, що якщо взути у черевики, наприклад, місцевого хлопчака, то він «стане на голову й доти верещатиме та дригатиме ногами, поки не позбудеться їх».

Але ж привіз взуття батько дівчини, яку кохає Етвуд. А разом з чоботами він захопив ще й предмет обожнення Джона - Розіну. І тут на допомогу коханню приходить прагматизм, який примушує всіх без винятку жителів Кораліо взути черевики. А надалі - вже зовсім в дусі О. Генрі. Колишній суперник Етвуда, отримавши деякий зиск від продажу двох лантухів колючок, привіз їх цілий пароплав.

Цей епізод також можна вважати вставною новелою, адже Етвуд, як і його попередник, надалі на сторінках роману не з’являється і до теми загублених грошей відношення не має.

Однією з особливостей сюжету цього невеликого за об'ємом твору є його багатоплановість. Інша, незалежна від першої, тема пов'язана з експансіоністською діяльністю в країнах Центральної Америки великих торговельних об’єднань США. В романі їх репрезентує компанія «Везувій», з представниками якої читач зустрічається протягом усього твору. Безпардонну манеру їх поводження яскраво ілюструє навіть єдина сцена, яку письменник підсумовує відповідним зауваженням: «Незабаром з’явився капітан «Катарини», здоровенний чолов’яга родом із Сицилії, й підійшов до дверей тюрми, безцеремонно розштовхавши вартових. Так завжди поводилась в Анчурії фруктова компанія «Везувій». Пароплави компанії раптово з'являються на обрії і так само раптово зникають. А разом з ними з’являються і зникають уряди і президенти.

Використовуючи різноманітні види сміху - від м’якого гумору до сатири і сарказму - письменник вказує як на засоби, якими оперують компанії, так і на представників маріонеткових урядів.

Для зображення президентів О. Генрі не шкодує найбільш ядучих кольорів. Якщо Мірафлорес виявився звичайнісіньким злодієм, який поцупив державні гроші і дременув з коханкою світ за очі, то його наступник Посада - типовий голова опереткового уряду. Найкраще «солідність» його держави і її верхівки підкреслює флот, який складається з одного захопленого у контрабандистів невеличкого вітрильного шлюпа, капітаном якого (а заодно й адміралом військового флоту) було призначено напівбожевільного злидаря Феліпе.

Особливої ж гостроти сатира О. Генрі досягає в описі проекту портрета, який замовив Посада - в образі Юпітера, що сидить на Олімпі з хмарою під ногами, поклавши президентові на плече руку, стоїть Георг Вишингтон у повній парадній формі.

Не дивно, що в країні виробилась традиція усунення від влади подібних президентів. Цій події передують умови, ознаки яких відомі найширшим верствам населення. «Скоро у цій країні буде нова революція! - запевняє начальник митниці. - Перша ознака її: уряд тільки те й робить, що вимагає грошей, грошей і грошей, а сам нічогісінько не платить!» Під подібним же кутом, щоправда з інших позицій, дивляться на усунення президентів представники «Везувія»: «О, це чистісінький бізнес, -запевняє представник компанії. - І на цьому стоїть тепер цілий світ. Треба було як-небудь спекатись отого зайвого реала за банани. Ми обрали найкоротший шлях». (Мається на увазі підвищення закупівельних цін на в’язку бананів, яке здійснив Посада).

Сюжети і герої вставних новел у поєднанні з двома основними сюжетами, переплітаючись і взаємно доповнюючи одне одного, створюють третій своєрідний сюжет, головним героєм якого є непосидючий середній американець, а темою - його мораль і поводження в різноманітних ситуаціях.

Генрі-художник у романі «Королі і капуста» виявляє себе не тільки неабияким майстром художньої компоновки місця дії і ситуації, а й творцем непересічних образів.

«Кораліо спочивало під гарячим сонцем полудня, мов лінива красуня в суворо пильнованому гаремі», - ця перша фраза роману викликає думку про романтичну, але спекотливо-дрімотну атмосферу місця події. Але, незважаючи на те, що автор постійно підкреслює цей зовнішньо напівзаснулий спокій, події, які відбуваються на цьому тлі, сповнені драматичного руху: «Разом з усім цим приходить маленький чоловічок, шукач пригод з порожніми кишенями, що їх він прагне наповнити, веселий, тямущий ділок - новітній казковий принц з будильником у руках, яким куди легше, ніж сентиментальним поцілунком, можна збудити прекрасні тропіки від вікової дрімоти».

Новелістична форма роману допомагає письменнику сповнити його сторінки діями саме тієї маленької людини, поява якої декларується у передмові Теслі. Досить важко, щоправда, назвати Біллі Кйоу, постать якого є наскрізною для всього твору, «маленькою людиною». Як і деякі інші герої О. Генрі, він занадто яскравий для такого визначення. На час першого знайомства з ним читача цей «шукач щастя і борець за прогрес» тримає узбережжя в облозі, займаючись цинкографією та фотографією. Щоправда, це не єдиний спосіб, яким «найновітніший пірат Карібського моря» заробляє на життя. Його жвавий розум постійно вигадує проекти, реалізація яких допомогла б йому наповнити кишені. Свого часу Біллі настільки вдало під виглядом годинників продавав жуків-цокотунів, що Анчурія виявилась чи не єдиним місцем, яке погодилося на співіснування з ним. Але й прямуючи в бананову республіку, Кйоу везе з собою прогрес у вигляді грамофону, сподіваючись заробити копійчину на любові місцевого населення до музики.

Саме Біллі вигадує і намагається втілити у життя план: намалювати портрет президента. Саме він після провалу цього проекту намагається заробити гроші, шантажуючи того ж таки Посаду.

Однак, незважаючи на притаманний Кйоу авантюризм, автор із симпатією ставиться до цього персонажа, про що свідчить і портретна характеристика Біллі («На його сміливому, веселому обличчі світилась цікавість до незвичайної метушні та гомону на вулиці»). Саме тому автор нагороджує його рядом чеснот, які свідчать про притаманне Кйоу почуття співпереживання. Щоправда, у нього воно знаходить досить своєрідне вираження. Кйоу Із задоволенням допомагає Джонні Етвуду збільшити попит на взуття, розстилаючи перед босоногим містом реп'яховий килим. Лаючи на всі заставки художника Керрі Уайта, який відмовився отримати великі гроші за безглуздий портрет, він сам, діставши змогу заробити тисячі доларів шантажем, не зміг цього зробити. «...Я завжди намагався боротися чесно, шукав собі противника, з яким би можна було помірятись і розумом, і капіталом, - пояснює бувалий шахрай власне життєве кредо. -Але схопити людину за горло, закрутити всі гайки, і щоб у неї не зосталось ніякого виходу, - ні, це не по-людськи така гра мені не підходить». Через таку позицію Кйоу відчувається авторська симпатія до нього, на відміну від негативного ставлення письменника до Блайта-Вельзевула, який саме і вдається до шантажу. У відповідності до цього, наприкінці роману читач зустрічає Блайта на нью-йоркському молі в стані страшного занехаяння. А опис «джентльмена» сповнений сатиричного звучання: «На виду в нього ясно позначився руїнницький вплив алкоголю. І все ж таки на його яскраво-червоному носі блищало бездоганне золоте пенсне». І навпаки, остання поява на сторінках твору Кйоу сповнена доброзичливим і оптимістичним гумором. Він розбагатів, і з його пантоміми у майстерні художника «кожний хоч трохи тямущий глядач урозуміє, що він заробив багато грошей, вимінюючи в Кордільєрах у індіанців золотий пісок за сокири та бритви».

Більш настороженим здається ставлення автора до Френка Гудвіна - вдалого ділка «з розважливих». Письменник не приписує йому ганебних вчинків, натомість, навпаки, підкреслює його зовнішню порядність. Так, наприклад, гроші, вкрадені президентом страхової компанії «Республіка», Гудвін повертає власникові. Окрім того, автор вказує на нього як на шановну в суспільстві людину, дбайливу і чуйну до стану своєї дружини, а також і до оточуючих його людей. І все ж деякі зауваження відносно особи Френка викликають двоякі почуття. По-перше, його психологічна характеристика: «Поводився він чемно, але з якоюсь люб'язною жорстокістю, що її пом’якшував поблажливий вираз обличчя». В разі необхідності Гудвін уміє приймати швидкі рішення, але, як правило, його дії виважені і цілеспрямовані. Взагалі вони нічим не відрізняються від дій компанії «Везувій». «Політична інтрига була для нього звичайним бізнесом... В країні завжди була яка-небудь революційна партія, і він завжди приставав до такої партії, бо прибічники кожного нового уряду діставали нагороду за свої труди». Внутрішній меркантилізм Гудвіна не дозволяє читачеві поставитись до цього образу з повною прихильністю. Активна діяльність Френка, спрямована на затримання президента Мірафлореса, також пов’язана з розрахунком. Адже, «якщо колесо повернеться щасливо, Гудвін одержить концесію на тридцять тисяч акрів найкращих кавових плантацій всередині країни». Нарешті, дивує і його потаємність. Жителі Кораліо вважають, що його дружина - це колишня коханка Мірафлореса Ізабелла Гілберт. Так вважає і читач, який лише в самому кінці твору дізнається, «хто є хто». Для письменника-новеліста не існує потреби в детальній розробці того чи іншого образу. Кількома фразами О. Генрі характеризує особу Гудвіна. Але, очевидно, не бажаючи створювати негативне враження щодо особи цього персонажа, автор майже повністю відсторонює його від подальшої участі у житті Анчурії.

Врешті-решт, і для читача постать Френка Гудвіна залишається майже нейтральною. Навіть про розв'язку історії з грішми (в якій анчурійський багатій відіграв одну з головних ролей) автор розповідає вустами детектива- невдахи О’Дея. Інтрига розплутується в передостанній частині роману. Лише після її прочитання стає зрозуміло, що автор зіграв з читачем у гру з елементом «двійників». Два президенти, дві жінки, дві Республіки (одна з яких є назвою компанії), дві однакові суми вкрадених грошей. Все складно і водночас дуже просто.

Подібно до заплутаного сюжету ускладненою є і композиція твору. Новели існують не окремо, а у формі розірваних і переплутаних частин, які лише поступово створюють цілісні картини.

Остання глава роману - «Вітаграфоскоп» - виконує роль несюжетного елементу епілогу. Вона має ще й власну композицію, бо складається з невеличких «підепілогів», які з калейдоскопічною уривчастістю відображають подальшу долю деяких персонажів і прояснюють деякі факти, а також дають читачеві можливість зустрітись, вперше і востаннє, з Мірафлоресом і Ізабеллою Гілберт.

Навіть якби О. Генрі створив лише один-єдиний твір - роман «Королі і капуста», він виказав би себе самобутнім і цікавим майстром пера, з властивими тільки для його творчості особливостями сюжету і стилю. Незважаючи на те, що роман був першою книгою письменника, він по суті є вершиною його новелістичної творчості.

У літературі США мистецтво малого оповідання отримало визнання і пройшло певні етапи розвитку задовго до появи на літературному небосхилі постаті О. Генрі. Але на відміну, скажімо, від новел В. Ірвінга, Е. По, Марка Твена, його твори дивують несподіваністю фіналів, що характерні майже для всіх його 273 новел. Несподіваним є і їх жанрове забарвлення: новела-пародія, новела-авантюра, новела-казка. Характерною рисою цих творів є мирне співіснування в них романтичного потягу до ілюзій і тверезої прагматичної насмішкуватості.

Слідом за романом «Королі і капуста» при житті письменника виходять одна за одною шість збірок його новел: «Чотири мільйони» (1906 p.), «Палаючий світильник» (1908 p.), «Шляхетний пройдисвіт» (1908 p.), «Дороги долі» (1909 p.), «На вибір» (1909 p.), «Ділові люди» (1909 p.).

Незважаючи на тематичний розмаїт оповідок О. Генрі, збірки, в які їх об'єднував автор, відрізняються одна від одної ледь помітною спільною атмосферою, яку іноді визначає якась одна, ведуча новела.

Для збірки «Чотири мільйони», наприклад, об’єднуючим усі твори елементом є тема всеохопленості героїв якоюсь однією думкою. Безпритульний Сопі («Хорал і фараон») прагне будь-якою ціною потрапити до в'язниці, щоб перебути там зиму; тітонька Елен і мільйонер Ентоні Роквол («Золото і кохання») з неймовірною завзятістю відстоюють власні думки про первинність почуття, матеріального статку тощо.

Новели збірки «Палаючий світильник» можна визначити такими, що зосереджують увагу читача на проблемі співчуття до ближнього.

Найяскравіше таке «унітарне» тяжіння О. Генрі відображає збірка «Шляхетний пройдисвіт», в якій постійними героями новел є два шахраї - Джефф Пітере і Енді Таккер.

Як вказувалось вище, творам О. Генрі притаманна соціальна неупередженість. Об’єктом його літературної наснаги є представники різних прошарків населення. І все ж основна увага митця прикута, здебільше, до «середнього» американця. У творчому доробкові новеліста таке своєрідне соціальне кредо відображає вже сама назва однієї із збірок - першої серед тих, що вийшли при житті письменника, - «Чотири мільйони».

Наприкінці XIX - на початку XX ст. найбільш заможну групу жителів Нью-Йорка репрезентували чотириста родин. Назвою збірки письменник вказує, що його твори відображають життя всіх чотирьох мільйонів мешканців міста.

Не буде помилкою зауважити, що найбільш ліричною новелою «Чотирьох мільйонів» (та, власне, й усієї творчої спадщини митця) є оповідання «Дари волхвів». Як і багато інших творів О. Генрі, вона нагадує добру казку, в якій дія відбувається на тлі реальної американської дійсності початку XX століття. Зміст новели - одна-єдина подія з життя молодої «середньої» американської сім’ї. Вона настільки «середня», шо вже в самому умеблюванні квартири спостерігаються «не те щоб кричущі злидні, а, швидше, красномовна мовчазна бідність». Напередодні Різдва господиня - молода і вродлива Делла - перебуває у стані розпачу. Наближається Різдво, а в неї немає грошей на подарунок чоловікові, якого вона безмежно кохає. Молода дружина приймає рішення продати перукареві своє волосся - її небезпідставну гордість. На виручені гроші вона й купила подарунок чоловікові - ланцюжок до годинника, який був родинним спадком і гордістю її коханого Джеймса. Подібну жертовність виявив і чоловік Делли. Він продав годинника і купив набір черепахових гребінців, які, на його думку, дуже б пасували до її розкішного волосся. Найціннішими подарунками виявляються ті з них, які не мають практичної цінності. І як у справжній казці цю істину розуміють бідні, але щасливі у своєму коханні люди - Джеймс і Делла.

Л-ра: Зарубіжна література. – 1996. – № 10. – С. 39-44.

Біографія

Твори

Критика