Ленгстон Г’юз. Дядько Сем
— Ніхто не вибирає собі батька, матір і кревних і не відповідає за них,— сказав Простак.— Ми відповідаємо тільки за тих, кого самі собі вибрали, з власної волі. Я вибрав собі Джойс, мою дружину, і люблю її. А кревна моя — Мінні, ота далека родичка, що причепилась до мене, відколи приїхала з Півночі.
І все ж, бозна-чому, я й її люблю, хоч її часом несила витерпіти.
Може, тому, що Мінні певна, ніби розуміє мене, а я таки справді розумію її.
— Загалом у вас із нею однакові інтереси,— зауважив я.
— Загалом-так,-погодився він.-Ми обоє любимо високі табуретки, коли вони стоять у барі. Та й родичка ж вона як-не-як, хоч і далека, і мені шкода, що вона захворіла. Мій дядько Сем теж далекий родич. Але дядька Сема я ніколи не бачив у вічі.
— А я й не знав, що в тебе є дядько на ім'я Сем.
— Є, аякже. І в тебе е. Але ми за нього не відповідаємо.
Я кажу про отого старигана в вузьких штанях, фраку й циліндрі зі смугасто-зоряною стрічкою, що живе на горищі Білого Дому, над президентом. Він, певно, вдівець, бо я щось ніколи не чув про тітку Семиху. Або старий парубок. Але мені кажуть, ніби він мій дядько.
— Аз якого ж це боку? — спитав я.— З материного?
— Не підшпигуй мене,— сказав Простак,— а то я тобі скажу, з якого боку твої родичі. Не може бути, щоб десь колись там чиєїсь крові не підмішалося. Я кажу про Американця з великої літери, отого чолов'яґу з гострою борідкою. Отого, що з плакатів про набір до армії тиче мені пальцем у вічі: «Ти потрібен дядькові Семові!» Я, коли ще був у таких літах, що мене могли призвати, боявся його мало не до смерті. Але й тоді я мав до нього деякі запитання. Я казав: «Дядьку Семе, коли ти справді мій дядько, доведи це. Доведи, що 'ми з тобою кревні, перше ніж забрати мене до тієї своєї армії. Родичі ми чи не родичі? Коли родичі,
то чого ти такий білий, а я такий темношкірий? Поясни, дядьку Семе».
— Ну, і відповідав він тобі? — спитав я.
— Ні,— відказав Простак.— Ось тому я й хочу знати, родич мені дядько Сем чи не родич. Він знає, що я не білий.
— Он як?
— А сам він білий.
— Он як?
— Отож дядькові Семові не доводиться щоразу подавати скарги до верховного суду, коли він захоче на Півдні випити чашку кави,— сказав Простак.— І в штаті Міссісіпі йому не треба через суд добиватися свого права щоразу, як він захоче проголосувати.
— Сегрегація минеться й рівність на виборах прийде свого часу,— відказав я.
— І смерть також.
— Конституція, уряд, закон — тепер усі на боці негрів.
— А дядько Сем? — спитав Простак.
— Як символ уряду — безперечно. Згадай Рузвельта, Кеннеді, а тепер — Джонсона.
— Фобеса, Барнета, Істленда,-докинув Простак.
— Я не смішки строю,— насупився я.
— І я ні,— відказав Простак.— У них там, у Вашінгтоні, до біса циліндрів із смугасто-зоряними стрічками. Хай би дали й мені один.
— Нащо?
— Тоді я був би дядьком Семом.
— Ти говориш, як Ніпсі Рассел. Справді, в смугасто-зоряному циліндрі ти був би схожий на Ніпсі Рассела.
— Ніпсі в телевізорі мені подобається,— відказав Простак,— тож я не від того, щоб на нього скидатися. Нехай би уряд надрукував такі великі плакати й вивісив у метро: Ніпсі Рассел у ролі дядька Сема. Ні, таки треба, щоб був і чорношкірий дядько Сем.
— Ах ти шовіністі — вигукнув я.
— Як це слово означав те, що я думаю, то візьми його назад!— зажадав Простак.
— Ні, воно означає не те, говори далі.
— А що ж воно означає?
— Людину, так просмерділу расизмом, що її ніхто не годен витримати. Або, іншими словами, таку, як ти, коли хочеш зробити дядька Сема чорним.
— Та хоч би шоколадним,— відказав Простак.— Або індіанином, як_ американські тубільці, або китайцем, як американські китайці, або японцем, як оті каліфорнійські нісеї. Адже ж тепер у моді інтеграція, то чом дядька Сема не намалюють таким, ніби його матінка інтегрувалася ще й раніш за нього?
— Чи ти тямиш, що кажеш? — спитав я.— Ти ж говориш про змішані шлюби, а не про інтеграцію. А той дядько Сем, що ти бачиш на плакатах,— він, звичайно, європеєць із походження.
— Отож мені й набридло весь час бачити свого дядька європейцем з походження,— не вгавав Простак.— Мені б хотілось нарешті побачити його таким, як я,— темношкірим.
— Дядько Сем — це символ, я ж тобі казав. Він не належить ні до якої раси чи групи. Символи не мають кольору.
— Тоді я б хотів, щоб він став нарешті й моїм символом,— правив своєї Простак.— Я ще не бачив дядька Сема, схожого на мене.
— Ти, здається, живеш у світі марень. Ось уяви собі, що завтра в газетах надрукують темношкірого дядька Сема. Ти повіриш своїм очам?
— Коли сам побачу, то повірю. І з Адама Клейтона Пауела теж був би непоганий дядько Сем. Або, коли хочеш молодшого, Гаррі Белафанте,— чим не красень? А найкращий — Сідні Пуатьє!
Смугасто-зоряний дядько Сем! Або, скажімо, «міс Америка», вгорнена в прапор, як статуя Свободи. Я ще ніколи не бачив, щоб «міс Америка» була не біла. Якби я був художник, то часом малював би Америку схожою на Маріан Андерсон. Або на Клодію Макнейл, що з «Родзинок на сонці». Ну скажи, хіба Клодія Макнейл не була б «міс Америкою» перший сорт — із такими цицьками, як у неї!
— Мрій, мрій далі,— буркнув я.
— Ну, а червоношкіру індіанку то вже напевне можна було б зробити «міс Америкою»,— сказав Простак.— Адже індіани були перші американці. Правда, тепер ковбої в кіно так потіснили їх назад, що вони вже стали останні американці. Але ж на честь того, що колись вони були перші, годилось би, щоб були індіанські дядьки Семи й індіанські «міс Америки».
— Ну, голова індіанина принаймні була колись на центові.
— А голови негра не було,— відказав Простак.— Нашої голови ніколи не було й на центові. Ні на однодоларовому папірці, ні на п'ятидоларовому, ні на десятці. І на поштовій марці після Букера Т. Вашінгтона не було жодного негра.
— Недавно була марка з Фредеріком Дугласом, - заперечив я. - І взагалі негрів у Америці тільки десять процентів.
— Зате ми здіймаємо дев'яносто процентів ґвалту,— відказав Простак,— отож я хочу, щоб на марці був Вершник свободи, або Мартін-Лютер Кінг, або я, вбраний, як дядько Сем. Ми вже скоро сто років як вільні. Не так воно легко прожити сто років у вільній країні, коли ти чорношкірий, тож я заслужив, щоб моя голова була на марці.
— А на якій? — спитав я.
— На першій космічній марці, випущеній, щоб послати на орбіту — геть із земної кулі,— відповів Простак.— На волю!
Я в образі дядька Сема — на листі, посланому па Місяць.
— Ну, помрій, помрій, мрійнику,— сказав я.
Твори
Критика