Біографія Салмана Рушді

Сер Салман Рушді – британський письменник, критик, публіцист індійського походження, президент американського ПЕН-центру, президент і засновник Міжнародного парламенту письменників, творець ряду всесвітньо відомих творів; член Королівського літературного товариства – народився 19 червня 1947 року в Бомбеї (штат Махараштра, Індія).

Його батько, Аніс Рушді, був успішним підприємцем, випускником Кембриджа. Батьки Салмана були мусульманами, але не афішували своєї релігії. Салман Рушді – старший з чотирьох дітей і єдиний син в сім'ї.

Салман Рушді здобув хорошу освіту: спочатку його віддали в комерційну школу в Бомбеї, потім відправили до Великої Британії в престижний інтернат Регбі (Rugby School). У 1964, під час індо-пакистанського конфлікту, сім'я Рушді, як і багато інших індійських мусульман, перебралася до Пакистану і поселилася в Карачі. За наполяганням батька Салман Рушді поступив в Кінгз-коледж Кембриджського університету (King's College, Cambridge), де вивчав історію та англійську літературу. Тут він брав участь в Кембриджській театральній трупі.

Отримавши диплом, Рушді знов вирушив до Пакистану і влаштувався на телебачення, потім повернувся до Великої Британії, де став працювати копірайтером у великому лондонському рекламному агентстві Ogilvy & Mather. У 1964 Рушді отримав британське підданство і відтоді постійно живе у Великій Британії.

Перший роман Рушді «Ґрімус» (Grimus), опублікований у 1975, не був відмічений критиками та не мав комерційного успіху. Але через шість років – у 1981 – з'явилася його друга книга – «Опівнічні діти» («Діти півночі»; «Midnight's Children»), що принесла письменникові популярність. За цю велику сімейну хроніку XX століття (в основі сюжету лежить історія індійської сім'ї) Рушді був удостоєний численних нагород, зокрема Букерівської премії (Booker Prize for Fiction, 1981), премії Джеймса Тейта Блека (James Tait Black Memorial Prize for fiction, 1981), літературної премії Асоціації викладачів англійської мови (English-Speaking Union Award, 1981). У 1993 за «Дітей» Рушді отримав премію «Букер Букерів» – нагороду за найкращий роман, що коли-небудь удостоювався Букера.

У 1983 вийшов третій роман Рушді – «Сором» (Shame), в якому багато критиків побачили алегоричне зображення політичного життя в Пакистані.

У 1989 був опублікований четвертий, найзнаменитіший і найскандальніший роман Рушді – «Сатанинські вірші» (The Satanic Verses). Він викликав великий резонанс у всьому світі. У романі описано життя індійських акторів Джібріла Фарішти та Саладіна Чамчи, що вижили в авіакатастрофі. Вони потрапляють до Англії, де Чамча поступово вживається в образ диявола, а Фарішта стає втіленням архангела Гавриїла. У одній з частин роману пророк Мухаммед, якому дано ім'я Махунд, погоджується визнати трьох язичницьких богинь, а три повії називають себе дружинами Посланника. Прихильники ісламу оголосили роман Рушді віровідступницьким і блюзнірським. Влада Індії, Судану, Єгипту, Саудівської Аравії і багатьох інших мусульманських країн заборонили видавати книги людини, що образила їхню віру.

14 лютого 1989 духовний лідер Ірану аятолла Хомейні видав релігійний едикт – фетву, в якій назвав вбивство Рушді богоугодною справою. За голову письменника різні радикальні ісламські організації призначали нагороди, їхня величина доходила до 2,8 мільйона доларів. Більш того, переслідуванням піддавалися всі, хто брався видавати або продавати роман. Від рук релігійних екстремістів загинув перекладач «Сатанинських віршів» японською мовою, були поранені італійський перекладач і норвезький видавець. В Англії були підірвані бомби біля магазина фірми Penguin Books, де книга була виставлена на продаж. У березні 1989 фетва привела до розриву дипломатичних відносин між Великою Британією та Іраном.

Незважаючи на небезпеку, редактори та критики американського видання USA Today включили «Сатанинські вірші» в список з 25 книг, які найбільше вплинули на читачів і видавничий бізнес в останню чверть XX століття.

Загроза замаху змусила Рушді довгий час ховатися: він таємно переїздив з однієї конспіративної квартири на іншу, його цілодобово охороняла поліція.

Пізніше Салман Рушді випустив ще декілька романів: «Гарун і море оповідок» («Haroun and the Sea of Stories», 1990), «Останнє зітхання мавра» («The Moor's Last Sigh», 1995), «Земля під її ногами» («Ground Beneath Her Feet», 1999), «Лють» («Fury», 2001), «Чаклунка з Флоренції» («The Enchantress Of Florence», 2004), «Клоун Шалімар» («Shalimar the Clown», 2005, номінація на Букерівську премію того ж року), «Недбалі господарі» («Careless Masters», 2007) і «Параллельвіль» («Parallelville», 2007).

У вересні 1998 британський уряд відновив дипломатичні відносини з Іраном, розірвані раніше через фетву аятоли Хомейні. Попри те, що фетва залишалася в силі (аятола Хомейні помер, не скасувавши її), Рушді знову став з'являтися на публіці. Він навіть знявся в епізоді кінофільму «Щоденник Бриджіт Джонс» («Bridget Jones's Diary», 2001), зігравши самого себе. Рушді зміг знов відвідувати країни Сходу. Але візит у Делі все одно вимагав від нього ретельного маскування.

7 серпня 2005 в газеті The Washington Post була надрукована стаття Рушді «Час для реформування ісламу» (The Right Time for An Islamic Reformation). У публікації письменник пропонував мусульманам ставитися до релігії з історичної точки зору, усвідомити, що вона основана на легендах, а не на реальності. Він закликав до терпимості й неупередженості, які, на його думку, призведуть до миру.

Чергову хвилю незадоволеності в Пакистані, Ірані та Індії викликало присудження Рушді лицарського титулу. 16 червня 2007 з нагоди дня народження королеви Єлизавети II «за служіння літературі» Салман Рушді був посвячений в лицарі Британської Імперії. Відтепер письменник має іменуватися сером. Офіційний представник іранського міністерства закордонних справ Мохаммад Алі Хоссейні назвав присудження лицарства Рушді ознакою ісламофобії серед високопоставлених британських чиновників.

В Ірані та Пакистані почалися безлади, пов'язані з нагородженням письменника: у пакистанському місті Мултан сотні релігійних фанатиків спалили опудало британської королеви та Рушді, вимагаючи судити його за ісламськими законами. За голову Рушді знов було призначено винагороду. Тегеранське радикальне угрупування «Організація за увічнення мучеників мусульманського світу» запропонувала за вбивство Рушді 150 тисяч доларів.

Через два тижні після скандалу з приводу присудження Рушді титулу його четверта дружина Падма Лакшмі, актриса, модель і телеведуча індійського походження, подала на розлучення.

У липні 2008 книга Рушді «Опівнічні діти» перемогла в читацькому конкурсі, влаштованому організаторами британської літературної премії Man Booker, на найкращий роман, що коли-небудь отримав «Букера». Твір Рушді вибрали близько 36 відсотків відвідувачів сайту премії, що взяли участь в голосуванні.

12 серпня 2022 в Чаутоква (штат Нью-Йорк) під час виступу Рушді на сцені з'явився чоловік, який напав на письменника з ножем. Його доставили в лікарню, де терміново прооперували. Рушді залишився підключеним до апарату штучної вентиляції легенів. За словами його агента, в письменника пошкоджена печінка, перерізані нерви на руці, він скоріше за все втратить око.

Салман Рушді є президентом американського ПЕН-центру, старої міжнародної організації, що захищає права і свободи людини. Також він є президентом і засновником Міжнародного парламенту письменників (International Parliament of Writers).

У 2018 підписав звернення Американського ПЕН-центру на захист українського режисера Олега Сенцова, політв'язня у Росії.

Салман Рушді був одружений чотири рази. Його перша дружина – актриса Клариса Луард (були одружені в 1976–1987). У подружжя народився син Зафар Рушді. Друга дружина Рушді – американська письменниця Маріана Віггінс (1988–1993). Втретє Рущді був одружений з британською видавницею Елізабет Вест (1997–2004), у них народився син Мілан. З Падмою Лакшмі, четвертою дружиною, Рушді прожив близько трьох років (2004–2007), цього разу у нього не було дітей.

Твори:

Романи:
«Ґрімус» / Grimus (1975).
«Опівнічні діти» / Midnight's Children (1981).
«Сором» / Shame (1983).
«Сатанинські вірші» / The Satanic Verses (1988).
«Гарун і Море оповідок» / Haroun and the Sea of Stories (1990).
«Останній подих мавра» / The Moor's Last Sigh (1995).
«Земля під її ногами» / The ground beneath her feet (1999).
«Лють» / Fury (2001).
«Клоун Шалімар» / Shalimar the Clown (2005).
«Флорентійська чарівниця» / The Enchantress of Florence (2008).
«Два роки, вісім місяців і двадцять вісім ночей» / Two Years Eight Months and Twenty-Eight Nights (2015).
«Золотий дім» / The Golden House (2017).

Збірки:
«Безпритульний за вибором» / Homeless by Choice (1992, разом з Р. Джхабвала та В. С. Найпол).
«Схід – Захід» / East, West (1994, оповідання).
«Найкращі американські оповідання» / The Best American Short Stories (2008, як гостьовий редактор).

Дитячі книги:
«Гарун і Море оповідок» / Haroun and the Sea of Stories (1990).
«Лука і вогонь життя» / Luka and the Fire of Life (2010).

Есе та нехудожні твори:
«Усмішка ягуара» / The Jaguar Smile: A Nicaraguan Journey (1987).
«З щирими намірами» / In Good Faith (1990).
«Вигадана батьківщина: есе і критика» / Imaginary Homelands: Essays and Criticism, 1981–1991 (1992) (есеїстика).
«Чарівник країни Оз: Фільмо-класика BFI» / The Wizard of Oz: BFI Film Classics (1992).
«Махатма Ґанді» / Mohandas Gandhi, часопис Time (13 квітня 1998).
«Уявіть що раю не існує» / Imagine There Is No Heaven, часопис The Guardian (16 жовтня 1999).
«Схід синій» / The East is Blue (2004, есе).
«Переступити цю межу: колекція есе» / Step Across This Line: Collected Nonfiction 1992–2002 (2002).
«Гарненький огірочок» / A fine pickle, часопис The Guardian (28 лютого 2009).
«На півдні» / In the South, часопис Booktrack (7 лютого 2012).
«Джозеф Антон» / Joseph Anton: A Memoir (2012).