Життя і творчість О. Генрі

В. В. Міщук

Дитинство і юнацькі роки. Початок творчого шляху

О. Генрі і досі є однією з найвідоміших постатей американського відгалуження світової літератури кін. XIX - поч. XX ст. Але так було далеко не завжди. За життя літератора мало хто знав, що за людина скривається за машкарою маловиразного прізвища навіть в апогеї популярності творів цього митця. Із загадками щодо його особи дослідники творчості письменника зіштовхнулись відразу ж після його смерті. Існували талановито написані твори, деякі ділові папери в різних виданнях і видавництвах, але детальних, пов’язаних із цим прізвищем фактів, було обмаль. Створювалось враження, шо один із творців образу іноді жорсткого, але, здебільше невгамовного і дещо авантюрного, Життєрадісного, а відтак і симпатичного американця виник з повітря. До деякої міри так і було.

У одному з інтерв'ю нью-йоркській газеті автор багатьох оповідань про неприкаяне життя і походеньки американської голоти визнав, шо особисто він не пережив жодної цікавої чи небезпечної пригоди, ніколи не спускався до шахти, в очі не бачив ласо а якщо й здійснював якусь подорож, то зовсім не верхи, а у вагоні першого класу. Він також повідомив, шо народився у 1867 р. і деякий час займався вирощенням фруктів у Центральній Америці, де у нього була плантація, але у зв'язку' з невдалим розвитком підприємства повернувся у Техас. Згодом перебрався до Нового Орлеану і зайнявся літературною діяльністю.

Ця розповідь письменника (включаючи й дату народження) була чистісінької води містифікацією, ще однією спробою митця навести «тінь на плетінь» і відвернути від себе увагу тих, хто надто вже цікавився його особою. По суті ж справи він багато пережив і спізнав, багато мандрував, мистецьки володів ковбойським знаряддям. Але до появи його книжкових героїв спричинились не тільки свіжість ранкових серпанків Техасу і сповнених лоскотними ароматами краєвидів Центральної Америки. Тут мали місце і гіркий присмак аптечної рецептури, і порохнява конторських книг, і лихоманка втікача, і гнилий морок в’язниці.

Справжнє ім’я людини, яка все це спізнала і описала, було Вільям Сідней Портер.

Народився майбутній письменник 11 вересня 1862 р. у квакерському поселенні Сент-Коммюніті поблизу містечка Грінсборо штату Північна Кароліна. В Грінсборо, куди родина переїхала у 1865 p., Вільям Портер прожив майже до двадцяти років.

Мати Вільяма померла в молодому віці, коли йому виповнилося три, а його братові Шеллу - п’ять років. їхній батько, за фахом лікар (і, як свідчили його знайомі, дуже непоганий), був людиною досить своєрідною. Зайнявшись винахідницькою роботою, до якої не мав відповідної підготовки і хисту, він втратив лікарську практику, а сім’я матеріальний статок. З цього часу вихованням дітей зайнялись їхні бабусі і тітка.

Навчався Вільям, як і його брат, у приватній школі, якою керувала їхня тітонька Евеліна. Провчившись тут 9 років, Портер-молодший ще півтора року продовжував навчання в середній школі, яка на той час була створена в Грінсборо, і закінчив її в 1878 р. У цей час вечорами юнак вже працював помічником в аптеці. У 1881 р. він отримує посвідчення фармацевта.

Незважаючи на те, шо в цей час у містечку проживало вже 9000 мешканців, центром спілкування тут усе ще залишалась аптека. Спостерігаючи за її відвідувачами, молодий Портер розпочав «накопичення» образів для своїх майбутніх творів. Таке заняття давало деяку розраду, але в цілому він нудився постійним перебуванням серед пігул, мензурок і гірчичників. У цей час у нього почали виявлятись симптоми спадкової хвороби, від якої померла його мати, - туберкульозу. Тому він із радістю погодився на зміну клімату - місцевий лікар Джеймс Холл запропонував юнакові поїхати разом з ним до Техасу, де проживали сини лікаря.

У тогочасному Техасі щоденно будувались живі і досить жорстокі фабули майбутніх вестернів. Брати Холл - Лi, Річард і Франк - прижились у цій місцевості. Живучи з ними, Вільям набув ковбойських навиків, покращив володіння деякими музичними інструментами, перечитав велику кількість творів літературних класиків (у деяких техаських фермерів навіть тоді можна було зустріти непогані підбірки книжок) і розпочав власну літературну діяльність. Щоправда, це були здебільше гуморески і окремі уривки, більшість з яких ніколи не були надруковані, але факт залишається фактом - літературна праця була започаткована. Одночасно Вільям вивчає німецьку, французьку й іспанську мови (останню з них він опанував дуже добре, адже в той час нею розмовляла переважна більшість населення Техасу).

Весною 1884 р. Вільям переїздить до м. Остін - столиці штату. Тут він майже відразу став душею молодіжних вечірок та юнацьких витівок. Про невгамовність його характеру свідчить навіть його одруження. (Етол Естер - дівчина, яку він покохав, - захоплювалась мистецтвом, була привабливою і привітною, але її батьки заперечували проти їхнього шлюбу. Всупереч цьому, Вільям Портер, якось випадково зустрівши її, відвіз до церкви, де молоді й обвінчались). З часом батьки Естер (мати і вітчим) не тільки примирилися з цим, а й виявили до Портера неймовірну прихильність, надаючи йому всіляку підтримку в ті хвилини життя, коли він її найбільше потребував.

Деякий час після одруження Вільям Портер пропрацював креслярем в Земельному управлінні, але при цьому не покидав літературні вправи. В цьому йому всіляко потурала і допомагала дружина. Невдовзі в газеті «Детройт фрі пресс» були надруковані його перші гуморески, і автор отримав свій перший гонорар - 6 доларів.

У вересні 1889 р. у сім'ї Портерів сталося поповнення - народилась донька Маргарет, якій згодом довелось зіграти важливу роль у становленні Вільяма як письменника-професіонала.

У 1891 р. закінчився термін його праці в Земському управлінні, і молодий чоловік влаштовується на роботу касиром в Остинському Національному банку. Після чотирьохрічного перебування на цій посаді йому вдається майже за безцінь (250 дол.) придбати місцеву типографію і право на видання газети «Роллінг стоун» (Камінь, що котиться). Вона відразу ж заявила про себе як про гумористичне видання, головним дописувачем якого був її власник. Тут було надруковано декілька новел, які згодом увійшли до його збірок. У 1894 р. Вільям покинув роботу в банку у зв'язку з висунутим проти нього звинуваченням ревізійної комісії у недбалому ставленні до службових обов'язків. А місцева політична боротьба, в якій взяла участь газета, призвела до падіння тиражу і закриття видання, яке проіснувало всього рік.

Після періоду вимушеного безробіття глави сім’ї родина переїздить до Хьюстона, де Портеру запропонували роботу штатного кореспондента газети «Хьюстон пост». Сюжетні оповідання з карикатурами, надруковані під його ім'ям у цій газеті, вийшли в 1923 р. окремою збіркою «Постскриптуми». Дещо пізніше дослідники виявили ще 28 оповідань і ряд нарисів і фейлетонів Вільяма Портера, надрукованих у цій же газеті під різними псевдонімами. Здавалось, життя починало налагоджуватись.

Громом серед ясного неба виявилась звістка по те, що справу про розтрату в банку Остіна порушено знову. 10 грудня 1896 р. тут було оприлюднено звинувачення, згідно з яким Вільяму Портеру інкримінувалась розтрата 5000 доларів.

Чи був він винен у тих зловживаннях, які призвели до судового слідства? Це питання гак і залишилось відкритим для дослідників життєвого шляху письменника. З цього приводу існує декілька версій.

Про подібне явище розповідається в одному з оповідань літератора - «Прозріння сліпого». Воно ж вказує і на важкий психологічний стан митця у цей час. Герой цього твору - Лорісон - переховується в Новому Орлеані від кримінального переслідування. Його звинувачують у пограбуванні сейфу у фірмі, де він служив - злочині, якого він не вчиняв. Але він несе моральну відповідальність за те, що ризикнув грати в карти на чужі гроші, які випадково виявились у його розпорядженні. Про подібну моральну відповідальність письменника може свідчити і його творчість. У жодному його творі не зустрічається навіть натяків на когось, хто був би невинно засуджений.

Оповідання «Прозріння сліпого» було написане в Новому Орлеані, куди, не очікуючи нічого доброго від судового засідання, майнув Вільям Портер. Протягом деякого часу він займався тут журналістикою, підписуючи свої репортажі, звичайно ж, іншими прізвищами.

Щоб перечекати бурю, потрібно було три роки (таким терміном закон США обмежував переслідування за розтрату). На думку невдахи-касира, цей час міг швидше минути в республіці Гондурас, куди він і відбув (саме перебування в цій країні письменник визначив в згадуваному вище інтерв'ю як час його зайняття вирощенням фруктів).

Наприкінці XIX ст. Гондурас був країною специфічної слави. Саме сюди намагалися втікти всі ті, кого, м'яко кажучи, не цілком задовольняли власні стосунки з карним законодавством США. Тут Вільям Портер познайомився з Елом і Франком Дженнінгсами - братами, які з дитинства цяцькали свої біографії тьмяною мозаїкою найрізноманітніших кримінальних негараздів. Незважаючи на різницю в поглядах на відношення до закону, вони здружились. Саме завдячуючи цій дружбі, були отримані деякі додаткові (хоча і не зовсім беззаперечні) свідчення про перебування митця в Гондурасі. Він працював, де тільки міг, вів напівголодне життя. Згодом його справи дещо поліпшились - Дженнінгси відкрили йому майже безмежний кредит (вони прибули до Гондурасу після пограбування банку). Якщо вірити книзі, яку пізніше видав Ел Дженнінгс під назвою «Крізь морок з О. Генрі», письменник здійснив із братами сповнену пригод мандрівку узбережжям Південної Америки, відвідав Мексику, Перу, навіть повертався до Техасу. В той же час він рішуче відмовлявся приймати будь яку участь у темних справах, якими займались брати Дженнінгси.

Звертаючи увагу на літературну діяльність митця, описаний період можна охарактеризувати як початок творчого шляху. Щоправда. говорити про періодизацію творчості О. Генрі можна лише з певною часткою умовності. Новели раннього періоду його літературної діяльності майже нічим не відрізняються від його творів, написаних пізніше. Навіть у хронологічному плані їх розділяють 3-10 років. Але безперечним є те, шо саме в цей час формується уважне ставлення письменника до сюжету, особливо до розв'язки, яка виявляється цілком несподіваною. Не викликає сумніву й освоєння молодим літератором жанру іронічної пародії. Як вірно помітила у своїй монографії про О. Генрі дослідниця його творчості І. Левідова, у нього це «не поверхова імітація літературних прийомів - це завжди комічний бурлеск, маленька петарда, яка розриває соціально-побутові, психологічні штампи». Зокрема, це твердження дуже яскраво ілюструє навіть його рання пародія «Історія для молодшого класу недільної школи».

Хороший Хлопчик і Бідолашний Дідусь

Однієї поганої холодної днини Бідолашний Дідусь ішов дорогою. Він мав смутний і блідий вигляд. Холодний вітер розвівав його лахміття. Ох, Бідолашний Дідусь! Цією ж дорогою хлопчики повертались зі школи. Погані хлопчики сказали: тепер ми Порозважаємось! І ось вони почали жбурляти в нього камінням і грудками. Які жорстокі хлопчики! У Джона Рея було добре серце. І йому було сумно тому, що він кинув майже сорок каменів і жодного разу не влучив. Джон був хороший хлопчик, і він ходив у Недільну школу. Він сказав: О, хлопчики, не ображайте бідолашного дідуся, він кульгавий і смутний, і змерз. Дідусь почув його слова, і сльоза набігла йому на око. О, хлопчики! - сказав Джон - дивіться, він майже сліпий. Давайте поведемо його дорогою і зіштовхнемо в річку. Прекрасно, - закричали хлопчики. О сер, ходімо з нами, ми дамо вам хліба і посадимо вас біля вогню, - сказав Джон. Бідолашний дідусь не міг вимовити на слова, так він змерз. Але він потягнувся і схопив Джона Рея за комір. Потім він витер ним бруківку і зламав йому ключицю. Потім... зіпсував йому зовнішній вигляд. Відтак він зв'язав його вузлом і пробив ним циркову афішу... Ця сумна історія повідана в повчання всім хлопчикам, щоб вони не кидались грудками і камінням нерозбірливо. Іноді сумний бідолашний дідусь може виявитись негідним зайдою зі скляним оком.

Зрозуміло, що в цьому випадку маємо пародію на дидактичні читанкові тексти, що страждали нудністю викладу і примітивністю змісту. В розділ «деякі недоліки» стосовно початкової творчості О. Генрі можна було б занести хіба шо зауваження про надто вже відвертий, лобовий комізм деяких його оповідань. Aлe ця риса була взагалі характерною для газетної стихії тієї доби.

Час незгод і творчих звершень

Вільяму Портеру не вдалось протриматись на віддалі від дому ті три роки, які позбавили б його від судового покарання. В січні 1897 р. він повернувся до Остіна. Приводом для цього стала звістка його теші про важкий стан, в якому перебувала його дружина Етол. Влада поставилась до повернення втікача з розумінням - слухання його справи було призначено на кінець зими наступного року, а його самого залишили на свободі. Весь вільний час Портер присвячував дружині і доньці. Але хвороба дружини виявилась смертельною. Через півроку після повернення чоловіка вона померла. А ще через півроку суд, який відбувся над Вільямом Портером, прийняв рішення про його ув'язнення терміном на 5 років.

За свідченням очевидців, відправлення Портера до в'язниці зібрало на залізничному вокзалі великий натовп людей, більшість з яких вірила у невинність Портера (а можливо, була у цьому впевнена).

Режим в'язниці в м. Колумбус штату Огайо був відомий своєю суворістю. Але тут митцю несподівано «повезло». Йому не довелось спізнати життя в кам'яній камері без вікон, цвинтарної тиші ( у в'язниці арештантам заборонялось розмовляти), каторжної праці. У пригоді став аптекар, ця посада дісталась Портеру. Він проживав у лікарні, харчувався окремо, якість їжі була тут дещо кращою, аніж у в'язничній їдальні. Але найголовнішим «щастям» цієї посади було те, шо у аптекаря- арештанта була можливість писати під час нічних чергувань. Дещо розраджувало його важкий моральний стан спілкування з Елом Дженнінгсом, який з’явився у в'язниці з присудом довічного ув’язнення дещо пізніше від свого товариша. Тут Портер цілком розрахувався з ним за ту допомогу, яку надав йому Дженнінгс в часи гондураських поневірянь. (Дійовий Ел вчинив спробу втечі, але був схоплений і, відсидівши в карцері, поставлений до найтяжчих робіт. Портер своїм втручанням допоміг його переведенню на посаду клерка тюремного поштового відділу. Саме на пошті друзі й спілкувались). І все ж моральний стан Портера був надзвичайно важким. «Я и уявити собі не міг, що можна так дешево цінувати людське життя», - писав він в одному з листів додому і розвивав цю думку в іншому: «...Сумне це місце - навкруги весь час нещастя, смерть, всеможливі страждання. Трапляються тижні, коли у нас щодня вмирає по людині». «...Ніяка важка праця не роз’їдала б серця людини з характером Портера так, як це постійне зіткнення з людськими стражданнями», - описував пізніше причини важкого психологічного стану митця Ел Дженнінгс, а відтак і підсумовував: «Ніколи, навіть у найрайдужні часи свого успіху у Нью-Йорку, Портер не міг позбавитись цієї когтистої пам'яті - тіні тюремних стін». У такій атмосфері Вільям Портер продовжував працювати. Саме у в'язниці і з'явився письменник із прізвищем О. Генрі.

Цій появі передували відповідні обставини, пов'язані з існуванням маленької особи на ім'я Маргарет - доньки О. Генрі. Від дівчинки втаємничили засудження батька, розповівши їй, шо він перебуває на заробітках. Згідно з традицією, батько повинен був надсилати їй різдвяні подарунки. Заробити ж на них гроші він міг лише власним хистом. Але ніяке видання не опублікувало б жодного рядка, знаючи, що його автор - кримінальний злочинець і в’язень. Тому письменник вдався до відповідних остережень. Він пересилав свої оповідання третій особі, яка у свою чергу надсилала їх до редакції. Походження псевдоніма також відоме. Працюючи аптекарем, митець постійно користувався довідником, автором якого був Етьєн Оссіан Генрі. Саме це прізвище і першу букву одного з імен і було використано. Заробітки були невеличкими, адже з чотирнадцяти оповідань, відправлених О. Генрі з тюрми, опубліковано було лише три, але мізерного гонорару за них вистачило на те, щоб посилати доньці подарунки до дня народження і на Різдво.

Новели тюремного періоду своїм загальним звучанням відрізняються від всього, шо письменник опублікував раніше. У них відсутні анекдотичність, «чиста» пародія, повчальний нарис. Все це пішло в підтекст. Одночасно з цим в них відчувається присутність «стилю О. Генрі», притаманного всім його подальшим творам. Деякі образи і мотиви (волоцюг, п'яничок, талісману) вже й раніше з’являлися в оповіданнях техаського періоду. Але в історіях, створених у період ув'язнення, всі їх елементи знаходяться у вигадливому, помереженому несподіванками хитросплетінні і рухові. Відчувається, що насичення і напруженість останніх років життя довершили кристалізацію художнього методу письменника.

Твори цього періоду не вийшли окремою збіркою, відповідно до сюжетів вони були включені до різних циклів, але в них є загальні теми, спільний настрій. Людська доброта, співпереживання і допомога ближньому, моральна реабілітація - все те, шо було повністю відсутнє в стінах в'язниці, - переповнюють оповідання «Санаторій на ранчо», «Без вигадки», «Угода», «Постанова Джорджи», «Різдвяна панчоха Діка Свистуна» та інші написані тут новели.

Написанню «Санаторію на ранчо», очевидно, передував власний досвід письменника. Його переїзд до Техасу в юнацькі роки саме й був пов'язаний з людською добротою. Лікар Джеймс Холл, запрошуючи юнака в поїздку, керувався, перш за все, бажанням допомогти худому й анемічному Віллі Портеру покращити здоров'я. Його сини (Портер проживав спочатку у Лі, а потім два роки на ранчо у Річарда Холла) щиро ставились до юнака, утримуючи його на власний кошт. У штаті Техас подібне ставлення до слабших було явищем повсякденним. Окрім того, молодий Портер, будучи людиною дуже стриманою, пробуджував у людей бажання зробити для нього щось добре. Подібним бажанням керується в новелі «Санаторій на ранчо» заможний господар ранчо Кертіс Рейдлер, коли привозить до своєї господи Мак-Гайра на прізвисько «Цвіркун», колишнього спортсмена, який на час зустрічі двох чоловіків перебуває в дуже хворому стані. Зовсім не сентиментальний місцевий житель спочатку з підозрою ставиться до чистосердної пропозиції провести деякий час на свіжому повітрі і підлікуватись, а зрозумівши щирість намірів господаря, починає зловживати його добротою.

Подібний мотив є досить розповсюдженим у світовій літературі (такі ж ситуації виникають, наприклад, у драмі Мольєра «Тартюф» і оповіданні Достоєвського «Село Степанчикове і його мешканці»), але в О. Генрі сюжет розвивається на «ковбойський» кшталт.

Спочатку виникає загадка для читача. Лікар, якого Рейдлер попрохав оглянути хворого, приходить до висновку, шо людина, яку він оглянув, - здорова-здоровісінька і єдине, шо ще можна зробити для покращання її стану - це послати «ставити телеграфні стовпи або об’їжджати мустангів». Давши доброго прочухана симулянтові, Рейдлер відсилає його до ковбойського стану. Але під час розвитку дії автор інтригує читача, даючи йому зрозуміти, шо Мак-Гайр дійсно хворий. Кульмінацією історії виявляється стан господаря, який після двомісячної відсутності, повернувшись додому, дізнається, шо лікар оглядав не Мак-Гайра, а здоровенного мексиканця, приставленого доглядати хворого. Ця подія є першим поворотом характерної для новел О. Генрі «двозигзагної» фабули. Другим зигзагом і, власне, розв'язкою оповідання є зустріч героїв. Виявляється, шо, потрапивши до ковбойського табору, Мак-Гайр спочатку дійсно пережив кризовий стан. Але завдяки чи то уважному ставленню до нього ковбоїв і їх своєрідним методам лікування, а чи то здоровому способу життя і свіжому повітрю він повністю вилікувався. Окрім цього, він не тільки освоїв зайняття ремеслом ковбоя, але й звик до нього, - ба! - навіть полюбив цю працю.

Новела «Угода» присвячена дещо іншій проблемі - моральній реабілітації людини, яка перебувала в стані повної особистої деградації. Ніби ощаджуючи слова, О. Генрі відразу створює у читача негативне враження про свого героя (точніше б сказати антигероя): «Найнепристойнішим з усього в адвокатській конторі Янсі Горі був сам Горі, що розвалився в скрипучому старому кріслі». Так само небагатослівно автор дає уяву про стан п'янички Горі і його справ. Для цього письменнику досить усього лише декілька зауважень. Згадавши про старе скрипуче крісло, він через декілька сторінок називає місце роботи адвоката «непристойною конторою». Ці деталі деякою мірою асоціюються з психологічним станом і зовнішнім виглядом занехаяного адвоката, котрий «якщо й не опустився ще нижче, то тільки тому, що не трапилось слушної нагоди». Дещо детальніше автор зупиняється на причинах, які призвели героя до такого нікчемного стану. Цією причиною виявилась його пристрасть до гри в карти, яка призвела спочатку до зубожіння і, нарешті, до втрати людської подоби -пристрасть до спиртного, а наслідком чого стали борги, жебрацтво і ночівля на конторському столі. Велич падіння підкреслила всяка відсутність роботи. За два останніх роки Горі не вів жодної професійної справи.

Перший сюжетний зворот О’ Генрі формує у вигляді «манни небесної» для адвоката. Свого часу його обійстя придбав несподівано збагатілий мисливець. Честолюбство його дружини призвело до кумедної пропозиції, яку новоявлений багатій робить Горі і яка становить зав'язку новели. Дружина Гарві (прізвище мисливця) дізналась, шо майже у всіх родовитих людей в горах є кревні вороги, стосунки з якими з’ясовуються за законами вендети, шо триває впродовж багатьох поколінь. Відсутність давніх ворогів надто непокоїть місіс Гарві, адже, вважає вона, це проява неаристократичного походження. Але родинна вендета існує для Горі. Запит був висловлений лаконічно. «Так візьми гроші, - сказала місіс Гарві, - і купи ворожнечу містера Горі, чесно і благородно».

Критицизм О. Генрі щодо подібної пропозиції присмачений певною часткою гумору, який дещо пом'якшує абсурдність ситуації. «Місіс Гарві вивчила все про ці самі розбрати, -повідомляє її чоловік, і вдається до історичного екскурсу, який має безпосереднє відношення до вендети Горі: «Останній раз прикінчили людину, коли ваш дядечко, суддя Пейслі Горі оголосив, що засідання суду відкладається, і застрелив Лена Колтрена, не встаючи з сулівського крісла». Зауваження покупця виконане письменником в дусі характерного для американських вестернів «чорного» гумору - раніше, аніж вбити ворога, суддя оголошує, що засідання суду відкладається (згідно законодавства перебіг судового засідання можна відкласти тільки з огляду на важливі суспільні причини).

Викликає посмішку й те, шо вендету продовжує людина, яка повинна слідкувати за дотриманням закону.

Адвокат розуміє безглуздість бажань пришелепкуватого мисливця, але його власне становище вимагає певної дії. Горі починає набивати ціну: «Я приймаю вашу про... про... пропозицію, хоча двісті доларів жалюгідно мізерна ціна. У... угода є угода, якщо продавець і покупець обоє задоволені... Загорнути вам покупку, містере Гарві?» Знущаючись із недоладного претендента в аристократи, Горі, згідно з законами бізнесу, намагається «втицьнути» покупцеві інший мотлох подібного кшталту: «Сімейні традиції? Духи пращурів? Ганебні таємниці? Будь ласка! Ціни самі помірні...» У цьому випадку О. Генрі висміює суспільне уявлення про діловий хист бізнесмена. «Торговельну операцію» проводять з однієї сторони відвертий кретин, а з іншої - пропащий п’яниця.

Другий сюжетний зворот започатковується примиренням колишніх учасників родинної помсти. Саме в цьому моменті розвитку дії важливу роль відіграє людська доброта. Ця риса визначає поведінку полковника Колтрена, який, навідавшись до бюро Горі, пропонує колишньому другові переселитись до нього і розпочати нове життя, сповнене затишку і злагоди. Згода Янсі Горі і від'їзд цих персонажів є кульмінацією новели. Вже дорогою адвокат пригадує про право вендети, яке він продав минулого дня. Під дещо дивним для полковника, але благовидним приводом Горі міняється з ним одягом і гине від кулі, яку мисливець Гарві посилає в нього, прийнявши за полковника.

Ця новела - типовий приклад творів, головною темою яких є моральна реабілітація. Письменник підкреслює думку про те, що навіть та людина, яка, здається, досягла мишачого щабелю психологічного падіння, не є остаточно втраченою для суспільства. Гнів Горі, який викликала пропозиція Гарві продати родинний цвинтар (а під час «торгу» ставилось і таке питання), можна було б сприйняти по-різному, але смерть, яку адвокат прийняв цілком свідомо, вказує на глибинне коріння позитивних моральних якостей, якими підсвідомо володів головний персонаж.

Л-ра: Зарубіжна література. – 1996. – № 8. – С. 39-44.

Біографія

Твори

Критика