«Я повернув Франції смак до новели» (Творчий спадок Гі де Мопассана)
Г. В. Фінчук
Продовжувач реалістичних традицій, Гіде Мопассан увійшов в історію французької і світової літератури як неперевершений майстер новелістичного жанру, визначний романіст, митець-новатор, що поєднував у своїх творах мистецтво психологічного аналізу з талантом безкомпромісного сатирика. «Сила таланту Мопассана, — писав І. Франко, — полягала в психологічному змалюванні характерів, знаменитому відтворенні колориту часу, в меткому і вмілому показі звичаїв і норовів французької суспільності, в мистецькому накресленні навіть найвразливіших ситуацій в такий спосіб, що не вражав почуття моральності». А. Чехов говорив про Мопассана як про письменника, що зробив такий переворот у літературі, після якого писати по-старому стало просто неможливо. Творчість Мопассана стала художнім літописом французького суспільства останньої третини XIX ст.
Життєвий шлях
Повне ім'я письменника — Анрі-Рене-Альбер-Гі де Мопассан. Нормандець за походженням, він народився 5 серпня 1850 року в шляхетній, але на той час вже зубожілій родині. Його батько був біржовим агентом у Парижі, розумівся на мистецтві, але в житті був людиною доволі безтурботною, марнотратом і ловеласом, через що сімейне життя родини псували постійні чвари і сварки, які зрештою призвели до розлучення батьків і важко травмували психіку хлопчика. Великий вплив на Мопассана мала його мати, яка, як гадають, прищепила йому любов до літератури. Крім того, вона особисто знала Флобера, знайомство з яким, без перебільшення, відіграє вирішальну роль в письменницькому становленні її сина.
Дитячі роки Мопассана пройшли у Нормандії, в сільській місцевості, в оточенні чудових морських краєвидів, атмосфері безтурботного і щасливого життя, в спілкуванні з простими трударями. Після кількох місяців навчання у паризькому ліцеї Наполеона, 13-літній Гі продовжив свою освіту у монастирській семінарії містечка Івто, але довго витримати жорстку дисципліну монастирського пансіону не зміг, і в 1867 році мати перевела його до руанського ліцею, з якого Гі не лише виніс належне для представника дворянського прошарку коло знань, але й остаточно визначився у своєму літературному покликанні. В ліцеї Мопассан починає писати вірші, а першим його критиком і поетичним вчителем стає викладач літератури, поет парнаської школи Луї Буйне, той самий, який підказав Флоберові сюжет його роману «Пані Боварі». Невдовзі відбулося й особисте знайомство літератора-початківця з уславленим письменником, який з того часу постійно опікувався літературною освітою Мопассана, щоправда, доволі довго не визнаючи за ним таланту, необхідного для того, аби стати письменником. Тим часом у липні 1869 року Гі із званням бакалавра закінчив ліцей і навесні 1870 року вступив на факультет права Паризького університету. Але приступити до навчання він так і не встиг, оскільки 18 липня того ж року розпочалася франко-прусська війна і двадцятирічний юнак був мобілізований до війська. Попри юнацький патріотизм і щирі сподівання на те, що його вітчизна зуміє дати гідну відсіч ворогові, Франції було завдано нищівної поразки, а особисто для Мопассана війна, як зауважує один з його біографів, Арман Лану, стала невиліковною травмою. Її огидні, втім, як і героїчні сторони, він згодом опише у своїх творах.
В листопаді 1871 року Мопассан демобілізувався з армії, але через брак коштів, які йому вже не могли надати зубожілі внаслідок війни батьки, про повернення до університету годі було й мріяти. З допомогою батька Мопассану вдалося влаштуватися на роботу в Морське міністерство, працю в якому він пізніше назве каторгою. На дозвіллі разом із друзями Мопассан займався веслярським спортом, взагалі, був людиною надзвичайно міцною фізично, хоча вже у ці роки страждав від важких приступів мігрені, які з роками загострювались.
За сприяння Флобера у грудні 1878 року Мопассана переводять на роботу у відділ літератури і мистецтва Міністерства народної освіти. Увесь цей час паралельно до основної роботи він продовжував писати і отримувати літературні консультації у Флобера. Крім віршів він вже звертається й до драматургії, і окремі його драматургічні спроби навіть отримують схвалення з боку його вчителя, хоча в цілому Флобер наполягає на тому, аби Мопассан ще деякий час утримувався від' публікації своїх творів, відшліфовуючи і доводячи до досконалості свій художній стиль. Виключення він робить лише для одноактної комедії у віршах «Репетиція» (1876) та поеми «На березі ріки» (1876). Крім того, потайки від вчителя Мопассан роком раніше друкує одну із своїх новел «Рука трупа». В ці ж роки Мопассан дебютує як літературний критик (статті, присвячені творчості Бальзака, французьким поетам XVI ст. тощо) і співробітник кількох столичних газет, для яких пише хроніки із злободенних питань тогочасного політичного і соціального життя (усього він їх написав понад 400). Флобер познайомив Мопассана з провідними письменниками тогочасної Франції А. Доде, Е. Золя, Е. Гонкуром, С. Малларме а також з російським письменником І. Тургенєвим. Невдовзі Мопассан увійшов до так званої «меданської групи» письменників, очолюваної Е. Золя і названої ім’ям його маєтку Медане поблизу Парижа. З творчою діяльністю цієї групи і пов'язаний початок літературної слави Мопассана. Близько 1879 року на пропозицію Е. Золя під час одного із засідань групи усі її учасники по черзі повинні були розповісти історію, яка б стосувалася подій франко- прусської війни. Так з'явилася збірка «Вечори в Медані», яка побачила світ 16 квітня 1880 року і в якій, крім інших, була надрукована новела Мопассана «Пампушка», що була визнана найкращим твором збірки. Ще до публікації «Пампушки» у збірці досі непохитний у думці про художню незрілість свого учня Флобер нарешті, визнав його талант, а саму новелу оцінив як шедевр найвищого гатунку, надавши, таким чином, своєму учневі довгоочікуване літературне благословення. Шалений літературний успіх «Пампушки» сприяв значному поліпшенню стану фінансових справ Мопассана і, зважаючи на це, а частково й через чергове загострення хвороби, Мопассан залишив роботу у міністерстві освіти. Як газетний кореспондент, він у 1881 р. на деякий час виїздить до Алжиру, де висвітлює боротьбу повсталого народу проти французьких та іспанських колонізаторів, а після повернення через рік до Парижа переключається виключно на літературну творчість. Його літературна слава стрімко зростає, водночас усі його літературні починання супроводжує й незмінний фінансовий успіх, так що досить швидко Мопассан стає одним з найбагатших літераторів Франції; має власну яхту, яку на честь одного із своїх романів називає «Любий друг», розкішний будинок і маєток, час від часу подорожує, переважно півднем Європи, не уникає світських розваг і жінок, з якими заводить численні романи, втім, недовготривалі і непереобтяжені драматизмом вияву почуттів. Ставлення Мопассана до жінок, за свідченням його біографів та дослідників, будо достатньо своєрідним. У одній зі своїх новел письменник хворобливо скаржився на власну зневагу до жінок: «Я ніколи не кохав... Думаю, що я надто суворо оцінюю жінок, щоб піддаватися їхнім чарам... У кожній людині є істота моральна і істота фізична. Щоб кохати, мені треба зустріти таку гармонію між цими двома істотами, яку я ніколи не зустрічав. Постійно одне переважає над іншим — то моральне, то фізичне». Незважаючи на численні романи і неодноразові запевнення у коханні до багатьох жінок, Мопассан жодного разу так і не зробив рішучого кроку до одруження.
У 1887 р. Мопассан виїжджає на лікування, спочатку до Алжиру, а потім до Тунісу. Щосили він намагається уникнути спадкової неврастенії, від якої молодим помер його дядько, а в 1859 р. у 33-літньому віці помре й рідний брат. У 1889 р. Мопассан знову в Алжирі і в тому ж році на власній яхті здійснює мандрівку до берегів Італії. Незважаючи ні на що, хвороба Мопассана прогресує, супроводжується галюцинаціями і втратою свідомості, так що лікарі забороняють йому не те що писати, а навіть і читати. Один з них сказав Мопассанові: «Ви так напружено працювали, що це вбило б десяток звичайних людей». Свого часу молодий, ще сповнений сил Мопассан у розмові з поетом Хосе Марія Ередіа сказав: «Я увійшов в літературу як метеор, я щезну з неї як блискавиця». Мопассан сказав цю фразу напівжартома, але вона виявилася фатально пророчою.
Вже чітко усвідомлюючи, що, як і молодшому братові, йому не уникнути божевілля, Мопассан намагається покінчити із собою. Ця спроба виявилась невдалою, натомість у нього почалися марення, внаслідок чого він був госпіталізований до психіатричної клініки. Там він і провів останні півтора року свого життя, яке обірвалось 6 липня 1893 року. Останніми словами, які він вимовив, були: «Темрява! О, темрява!» Ховали Мопассана на Монпарнаському кладовищі. На похованні були присутні численні друзі і шанувальники письменницького хисту Мопассана, літератори і артисти. Еміль Золя на могилі друга сказав: «Ми, усі, хто знав його, збережемо в наших душах його яскравий і трагічний образ. Наші нащадки, які знатимуть його лише завдячуючи творам, що їх він написав, шануватимуть його за вічну пісню любові, яку він співав за життя». Л.М. Толстой, не відступаючи від своєї моралістичної позиції, через рік після смерті Мопассана сказав про нього такі слова: «Трагізм життя Мопассана полягає в тому, що, перебуваючи в жахливому своїми вадами і аморальному середовищі, він силою свого генія, того дивовижного світла, яке було у ньому, піднімався над світоглядом цього середовища, майже дихав вже повітрям свободи, але, витративши на цю боротьбу останні сили, не в змозі зробити останнього зусилля, загинув, так і не звільнившись».
Світоглядні та літературні позиції
Світогляд Мопассана, як і його вчителя Флобера, відрізнявся песимізмом та скептицизмом як щодо можливості досягнення прогресу у суспільно- політичній сфері людської діяльності, так і щодо можливості принципових змін на краще у сфері духу окремо взятої людини. «Той, хто вигадав це життя і створив людину, був сліпим або дуже злим», — якось зауважив Мопассан. Як і Флобер, Мопассан ненавидів мораль та звичаї буржуазного суспільства, які, на його думку, не лише не додають людині освіченості та шляхетності, але й, навпаки, псують у ній навіть натяк на' шляхетність, який міг бути закладений до неї природою, натомість сприяють активному виявленню усіх найгірших рис людської особистості.
«Я через те пишу, — говорив Мопассан, — що розумію дійсність, яка мене оточує, що страждаю від цього, від того, що надто добре її знаю». Велика письменницька біль закладена в кращих творах Мопассана, що розповідають про скалічені долі, про розтоптані людські почуття. «Я схильний думати, — признавався він в одному з листів, — що у мене бідне, горде і сором'язливе людське серце, те старе людське серце, над яким сміються, а воно хвилюється і примушує страждати...». В усіх своїх творах Мопассан незмінно виступав за-ступником людини. У ньому жила душа великого гуманіста. Іван Бунін, один з багатьох щирих поціновувачів таланту Мопассана, тонко відчув в ньому письменника, що «носив у своєму серці жагу щастя для усього світу».
Майже півстоліття відокремлюють Мопассана від часу Бальзака, але він, по суті, продовжив бальзаківську тему спопеляючої, згубної влади золота надлюдиною.
Як і Флобер, Мопассан у цілому був аполітичним, хоча в молоді роки, особливо під час франко-прусської війни, деякий час стояв на позиціях шовінізму, який досить швидко поступився місцем «патріотизму без крайнощів». Недосконалому, зіпсованому світу безсоромного кар'єризму, обманута наживи, яким Мопассан сприймав буржуазне суспільство, він протиставляє мистецтво, яке, на його думку, належить до «інтелектуальної аристократії країни».
Літературне виховання Мопассана відбувалось під безпосереднім впливом його вчителя Флобера.
«З п'яти годин вечора і до десяти ранку увесь ваш час повинен бути присвячений музі... Для художника існує лише один принцип — жертвувати всім задля мистецтва», — твердив Мопассану Флобер. «...Ніколи не забувайте, хлопче, що талант, за висловом Бюффона, — це довготривале терпіння. Працюйте!» Суворий наставник намагався розвинути у свого учня гостру спостережливість, здатність бачити в житті характерне, ніким не помічене, і описати це правдиво і стисло, в точних словах. «Якою б не була річ, про яку ви заговорили, — передавав пізніше уроки Флобера Мопассан, — є тільки один іменник, щоб її назвати, тільки одне дієслово, щоб позначити її дію, і лише один прикметник, щоб її визначити. І потрібно шукати до тих пір, поки не будуть знайдені цей іменник, це дієслово і цей прикметник, і ніколи не слід задовольнятися приблизним...»
Увесь розпорядок життя у Мопассана був підпорядкований роботі. З семи годин ранку і до півдня він не відривався від письмового столу. Він писав систематично, день за днем, суворо притримуючись встановленого розпорядку. Свої майбутні твори він обдумував з такою ретельністю, що вони виливалися у нього на папір майже без помарок. Класиком літератури Мопассан був визнаний ще за життя. Він збагатив реалістичну прозу свого часу глибоким і переконливим психологізмом, умінням майстерно поєднати іронію та гумор з найтверезішим і грунтовнішим життєписом. Як і Флобер, Мопассан був прибічником об'єктивного стилю, прагнув викласти матеріал так, немовби він існує незалежно від автора і не має до нього відношення. При цьому Мопассан зауважував: «Реаліст, якщо він справжній митець, має прагнути не до того, щоб показати нам банальну фотографію життя, а до того, щоб дати нам його зображення більш повно, більш захоплююче, переконливіше, ніж сама дійсність».
Творчий спадок
Як письменник Мопассан сформувався під впливом художніх пошуків натуралістичної школи Золя, хоча в цілому і залишався на позиціях реалістичного світосприйняття, прагнув до змалювання типових людських характерів, які намагався подавати у таких же типових соціальних обставинах. Продовжуючи традиції Флобера, Мопассан виявив себе як проникливий і тонкий психолог, досвідчений знавець людської душі, як вдумливий, проте, на відміну від його учителя, не відсторонений від описуваної ним дії спостерігач. Якщо Флобер намагався уникнути необхідності виявляти у творі свою власну, авторську позицію щодо зображених ним життєвих явищ, то Мопассан, навпаки, не лише не приховує своїх оцінок, але й часто вдається до них у доволі пристрасній і явній формі. В історію літератури Мопассан увійшов передусім як блискучий новеліст, і вже одна з перших його новел «Пампушка» 1880) стала чи не найзнаменитішим його твором і хрестоматійним взірцем жанру реалістичної новели. Фабула «Пампушки» виглядає майже анекдотично, хоча й спирається на реальні події, головною учасницею яких є руанська повія на ім'я Андрієнна Легей. Мопассан познайомився з нею особисто невдовзі після публікації новели. її сюжетна канва розгортається на тлі подій франко-прусської війни. Після окупації Нормандії мешканці-буржуа спочатку перелякані раптовою переміною влади, але досить швидко приходять до тями і намагаються з властивою для них безпринципністю пристосуватися до нових обставин. В інтересах комерції десятеро руанців, що представляють різні прошарки французького суспільства, наймають диліжанс, в якому мають намір дістатися Гавра. Серед пасажирів диліжансу — представників дворянства, фабриканта, черниць, революціонера є й повія на ім'я Елізабет Руссе, прозвана через пишність її тілесних форм Пампушкою. Усі сусіди по диліжансу її зневажають як істоту, що перебуває на найнижчому суспільному щаблі, ставляться до неї зверхньо, з презирством. «За їхньою бундючністю, — як зауважує дослідник Мопассана В. Пащенко, — наївна віра у свою значущість і повна відсутність звичайних людських якостей, оскільки цими товстосумами керують лише примітивні інстинкти і зажерливість». Це красномовно доводить вже наступна сцена, у якій, попри усю свою відразу до жінки легкої поведінки, вони охоче пригощаються стравами, які вона їм пропонує. Кульмінаційною гостринкою твору стає раптова перепона, що виникає на шляху мандрівників. Прусський офіцер на пропускному пункті заявляє, що не пропустить диліжанс, якщо Пампушка не вступить з ним у інтимний зв'язок. Пампушка ж опирається, оскільки, хоча вона й повія, але патріотка і ненавидить пруссаків. І тоді її супутники по диліжансу, що вважають себе патріотами і людьми з високими моральними принципами, починають вмовляти Пампушку погодитись на умови німецького офіцера. Письменник показує, як легко моральні принципи з боку цих людей приносяться у жертву вузькоегоїстичним інтересам і жадобі наживи, заради якої вони не зупиняться ні перед чим, навіть перед можливістю піти на змову із ворогом. Шалений психологічний тиск на Пампушку з їхнього боку, зрештою, змушує її погодитись на умови німецького офіцера, після чого усі пасажири диліжансу продовжують свою мандрівку. Ані найменшого відчуття вдячності Пампушці за її жертву ніхто з них не виявив, більш того, коли з'ясувалося, що вона єдина, хто не встиг запастися провіантом під час вимушеної зупинки диліжансу, ніхто навіть і не подумав пригостити її їжею, як це на початку подорожі зробила вона. Наче нічого й не сталося, усі пасажири продовжували удавати із себе добропорядних буржуа, революціонер Коррюде з метою подратувати своїх аристократичних супутників насвистував «Марсельєзу», а голодна й зневажена Пампушка ковтала сльози. Флобер, який довго не давав своєму учневі дозволу на оприлюднення його творів, вважаючи їх незрілими, від «Пампушки» був у справжньому захваті. У листі до своєї племінниці він писав: «Пампушка», новела мого учня, верстку якої я прочитав сьогодні вранці, — це шедевр. Я наполягаю на цьому слові — шедевр композиції, комізму і спостережливості». А у листі до самого Мопассана додавав: «Ця новела житиме, будьте певні. Які вражаючі образи ваших буржуа. Жодного фальшивого! /.../ А кінець! Бідна ридаюча дівчина, а той співає «Марсельєзу». Чудова!»
Як письменник-новеліст Мопассан виявив себе надзвичайно продуктивно. З моменту публікації у збірці «Вечори у Медані» «Пампушки» і упродовж на-ступних десяти років він створив 16 збірок новел («Заклад Тельє», 1881; «Мадемуазель Фіфі», 1882; «Оповідання вальдшнепа», 1883; «Місячне світло», 1884; «Іветта», 1885; «Туан», 1886; «Маленька Рок»,1886 та інші), загальна кількість творів у яких становить понад дві з половиною сотні.
Продовжуючи традиції французької новелістики, Мопассан передусім стверджує в ній реалістичний елемент за рахунок насичення сюжету гостросоціальним, злободенним змістом, в якому відбивались звичаї, стосунки, суспільні типи, характерні для тогочасної Франції, за рахунок поглиблення психологічного аналізу характерів зображуваних персонажів, а також і за рахунок надзвичайно високого рівня стилістичної та композиційної довершеності своїх творів, тих, зокрема, прийомів та якостей, які Мопассан успадкував від свого вчителя Флобера, що, зрештою, дало йому право сказати: «Я повернув Франції смак до новели». Характеризуючи новелістику Мопассана, Золя говорив: «Його оповідання з'явилися одне за одним, нескінченно різноманітні, всі — прекрасні, кожне з них є або маленькою комедією, або невеселою драмою... Читаючи їх, люди сміялися або плакали, проте завжди замислювалися». Томас Манн писав про новелістику Мопассана: «Я вважаю його творчість безсмертною і впевнений, що і через сто років він залишиться найвизначнішим майстром новели».
Паралельно до новел, вже з першої половини 80-х років Мопассан звертається у своїй творчості й до жанру соціально-психологічного роману, в якому спи-рається на реалістичні традиції його попередників — Стендаля, Бальзака, Флобера. До числа найбільш довершених зразків цього жанру в творчості Мопассана належать два перші його романи «Життя» (1883) і «Любий друг» (1885).
Сюжет першого роману «Життя», який Лев Толстой назвав «найкращим французьким романом після «Знедолених» Гюго», реалізує традиційну для тогочасної прози тему «втрачених ілюзій». І. Тургенев, характеризуючи роман Мопассана, писав: «З часів появи «Мадам Боварі» нічого подібного не з'являлося..., оскільки роман Мопассана є одним з видатних явищ, найкапітальніша річ... Заголовок роману «життя». То ціле життя чесної, хорошої жінки, ціла інтимна драма, зображена першокласним художником». Головна героїня роману, юна аристократка Жанна де Во мріє про щасливий шлюб, затишне подружнє життя з коханим чоловіком у подарованому її батьками родовому маєтку. Але на неї чекає гірке розчарування. її чоловік, віконт де Ламар, виявляється типовим донжуаном, людиною нікчемною і аморальною. Він зраджує дружині спочатку із її служанкою, а потім і з іншими жінками і врешті-решт гине від руки чоловіка однієї з них. Такими ж ілюзорними виявляються й сподівання, які Жанна покладає на сина Поля. Своїми забаганками він доводить матір до повного зубожіння, тікає з батьківського дому з повією, яка народжує йому доньку, але сама помирає. У фіналі служанка Розалі, з якою зраджував Жанні її чоловік, привозить їй маленьку онуку, слідом за якою (після поховання дружини) має приїхати й Поль.
Залишок життя вони проведуть тепер разом у невеличкому будиночку, де, за словами Розалі, «життя продовжується, те саме життя, яке ніколи не буває ні таким добрим, ні таким поганим, як думають». Крім власне морально-психологічних аспектів, в романі, за висловом В. Пащенка, зауважена й тема «невпинної деградації старої аристократії в умовах нового часу, під впливом рішучого наступу егоїстичної, невблаганної в гонитві за багатствами буржуазії».
Наступний роман Мопассана «Любий друг» належить до кращих взірців французького реалістичного роману другої половини XIX ст. Написаний із яскравим саркастичним пафосом, він розроблює ще одну, характерну для французького реалістичного роману тему кар'єри молодої людини у Парижі. Карколомну кар'єру — від дрібного і завжди голодного службовця управління Північної залізниці до головного редактора престижної газети «Французьке життя» здійснює головний герой роману, селянин за походженням, Жорж Дюруа. Не наділений від природи якимись особливими здібностями і працьовитістю, він з успіхом компенсує їх відсутність своєю надзвичайно привабливою зовнішністю. «Високий, стрункий, білявий, з рудуватим відтінком волосся, із закрученими вусами, що немов пінилися на губі, з ясними блакитними очима з буравчиками зіниць» він справляв майже гіпнотичне враження на жінок, зачаровуючи їх своєю вродою, через що і отримав прізвисько «Любий друг». Безсоромно і цинічно, завдячуючи лише одній своїй зовнішності, Жорж Дюруа використовує зв'язки багатих і впливових жінок, які сприяють його кар'єрному злету. Початком кар’єри Жоржа є випадкова зустріч із колишнім приятелем Форестьє, який знайомить його із журналістськими колами Парижа. Розпочавши свій шлях у журналістиці простим репортером, Дюруа невдовзі стає коханцем багатої світської жінки Клотільди де Марель, а після смерті Форестьє — чоловіком Мадлени Форестьє. Тепер він вже соромиться свого селянського походження, а тому приєднує до свого прізвища дворянську частку «де», а назву батьківського села видає за назву свого маєтку, іменуючи себе бароном Дюруа де Кантелем. Шлюб з Мадленою приносить ново- явленому баронові солідні статки, але тепер йому вже й цього замало. З метою подальшого кар’єрного просування він заводить роман із значно старшою від нього дружиною власника газети «Французьке життя» пані Вальтер, а дізнавшись від неї про таємні фінансові справи її чоловіка, внаслідок яких той отримав казкові прибутки, розроблює план, який би змусив пана Вальтера поділитись із ним своїми грошима. Скориставшись знайомством із донькою Вальтера Сюзанною, він викрадає її з батьківського будинку, через що родина змушена була віддати скомпрометовану дівчину заміж за цього шахрая. Так Дюруа стає власником двадцятимільйонного посагу, який, фактично, відкриває йому шлях на найвищі щаблі французького суспільства. Навіть обведений Жоржем навколо пальця пан Вальтер, який вважає зятя негідником, не сумнівається, що на досягнутому той не зупиниться і згодом стане ще й депутатом і міністром. Шахрайство і безпринципність головного героя Дюруа не становлять якогось незвичайного виключення у романі. Власне, майже усі представники вищого світу, з якими він спілкується,
поводяться так же цинічно й егоїстично, керуються такими ж кар'єрними розрахунками і міркуваннями зиску, заради яких у будь-який момент готові поступитися своєю людською гідністю і моральними принципами. Безпосереднім об'єктом критики у романі виступає корумпованість і продажність столичної преси, що її уособлює журналістська братія на чолі із паном Вальтером. Спочатку, за словами В. Пащенка, «непомітний володар брудної газетки «Французьке життя» і директор одного з багатьох банків, він поступово починає впливати на політику держави. Газета для нього була лише «роздрібною крамничкою, що підпирає його біржові операції та різні афери». Справжній ділок і мільйонер-фінансист, Вальтер поєднав у собі дрібного торговця-лихваря, що сперечався за один сантим з куховаркою, з економістом-політиканом широкого розмаху. Він не просто володар великих матеріальних цінностей. Це певний символ Третьої республіки з її грандіозними фінансовими спекуляціями й аферами, із всеосяжною продажністю». Таким же негативним уособленням своєї епохи виступає й Жорж Дюруа. Як справедливо зауважив один із французьких критиків, Ж. Лаказ-Дютьє, «Любий друг — це предок багатьох поколінь кар’єристів, що наслідували один одного після 1885 року... Любий друг — це символ гнилості сучасного суспільства». Цікаво, що сам Мопассан слідом за Флобером, який співвідносив себе із головною героїнею роману «Пані Боварі», неодноразово заявляв: «Любий друг — це я». Втім, обидві заяви не слід сприймати буквально. Якщо Флобер, ототожнюючи себе з Еммою Боварі, мав на увазі певну романтичну упередженість свого світосприйняття, то Мопассана з його героєм споріднювали суто зовнішні обставини: при-ваблива зовнішність, незмінний успіх у жінок, як і неповага до них, забезпечене у матеріальному відношенні життя, світські розваги, яких не цурався й письменник. Крім того, слід враховувати й те, що прізвиськом «любий друг» письменник, як правило, підписував вірші в альбомах світських панночок.
Завдання психологічного і соціально-критичного дослідження звичаїв та моралі сучасного йому суспільства Мопассан вирішує і в романі «Монт-Оріоль» (1886), де на тлі невдалого кохання дружини банкіра Андермата Хрістіни і талановитого художника П'єра Бретіньї змальовується атмосфера зловживань і безпринципного лицемірства, в якій чоловік Хрістіни, банкір Андермат, намагається надати джерелам Монт-Оріоля репутацію лікувальних з тим, аби перетворити їх на модний і прибутковий курорт.
В останніх трьох романах, що були створені Мопассаном у другій половині 80-х років XIX ст., активність його суспільної позиції значно ослаблюється. «Полемічний і памфлетний запал, що зростав у Мопассана до середини 80-х років, — пише дослідник його творчості Ю. Данилін, — змінюється тепер у нього посиленням скептицизму, настроями пасивного споглядання і втомленого безвір'я. Колишня життєрадісність затухає, песимізм згущається, і Мопассан стає якось байдуже терпимим до питань, що раніше його хвилювали: у нього виникає бажання прощати людям, глибше входити в розуміння їхніх вчинків, зображати людину з кращого боку; а втім, це зовсім не означало зниження його колишньої гіркої та уїдливої викривальності». Зміни в поглядах Мопассана були значною мірою зумовлені нездоровою політичною атмосферою Третьої республіки і, не в останню чергу, значним погіршенням стану його здоров'я. Все це призводить до того, що Мопассан тепер намагається уникати в своїх творах гострозлободенної проблематики і переважно концентрує увагу на змалюванні суто психологічних, морально-побутових аспектів людського існування. Тема роману «П'єр і Жан» (1884) — самотність людини у суспільстві, нормою якого є егоїстична байдужість однієї людини до долі іншої. Відчуженість, яка виникає між двома братами родини Роланів, лікарем П'єром і адвокатом Жаном, через почуття до однієї і тієї ж молодої вдовиці Роземійї, поглиблюється і сягає свого краю після того, як Жан по смерті давнього друга родини Роланів Леона Марешаля одноосібно успадковує його статки. П'єр не отримує нічого, і це викликає у ньому неприховану заздрість. Тепер він розуміє, що його мати була коханкою Марешаля, і страждає від думки, що не зможе більше шанувати її, як раніше. Поступово почуття ревнощів між братами переростає у неприховану ненависть, яка, зрештою, призводить до морального зубожіння і душевного зчерствіння обох братів, один з яких перетворюється на типового буржуазного ділка, а інший — на ображеного на увесь світ егоїста. В двох отанніх романах «Сильна, мов смерть»(1889) і «Наше серце»(1890) Мопассан звертається до теми «роздвоєння почуттів». У першому з цих романів головний герой, коханець графині, одночасно закохується і в її доньку, що змушує матір страждати між почуттями ревнощів і любові до неї. Головний герой другого роману Андре Маріоль намагається розділити свої почуття між коханням до аристократки і любовними стосунками зі своєю служницею. Слабка наголошеність соціальної проблематики двох останніх романів Мопассана викликала гострокритичну реакцію колишніх поціновувачів його творчості. В числі тих, хто різко засудив ці твори, був і Лев Толстой який, зауважував з цього приводу: «В останньому романі... становище дійових осіб найпотворніше, дике й аморальне, і особи ці вже ні з чим не борються, а лише шукають насолод — марнославних і чуттєвих, статевих, і автор ніби повністю співчуває їхнім прагненням».
Українські читачі ознайомились з творчістю Мопассана ще за життя автора. З початку 30-х років в часописах друкувалися переклади його оповідань, статей, зроблених безпосередньо з перших (французьких) публікацій. Серед перекладачів, що пропагували творчість французького реаліста, були Марко Вовчок, Василь Щурат, Осип Маковей, Іван Рильський та ін. Перша українська збірка новел Мопассана «Дика пані» вийшла 1899 р. у Львові за редакцією і з передмовою І. Франка. В 1927 році було видане перше десятитомне зібрання творів Мопассана, переклади до якого були зроблені В. Підмогильним, М. Рильським, І. Рильським, Л. Івченковою, Б. Козловським та ін.
Л-ра: Зарубіжна література. – 2007. – № 3. – С. 11-15.
Твори
Критика
