Війна, кохання, перемога. Боровська Валентина

 Знов Україна у  вогні

Знов вороги, Україно,
Топчуть твої лани,
Кров проливається, гинуть
Кращі твої сини.

Гинуть невинні діти,
Зойк матерів до небес.
Землю українську мітить
Путін – скажений пес.

Гатять ворожі гради,
Здригається небо і твердь,
Падають бомби, снаряди,
Летить у ракетах смерть.

Суне рашистська лавина, 
Керована із Кремля.
У чорних жахливих руїнах
Уся українська земля.

Як мавпа, що взяла гранату
І вирвати хоче чеку,
В ординських руках мирний атом
Становить загрозу таку.

Всевишнього на колінах,
Я руки здійнявши молю:
Боже! Врятуй Україну,
Землю, яку я люблю!

Дай витримки, Боже,
І дай нам снаги,
Нехай Україна моя переможе!
Хай згинуть навіки усі вороги!

Хай гряне в росії розплата,
Як грім у липневу грозу,
За кожне життя розіп*яте,
За кожну гірку материнську сльозу!

Дніпрянська трагедія

Самотній пес по кличці Крим
Сидів і плакав на руїнах
І плакала разом із ним
Уся, напевне, Україна.

Крим із родиною тут жив.
Йому любов тут дарували.
І пес їх віддано любив,
Та в одну мить їх всіх не стало.

Бабусі, мами, двох діток,
Малесенького Джека -друга –
Не стало всіх. У Крима шок.
У Крима відчай, біль і туга.

Як тепер жити?! Що робить?!
І що тепер сказати тату?
Він Україну боронить,
Крим мав сім*ю охороняти.

Пес, як умів, сім*ю стеріг,
Не підпускав чужих до хати,
Та від ракети не вберіг,
Не зміг від лиха врятувати.

Беззвучно плакав рудий пес,
Свій погляд втупивши в руїни.
Летів луною до небес
Біль усієї України.

Востаннє глянувши на пса,
Якого стільки літ любили,
Летіли душі в небеса,
Мов янголи на білих крилах.

Почувши звістку цю сумну,
Бог відчинив до раю двері,
А сатана знов на війну
Скликав в російському етері.

P.S. За місяць Крим повільно згас,
Від туги вся душа зотліла
Й до тих,, за ким тужив весь час,
Вона на небо полетіла.

Воєнні курйози

Вийшла жінка на балкон
Березневим ранком.
Раптом, глядь – ворожий дрон!
Жінка хвать за банку.
Огірочки в ній смачні.
Сама закривала.
Але часу на війні
Для роздумів мало.
Пожбурила навздогін
Скільки було духу.
Свист почувся, потім дзвін.
Збила дрон, як муху!
Отакі у нас жінки!
Отакі мадонни!
Консервують огірки
І збивають дрони.

Молюсь за солдатів

Місяць в серпанку. Тихо надворі.
Спокійно до ранку мигтітимуть зорі.
Постіль м*якенька, тепло у хаті,
А спати не можу – молюсь за солдатів,
За тих, що на сході в окопах, в бою,
За тих, хто рятує Вітчизну мою.
Молюсь за синочків, братів, чоловіків.
Храни їх, рідненьких, о, Боже, великий!
Храни їх від кулі, осколків снаряда,
Храни їх від міни, ворожого «града».
Дай сил їм здолати ворожу навалу!
Не дай Україну  мою на поталу!
Верни їх скоріше  до рідної хати,
Хай сина живим дочекається мати.
Нехай чоловіків обіймуть дружини,
Хай батько пригорне до себе дитину.
За сльози, за горе, руїни і смерті
Скарай усіх винних  у цій лиховерті!
По всій Україні людей тисячі
Цю щиру молитву шепочуть вночі.

Закрийте небо!

У всього світу на очах
Розпинають мою країну,
Що не день, то все новий жах,
Що не день, то нові руїни.

Ріки крові і море сліз,
Нові смерті і біль пекучий.
Так повільно повзе лендліз.
Зловтішається плем*я суче.

Що ж ти , світе, чекаєш ще???
Чим іще тебе вразить треба,
Щоб нарешті почути це:
«Ми благаєм! Закрийте небо!!!»

Гине нації кращий цвіт,
Йдуть у вічність щодня Герої.
Не лише Україну, світ
Закривають вони собою.

Обіцяють з усіх сторін:
«Україна ще краща буде!
Допоможем піднять з руїн.»
Та полеглих вже в ній не буде.

Знову воїни підуть в бій
І стоятимуть скільки треба.
І ми вистоїм в битві цій!
Тільки зважтесь, закрийте небо!!!

Живий коридор

Живий коридор шикувався.
Стискались від болю серця.
Скорботний кортеж наближався.
Загиблого везли бійця.

Бійця, що життя за Вкраїну
Своє без вагання віддав,
Живий коридор на колінах
На рідній землі зустрічав.

«Пливе кача в води сині…» -
Мелодію вітер поніс.
Героя везли в домовині.
Ніхто не приховував сліз.

А мати чорніла від горя,
Бо син же під серцем лежав
І кожен в живім коридорі
Крізь себе той ,біль пропускав.

Крізь сльози : «Героям слава!» -
Лунало з усіх сторін, -
Слава! Навіки слава!
Доземний Героям уклін!»

Той біль від живих коридорів
Вже всю Україну пече.
Вже скільки ми випили горя!
І скільки ми вип*ємо ще!

Життя на вівтар Перемоги
Сини України кладуть.
І кров*ю политі дороги
До неї нас всіх приведуть!

Незламний український дух

Рашистська  сунула орда
Містами й селами країни.
Котилась хвилею біда,
Лишала згарища й руїни.  

І серед цих страшних картин,
Де, навіть, мову відбирало,
Посеред згарищ і руїн
Бабуся піч ремонтувала.

Спідницю чисту одягла,
Вдягла сорочку-вишиванку,
До купи силоньки згребла
І розчинила тісто зранку.

Великдень йшов в календарі,
Улюблене велике свято,
А в українців у крові
З пасками свято зустрічати.

Багато пасок напекла,
Щоб вистачало пригощати
Усіх вцілілих  із села
І визволителів-солдатів.

Святого хліба аромат,
Знайомий нам уже століття,
Тут був цінніший  у стократ
Серед цього війни жахіття.

Якщо живе вкраїнський дух
Посеред згарищ і руїни,
Ми підіймемось із розрух
І буде жити Україна!
Кохання вічний оберіг
Не мав він ні батька, ні мами
І, опинившись на війні,
До Неї лиш линув думками,
Іі лише бачив вві сні.

Він мріяв про день Перемоги,
Про те, що вернеться з війни
І в нього появиться змога
Зробити реальністю сни.
Він мріяв: обійме кохану
І їх не розлучить ніхто,
Про те, що загояться рани,
Не буде війни і АТО.

Шугала там смерть за плечима
І ріками лилася кров.
Втрачав у боях побратимів
І вперто до Неї ішов.

Вона  Йому сил додавала, 
Коли вже їх зовсім не мав,
І душу Йому лікувала,
Коли в неї відчай вповзав.

Вона ж у думках своїх крилах
Весь час із Ним поруч була.
Вона Йому берці сушила
І піт витирала з чола.

Вона подавала снаряди,
Давала напитись води,
В бою закривала від «градів»,
Від кулі, від міни завжди.

Він виживе з тисяч полеглих.
Напевне, Йому повезло
Тому, що над ним оберегом 
Безмежне кохання було.

  Ми переможем неодмінно

         Важка, страшна прийшла година,
         Коли випробують на міць,
         Чи вистоїть моя країна,
          Чи її вдушать силоміць.

         Час не зітре криваві дати
          З усіх українських сердець,
          Коли з так званим старшим братом
          Ми змушені іти на герць.

          Миролюбиві ми з прадіда:
          Пшеницю сієм, хліб печем,
          Та буде тим велика біда,
           Хто до нас прийде із мечем.

           Ми станемо в суцільну лаву,
           Щоб до плеча було плече,
           Захистимо свою державу
           Від тих, хто йде до нас з мечем.

           Ми є нащадки того роду,
           Який виходячи на герць,
           Відважно йшов в вогонь і воду
           З несхитним: «Воля, або смерть!»

          Ми переможем неодмінно!
          З усіх сплюндрованих полів
          Приберемо снаряди, міни,
          Щоб хліб колоссям знов шумів.

          І мужні воїни в родини
          З важких повернуться доріг
          І вся велика Україна
          Їм низько вклониться до ніг.