«Прославляю кожен день, прожитий на цій землі»: інтерв’ю з Бено Фюрманом

Бено Фюрман проклав собі шлях до вершин, виконуючи ролі сильних людей — боксерів, офіцерів, альпіністів. А тепер 51-річний чоловік написав свою першу книжку про взаємини з природою.

Бено Фюрман під соснами в Бранденбурзі. Актор каже, що після волонтерської праці в лісі нарешті може відрізнити ялицю від смереки

Актори. Це люди, які перетворюють почуття інших людей на власні. Вони вчать текст напам’ять, щоб відтворити його за допомогою власного тіла, дотримуючись режисерських вказівок. Бено Фюрман займається цим уже 30 років. Тож цього лютневого дня йому легко бігти хвойним лісом Бранденбурґа на прохання давно знайомого фотографа Паскаля Бюнінґа та голосно вигукувати останні слова Ґете «Більше світла!», видираючись на дерева. Розіграти мізансцену, звісно, йому до снаги — це його фах. Але ліс як місце для фотосесії було обрано не випадково. Останнім часом Фюрман не тільки відтворював чужі тексти, а й писав власний у формі книжки. «Під деревами» — так вона називається. Знято. Тремтячи від холоду, сидимо в одній з його улюблених кав’ярень у берлінському районі Пренцляуер Берґ, де він живе. Опалення в кав’ярні вийшло з ладу. Фюрман розмовляє з власницею так, ніби вони давні друзі. Каже, що приходить сюди п’ять-шість разів на рік і замовляє каву з вівсяним молоком. Він уже багато разів давав інтерв’ю, але сьогодні дещо інший привід — книжка. Її можна читати буквально як сповідь. Матеріялу достатньо для розмови про працю, прийняття і поступ.

Бено Фюрман написав свою першу книжку, яка називається «Під деревами»

Пане Фюрмане, Ви були в лісі десять днів. У баварських передгір'ях Альп і в «лісі майбутнього» в Тюринґії. Чому Ви вирішили про це написати?

Тому що занурення в природу — це завжди новий досвід. Я поговорив із видавцем про свою любов до природи та про те, наскільки мене хвилюють основні кліматичні проблеми нашого часу. І проєкт «Берґвальд» (нім. гірський ліс) має чудовий підхід: це товариство, засноване представником ґринпіса і лісником. Протягом 35 років вони беруть з собою до лісу пересічних людей, щоб вони, перебуваючи там, під їхнім керівництвом вивчали, як живе ліс. Принаймні фрагментарно. Адже більша частина життя лісу прихована від нас. Але там відчуття загострюються, ви заземлюєтеся в прямому сенсі цього слова, отримуєте глибший зв’язок із природою. Ви пересуваєтеся світом із наново налаштованим компасом.

Що змінилося після цього?

Наприклад, я навчився відрізняти ялицю від смереки. Голки ялиці знизу вкриті своєрідним білим воском. У сосни та смереки цього немає. А модрина — це щось зовсім інше.

Це птах, чи не так?

(Сміється.) Я завжди намагався якомога більше розповісти своїй доньці про природу. Але я не міг відрізнити ворону від крука. Я просто знав, що одні живуть зграями, а інші поодинці. Але хто з них хто? Коли я потім запитав видавця, на скільки сторінок ми розраховуємо, і мені сказали — 250, я спочатку голосно розсміявся. Я ніколи раніше не писав більше п’яти сторінок зв’язного тексту. Відтак я запросив свого друга, журналіста Філіпа Гедемана, у співавтори і минулого березня в Таїланді почав регулярно писати. Я замислився над тим, чому ми такі жорстокі до себе та до планети. Що насправді нині означає зв’язок з природою і гідне з нею поводження? Раніше під час інтерв’ю я всіляко уникав розмов про моє приватне життя, але я зрозумів, що коли ви шукаєте зв’язок з природою, ви не можете це робити, сидячи у вежі зі слонової кістки, ви самі повинні бути відкритими. У цьому плані текст також став міні-автобіографією. І звітом про мої подорожі. Адже я прославляю кожен день, прожитий на цій землі.

У своїй книжці Фюрман розповідає, як йому доводилося навмисно вирубувати дерева, щоб дати шанс на життя свіжим саджанцям

У книжці «Під деревами» Ви, серед іншого, розповідаєте про Таїланд, Гімалаї, Південний Судан і описуєте низку подорожей. Ви пишете, що завжди після зйомок фільмів коротко зустрічалися з друзями та родиною, щоб потім знову вирушити в далекі мандри. Тепер Вас турбують кліматичні проблеми. Що сталося?

Це був поступовий процес. У якийсь момент кліматичне потепління перестало бути лише абстрактною теорією і стало реальністю. Хоча ми намагаємось не допустити потепління на понад 1,5 градуса, у мене таке відчуття, що вже давно потепліло на всі три градуси. Минулого року я був у Таїланді у приватних справах та у відрядженні на Маврикії, і обидва рази, коли я повертався додому, у Берліні було спекотніше, ніж у тих місцях. Це мене лякає. Я хочу зберегти те, що ми маємо на цій планеті. Але що ми можемо і повинні робити? Зрозуміло, що чим менше ми літаємо, тим краще для планети. Але що це конкретно означає? Наша поведінка завжди вбудована в контекст. Я не можу сказати своїй 20-річній доньці: не літай! Не дивись на світ!

З цього приводу письменниця Юлі Це в одному зі своїх інтерв’ю висловилася так: від більшости людей не варто очікувати, що вони кардинально змінять своє життя тут і зараз з огляду на те, що станеться через 50 років.

Кількість людей, які переймаються цією проблемою, зростає — і надія вмирає останньою. Я погоджуюся з нею, що наші дії матимуть лише поступовий вплив. Тим не менш, абсолютно ясно, що з кожним перельотом ми викидаємо продукти згоряння гасу в атмосферу, а тому опинилися в точці, коли не можемо продовжувати, як раніше. Гадаю, що той, хто перебуває у більшій гармонії з собою та світом, відчує, що збився з правильного шляху. Що він не такий класний хлопець, яким хотів би бути. Але я ціную таку людину. Вона стоїть переді мною і випромінює потужне сяйво. Я глибоко поважаю людей, які не вважають, що «після них — хоч потоп», і дбають не лише про себе.

Дослідження та наука важливі, зазначає Фюрман, але так само важливі почуття

Коли селище Люцерат виселили, активістка Луїза Нойбауер тримала перед камерою книжку філософа Ганса Йонаса «Принцип відповідальности» (1979). Головна її теза: «дій так, щоб наслідки твоїх дій були сумісні з постійністю справжнього людського життя на Землі». Ви згодні з цим?

Я присвятив Гансу Йонасу один з розділів... (Офіціянтка ставить йому на стіл яйце і панчету.)

Але Ви їсте м’ясо.

Так. Це постійне питання для мене: іноді я вирішую їсти м’ясо, але частіше — не їсти його. Я не якийсь там святий з німбом. Це далеко не так. Я дослухаюся до свого внутрішнього голосу, який залишає простір для маневру. Ми приймаємо рішення на багатьох рівнях, і, звичайно, вони завжди мають наслідки. Життя складне. Але спочатку ми повинні це визнати. І питання про те, що з цього випливає, для кожного може виглядати по-різному. Хтось каже, що має літати на конґреси у різних куточках планети, тому що вони приносять користь світу. Це щось зовсім інше, ніж коли я, Бено, літаю на Майорку двічі на тиждень просто тому, що можу собі це дозволити, і мені начхати на те, що в зоні Сахеля стає дедалі спекотніше. Кожен робить те, що може.

Яка поведінка правильна, а яка неправильна? Для Фюрмана відповідь на це запитання — це «щоденне дослідження»

Тож що Ви можете зробити, крім того, що надавати власне ім’я та обличчя для медійної підтримки кліматичного руху?

Я не думаю, що життя за одним і тим же шаблоном робить нас щасливішими. Для мене це щоденне дослідження. Наприклад, я позбувся авта, зменшив споживання м’яса і взимку вдома ношу светр, щоб не вмикати опалення. І я різко скоротив свої авіяперельоти. Але я не ходжу в білому пальті.

Тож Ви написали книжку через відчуття сорому?

Коли я літаю, то моя нечиста совість завжди летить зі мною. Так само і коли я їм шматок м’яса. Але деякі речі я все одно роблю, тому що вирішую це зробити в той момент з різних причин. І, звичайно, бувають ситуації, коли я кажу собі: чувак, припини верзти дурниці, що ти не можеш так жити. Безумовно, книжка робить мене ще більш вразливим. І це добре.

Чому?

Тому що вона пропонує ще більше життєвих орієнтирів, яких я мав би дотримуватись. Я хочу досягти особистого поступу, який гарантує стале майбутнє. Але, може, за п’ять років я стану панком і подумаю собі: майбутнього немає. До біса це все! У той час я просто забагато на себе взяв. Я так не думаю. Але хто його знає?

У будь-якому випадку людині не дано позбутися протиріч. Але в медійному дискурсі від окремих людей часто очікують послідовної правильної поведінки. У тому сенсі, що відома екологиня не повинна їсти фастфуд на людях.

Одного разу я брав участь у кампанії, щоб привернути увагу до надмірного вилову риби в наших морях. На плакаті я був голий і тримав перед собою калкана великого. Через кілька місяців жінка в ресторані запитала мене, як так сталося, що вона бачить мене за поїданням риби. Я сказав їй, що ця кампанія не про те, що ми не можемо більше їсти рибу, а про те, що ми мусимо бути відповідальнішими, ніж у 1980-х роках, адже популяції морських риб виснажені, а тому вже виловлюють навіть молоду рибу. Мені йшлося про зменшення споживання. Але, звичайно, ми маємо право нагадувати одне одному про наші принципи. Ба більше, книжка «Під деревами» не прописує моральні стандарти того, якими мають бути люди сьогодні. Натомість я ставлю питання, які, сподіваюся, здатні нас об’єднати. Я відчуваю велике смирення перед питаннями нашого часу — я не знаю відповідей. Але давайте знайдемо їх разом!

«На плакаті я був голий і тримав перед собою калкана великого»

Як Ви прийшли до теми зв’язку з природою?

З роками для мене стало важливим зупинитись і подивитися на те, що відбувається насправді, бути на зв’язку із собою та світом. Для цього я працював з людьми, які мене надихають. Наприклад, я глибоко поважаю духовного вчителя Томаса Гюбля. Я брав участь у його семінарах про «сліпі плями». Наприклад, воєнні травми нашої країни залишаться не опрацьованими, доки ми не наважимося на співчуття та справжнє прийняття замість того, щоб нехтувати ними. Що ми отримали від попередніх поколінь? Ми є не лише сумою виховання та генетики, а й результатом психозів і страхів наших батьків, дідусів і бабусь. Ми воліємо закривати очі на болючий досвід. Усвідомлення цього мене змінило. До того ж рання смерть моїх батьків змусила мене відносно швидко рухатись далі по життю. Тому не дозволяйте болю зруйнувати себе. Травма — це коли ти переживаєш більше емоцій, ніж можеш опрацювати. Цей надлишок ми відсікаємо, і він перетворюється на застиглу тінь всередині нас. Я хотів би побачити свої тіні.

Як Ви медитуєте?

Медитація для мене — це свідома присутність, прийняття того, що є. Сиджу, дихаю і сприймаю.

Під час прогулянки в лісі людина злізає з «каруселі думок», як називає це Фюрман

На природі?

Досить рідко. Але що таке медитація? Це філософське питання. Класична медитація означає спробу заспокоїти розум, але ви не можете його повністю вимкнути, оскільки мозок завжди активний. Медитація полягає в тому, щоб стати чимось більшим за ваші думки. Ви не є вашими думками, вони знаходяться всередині вас. Для мене прогулянка лісом також може бути дуже медитативною, тому що це не що інше, як дихання та вихід з «каруселі думок». Мені набагато легше знайти спокій на природі. Зрештою, ми всі вийшли з лісу.

Ви живете в Берліні. Що Ви можете порекомендувати для відпочинку на природі поблизу?

Теґелів потічок дуже поетичний. Озеро Ліпніцзе біля Вандліца завжди виглядає чудово. Як влітку, так і взимку. Також рекомендую озеро Гельзе в Барнімі, яке можна обійти за дві з половиною години. У Ельбських пісковикових горах у Саксонії можна зайнятись скелелазінням, а якщо вас застанетемрява, то можна заночувати під скелями. Чудовий досвід. Я завжди в захваті від Альп. Вісім годин їзди від Берліна — і ви в Баварських Альпах. Цього року я вже побував у Швейцарських Альпах та австрійській Штирії.

Ви ходили там на прогулянки?

Саме так. Мене чомусь уже не приваблюють всі ці підйоми і спуски. Ти мусиш тягнути з собою купу речей, коли йдеш на скелелазіння.

«Причина, чому я зайнявся акторством, полягала в тому, що я не міг терпіти себе. Мені хотілося кудись подіти свої почуття. Було непереборне бажання виплеснути емоції». Це все ще так, коли вам за 50?

Якщо я чогось і навчився за останній 51 рік, так це того, що життя — це «і те, і інше», а не «або те, або інше». Тому я хочу бути менш категоричним і щедрішим навіть із собою. Навіть якщо щось, на перший погляд, не відповідає моїй системі цінностей, я все одно можу послухати. Кричати одне на одного, відгородившись глухою стіною, — це не вихід. Тому я точно став більш гнучким. Раніше у мене було відчуття, що моє статеве дозрівання затяглося. То на сьомому небі, то вбитий горем. Не те щоб тепер у мене все гаразд, але моє співжиття з самим собою стало приємнішим, ніж будь-коли раніше. З одного боку, це пов’язано з дорослішанням. А з другого боку, це пов’язано зі способом життя, який змушує мене придивитися до себе: що насправді відбувається зі мною зараз?

Протягом багатьох років Фюрман бере участь у кампаніях на захист довкілля

Біографічна довідка

Бено Фюрман народився 17 січня 1972 року в родині вчителів із берлінського району Кройцберґ. Його мати померла, коли йому було сім років, а через вісім років він втратив батька, який помер від раку.

Після десятого класу Фюрман залишив навчання в школі, отримав свої перші невеликі ролі і в 1991 році поступив до Театрального інституту Лі Страсберґа в Нью-Йорку, де навчався акторській майстерності.

1999 року він отримав Німецьку кінопремію за найкращу головну роль у фільмі «Історія Бубі Шольца». Едґар Райц знімав його у «Другій батьківщині», Дитрих Брюґеман — у «Гайль», а Том Тиквер — у «Вавилон Берлін». На міжнародному рівні він знімався разом з Гітом Леджером у фільмі «Пожирач гріхів» і Мілою Йовович у фільмі «Вцілілий».

Він також часто виступає як читець. Наприклад, він читав трилер Джо Несбо «Кривавий місяць» і Скота Фіцджералда «Великий Ґетсбі».

Протягом багатьох років бере участь у соціяльних та екологічних проєктах. Фюрман є активістом Amnesty International і батьком 20-річної доньки, з матір’ю якої він розлучений від 2007 року. Фюрман живе у берлінському районі Пренцляуер Берґ.

«Під деревами» у співавторстві з Філіпом Гедеманом — перша книжка Фюрмана. У ній він описує, серед іншого, свій досвід підтримки проєкту «Берґвальд». Ця ініціятива допомагає пристосувати місцеві ліси до зміни клімату, залучаючи волонтерів до посадки дерев.

Записала Юлія Фризе.

Інтерв’ю вперше було опубліковано в журналі Німецької залізниці «Mobil» 17 березня 2023 року.

З німецької переклав Юрій Глебов