Есей: Life underwarter / Підвоєнне життя. Ірина Старовойт

Спочатку губи тремтять, спина німіє – не від фізичної втоми, а від важкого розбитого серця. І з’являється якась така метафізична діра між лопатками. У дзеркалі її не видно, але вона там є.

Здатність знову почати мріяти вкрай важка і важлива. І вдається далеко не всім. Люди, які просто виживають, руйнуються. Питаєш себе: – Що я бачу попереду? Чуєш свій внутрішній голос: – Я бачу життя або смерть. Basically, this is true.

До того, що буде потім, ще треба дожити. Потім, через 10, 100 або 1000 годин війна відкриває велику свободу і щирість. На адреналіні ми робили неймовірні речі. Бо нема сенсу тратити безцінні години на непотрібне чи неважливе. Раптом вдається точно визначати глибину слів і обіцянок. Раптом стає ясно, що якщо не зараз, то напевно ніколи. Усе у війні міряється смертельним ризиком, і тому речі й люди перестають виглядати більшими, ніж є насправді.

Далі моя злість стала кристалізованою. А метафізична діра між лоптками нікуди не зникла. І от з тією дірою я почала дивитися на себе очима моїх західних колег і розуміти себе, як русалку. На фольклорній практиці мені оповідали старші гуцулки, що русалка, або, як у нас у горах кажуть, лісна, в анфас виглядає як приваблива оголена жінка, але ззаду вона тягне за собою усі свої нутрощі. Її поява захоплює і лякає. І їй ліпше не виходити ні з води, ні з лісу, а треба завжди залишатися у своїй стихії.

У перші тижні й місяці війни я підключалася на численні ефіри по зуму. У різних країнах на міжнародних професійних майданчиках люди хотіли почути нас зрозумілою для себе мовою, щоб розібратися, що ж у нас відбувається. Я промовляла на різних континентах – на всіх, крім Антарктиди. І я підшкірно відчула, що дивлячись на мене, люди з того боку екрана бачили русалку, особливо при згадці, що конвенційна війна в Європі триває з 2014-го. Вони думали: ну на екрані її обличчя виглядає ніби по-людськи, але ж далі вона там, певно, без одягу, а ззаду неї, певно, стирчать нутрощі. Тому що тотальна війна не може впасти з неба о п’ятій ранку, якщо ви живете в цивілізованій країні з доброю вуличною кавою, смачною їжею та інтернетом. Один західний колега співчутливо запропонував мені після виступу прислати олівці й папір. Бо ж українські письменниці, либонь, пишуть своєю кирилицею, водячи олівцем по паперу. Вони слухали мене з повагою, але не йняли віри, коли я казала, що ми нормальні люде, яким випало проживати сюрреалістичну ненормальність і за лічені хвилини приймати найважливіші та найскладніші рішення свого життя. Коли я згадувала картини Маґрітта, Пікассо й Далі і пропонувала уявити, що мої слухачки вранці просто прокинулися в одній із них – а далі там треба якось жити і вижити під бомбардуваннями та обстрілами, – ні, це було неправдоподібно і крапка. Що сталося в Україні, мусить залишитися в Україні. Воно не може просто так вихлюпнутися з прочиненого смартфона у будь-якому задбаному і благополучному куточку світу. Лише набагато пізніше стало зрозуміло, що це планетарна війна і що її очевидцями і причетними (хай опосередковано) будуть усі, хто мав або міг мати доступ до мережі. Що доза опромінення цією війною буде менша на відстані, але все одно достатня, щоб на всю решту життя залишитися у психіці та в тілі. І що структурувати хаос доведеться усім мислячим і співчуваючим людям, не тільки українцям.

Я бачила цей страх на обличчях відповідальних людей здалеку. Я розшифрувала його: коли ти вже знаєш, що все пішло не так, і щось треба робити, але ти не знаєш, що? Я бачила інший страх на обличчях біженців і скалічілих. Тут була ще прикріша шифрограма: коли ти знаєш, що в тебе залишилося тільки декілька шансів, але всі вони погані.

Легше взаємодіяти з людьми, які втомилися боятися і пройшли свій страх до кінця, які знають, що всі ми тепер амфібії і пливемо у великій трагедії війни, але дихаємо все ж таки над війною, післявійною. Староокуповані і новоокуповані території тепер розділяють ще спільнішу долю. І ще краще розуміють, що війна – то не наша стихія, хоч зараз то наша доля.

Ми на боці добра і правильних цінностей. Українці більше не страждальці історії. Ми специ з виготовлення історії з охочого надзусилля звичайних людей. Ми обрали опір і перемогу. Чудо битв за Київ, за Харків, за Херсон зробили не тільки професійні військові, але й добровольці, які до лютого 2022-го не тримали зброї в руках, волонтери, залізничники і поштарі, лікарі і вчителі. Усі, хто вперлися і вистояли. Усі, хто «передайте нашим, шо ми їбашим».

Коли в ніч переводу годинників на зимовий час померла моя мама, я думала тільки про те, що вона народилася в одну велику війну і судилося їй померти в іншу. Коло замкнулося, плакальний досвід пішов на новий оберт. Тепер в Україні знову нема і ще зо два десятиліття не буде жодного покоління, не заторкнутого війною. Жодного, яке б іронічно здвигало плечима при побажанні мирного неба над головою.

Мама любила переводити годинники власноруч, це був її маленький магічний ритуал двічі на рік. Годинник був у кожній кімнаті і в кухні, вона взагалі була королева годинників та домашнього начиння. І коли після неї я знічев’я перебирала речі та взяла до рук старенький полив’яний косівський полумисок на вареники, я уважніше придивилася до сітки прожилок на ньому. Тріщинок-прожилок. Там всередині вся поверхня було помережана, як арматурою, мікрорубцями. Але назовні на доторк кераміка була бездоганна, гладенька. Під прозорою поверхнею застигла вловлювальна сітка, а може, маскувальна сітка нашого ненастанного мережування. Я знаю, де проходить кожна тріщинка під глазурованою поверхнею. По твоєму серцю. Та й по моєму.

грудень 2022

«Воєнний стан» – онлайн-антологія есеїв українських інтелектуалів та інтелектуалок про війну від Meridian Czernowitz. Сто авторів – у ста текстах – розкажуть про власні враження, спостереження й почуття. Створення антології відбувається у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні» за підтримки USAID.