Війна, кохання, перемога. Ольга Нєсмєянова

Ми рушили в довгий похід –
від краю світу до краю літа.
Ми йшли через море убрід,
тепер від нас немає і сліду.
Ми стали світом,
ми стали світлом.
Повітря – сперте,
підошви стерті.
Ми робимо вдих,
намагаємось жити –
у корчах, в кімнаті
із присмаком смерті.
Ми Богом стали,
залізним вістрям.
Серця – зі сталі,
душа, як пісня,
тіла – тятива,
напнута болем.
Ми стали небом,
думки – як зорі.
З вогню постанем,
відродимось з крику.
Знесемо стіну
натиском диким.
І десь рано-вранці
в дорозі далекій
побачимо сонце
і гнізда лелечі.
Гнізда, що звиті
на згарищі хати...
Ми будемо жити.
Ми будем кохати.
13.05.2022

Вікна, забиті фанерою,
запнуті целофаном,
вирвані із корінням.
Наше життя стало химерою
із темним екраном,
зі згаслим промінням.
Ви, хто живете у своїх чорних болотах!
Ви, здичавілі, забиті, забуті Богом люди!
Хто ви насправді –
виплюнуті із пекельної
прірви нечистоти
ачи просто собаки люті?

Щоранку ми відкриваємо очі,
впускаємо Всесвіт,
ладнаємо плуга.
Смерть вам – чуєте? – ідемо сіяти:
навІдліг із пригоршні,
за смугою смуга.
Смерть вам ідемо сіяти,
крокуючи полем
під сонцем і зливами.
Смерть вам ідемо сіяти,
пообіцявши один одному
бути колись неминуче щасливими.

Сімдесят сім коренів
потягнемо вгору ми.
Сімдесят восьмий корінь
обернувся на камінь.
ВрослИ в землю підошвами,
затягнули ремені.     
До смерті байдужі.
До бою захлАнні.
Сімдесят восьмий корінь
обернувся на камінь.
Камінь котиться долу
до самого входу в печеру
боронити спокій тогО,
хто в печері лежить і на завтра воскресне.
Дві тисячі двадцять другий.
Триває рік, довжиною у вЕсну.
01.07.2022

Порвані хмари.
Порвані невідомо ким спересердя хмари,
якими ти марив,
якими в дитинстві так щиро й наївно марив.

Ішов через поле.
Ішов через зоране сонне поле
із серцем схололим,
із серцем від дикого болю і люті схололим.

А в долоні твої падали зорі.
Падали, розбиваючись на мільйони дзеркал, зорі.
І ламалися долі.
Ламалися, як крихкий кришталь від удару, долі.

О, боги землі!
О, спраглі до крові та шаленої сІчі боги землі!
Щезніть в імлі,
щезніть навіки, навічно, назовсім у глЕйкій імлі.

Йшов до Матері Сва.
Йшов, у битвах великих втрачаючи друзів, до Матері Сва,
та не зрікся єства.
Ти не зрікся, спаливши в дорозі криваву сорочку, єства.

І колись, на спомин про тебе, пісню складуть.
І колись про тебе, про звитяжність твою, про поле і зорі пісню складуть.
І по часі малім у тім полі змертвілім вогонь розведуть.
І по часі малім, щоб душі твоїй шлях освітити,
вогонь розведуть.
31.07.2022

Йшла Богородиця левадою,
на поплавах зупинилася,
на коліна падала,
на праліс хрестилася.

Спопели, сонце!
Завій, вітре!
Забери, водо!
Щоб у віках загубилося,
якого ти роду!

Йшла Богородиця попід лісом
по коліна в болоті.
Мідні гроші подавала
набридлій голоті.

Спопели, сонце!
Завій, вітре!
Забери, водо!
Щоб у віках загубилося,
якого ти роду!

Йшла Богородиця понад річку,
молитву у воду кричала.
Біду, як дитину малу,
у колисці гойдала.

Спопели, сонце!
Завій, вітре!
Забери, водо!
Щоб у віках загубилося,
якого ти роду!

Щоб у віках загубилося,
розтріскалося, як глина.
І вогнем вночі взялася
хата-домовина.
30.10.2022

Рвучко і жорстко крізь збиту підошву
проростає у тіло стерня.
А ти мчиш, не маючи сил зупинитись,
втрачаючи лік минулим і прийшлим дням.

Стерня рве судини, пульсує,
впивається жалом у серце і збурює кров.
Ти знаєш, що можеш радіти.
От лиш би добігти, допоки вогонь не схолов.

Вдих-видих. І відштовх. І крок. І борня.
Вже ліс бовваніє. Ще трохи! Вже скоро!
Біжи що є сили! Біжи до кінця!
Ти чуєш, як зорі до тебе говорять?

Набір простих речень – хіба це життя?
Складнопідрядність в його основі:
причина і наслідок, допуст, мета,
які проростають з терпкої любові.

Стерня шкіру б’є із середини, жахно.
Ти вже не людина, ти є напівсмерть.
До поля притиснувшись, мчиш навперЕйми –
лиш вітер кошлатить пошерхлу шерсть.

В гонитві знайшовши спокуту і поклик,
собі не пробачив, та з того не плакав.
Сьогодні із вітром летиш за межу.
Сьогодні ти вовк.
Ні, не вовк – вовкулака!
27.11.2022

Подаруй мені сонце!
Подаруй мені сонце так,
як це вмієш робити лиш ти:
стоячи над урвищем на високій горі
і дивлячись на світ,
що згори видається млявим,
тримаючи сонце обома руками.

І світ тоді видасться
не таким знекровленим.
Я люблю сонце,
тобою дароване.

Подаруй мені тишу.
Подаруй мені тишу посеред крику,
посеред розпачу і зневіри.
І коли ми відкриємо в тиші
сотню дверей,
випустимо на волю янголів
та усіх наших демонів,
я повірю, що ми переможемо
найлютіших звірів.

Ми розіб’ємо стіну,
із болю змуровану.
Я люблю тишу,
тобою даровану.

Подаруй мені своє теплО.
Те тепло, про яке мріємо
у далекій дорозі.
Я не знаю, чого зараз більше у моєму житті –
щастя чи відчаю.
Але я відчуваю,
що одного дня твоє тепло порятує нас,
коли стоятимемо на морозі босі.

І коли впорядкуємо
життя пошматоване,
я загорнуся в тепло,
тобою дароване.
20.12.22

Я живу мільйони років.
Мільйони разів на моїх очах
розпечена вогняна куля
оперізувала захлАнну землю,
затискаючи її, наче паском,
своєю пекельною ласкою.

Присівши скраю на затертий куферок,
я мільйони разів спостерігала,
як з-під землі у небо із самих надр спиналися гори,
здіймалися догори, поростали густими лісами
та, відмірявши свій камІнний шлях,
розсипалися пилом під моїми ногами.

Я бачила, як вода, мішаючись з кров’ю,
вигризала собі серед каміння шлях,
щоби, з малого ручая розпочавшись
і смерть вдихнувши у свої океанічні груди,
цівкою тоненькою просочитися у нікУди.

Під кривавим сонцем поставали
і дозволяли звести себе нанівець тисячі держав.
Безмір битв було про порожнє і свят переможних,
аж допоки шлях від великої пристрасті
до абсолютного збайдужіння не було сторовано
і у прірву земну, роздерту пекучим вогнем,
хтось кидав діамант –
холодний, жадАнний, болем таврований.

Так, я живу мільйони років.
І моя історія – це історія мільярдів людей,
сплетених долями, спогадами,
втратами і зустрічами.
Людей, від згадки про кого млОїться серце,
бо навіть коли їхні всесвіти розсипаються, дрібняться і щезають,
пам’ять про кожного з них наш шлях у віках зігріває. 

І ті, хто пішов за межу,
і ті, хто досі під сонцем торує свою дорогу,
живуть одним неокраїм життям,
розмовляють мовою серця, домовляються з богом.
Єдині у подиху, єдині у вічнім бажанні летіти,
стаючи одним криком і однією долею,
переступаючи через свою ненАвисть заради любові,
вплітаються вогняними стрічками у коси вічності
на наступні мільйони років.
14.02.2023