Біографія П’єра Бомарше
П’єр-Оґюстен Карон де Бомарше – французький драматург і публіцист епохи Просвітництва – народився 24 січня 1732 року в Парижі.
Син ремісника-годинникаря і сам годинникар, він розпочав із того, що винайшов анкерний спуск у годинниковому механізмі (що свідчило про його талант механіка) і зміг захистити свій винахід, привласнений одним королівським годинникарем. Таким чином, він, підмайстер, виграв свій перший процес, замірившись на існуючу систему та порушивши встановлений порядок. Його замовниками стали королівська сім'я, знать, багаті фінансисти. Поступово Бомарше посів високе суспільне становище, отримав важливі посади. Він прилучився до фінансових, банківських, комерційних операцій. Бомарше був підприємливим і йому часто таланило.
У 1764 він уперше відправився за кордон – спочатку в Іспанію, де виконував доручення французького уряду, пов'язане з делікатними політичними та економічними обставинами: у 1770-х він декілька разів відвідав Англію, Голландію, Австрію. Метою його поїздок було виконання різноманітних дипломатичних доручень. Бомарше переконав французький уряд надати допомогу Північній Америці у її боротьбі з метрополією. Маючи рідкісне дипломатичне обдарування, Бомарше вів таємні переговори з американськими агентами, уклав угоду між Францією та Америкою і постачав повстанців зброєю.
У 1773–1778 Бомарше вів тривалий судовий процес з приводу спадщини зі своїм супротивником графом де Лаблашем. Цей процес, виграний ним урешті-решт, перетворився у боротьбу з королівським правосуддям і самим королем. Окрім того, в 1777 Бомарше заснував товариство драматургів, які в ті часи цілком залежали від книговидавців та акторів, і домігся визнання авторського права. Він віддавав усі свої сили та всі статки для того, щоб видати твори Вольтера, дві третини з яких були забороненими. У 1783–1790 йому справді вдалося видати зібрання творів Вольтера у 70 і 92 томах. Вважаючи забобони «найстрашнішим лихом роду людського», Бомарше жваво цікавився новими науковими відкриттями. Кмітливість, мужність, активність, непохитність духу проявив драматург і в роки революції. Він постачав революційні війська зброєю. У 1792 Бомарше заарештували, він дивом уник смерті, емігрував, а в 1793 повернувся на батьківщину, домігшись зняття із себе звинувачень. Під час якобінської диктатури та в часи Директорії він був у заслуженій пошані.
Активна громадська діяльність Бомарше постійно супроводжувалася літературною творчістю – і публіцистичною, і художньою. Його відомий у всій Франції судовий процес відобразився у «Чотирьох мемуарах для ознайомлення зі справою П'єра Карона де Бомарше» (1773–1774), які мали великий успіх. У «Мемуарах» («Memoires») Бомарше піддав осуду всі форми гноблення, несправедливості та тиранії. Використовуючи свій полемічний талант і художнє обдарування, Бомарше написав «Мемуари» наче комедію: його супротивники змальовані як комічні персонажі, і сцени, в яких вони діють, також сповнені комізму (наводяться словесні перепалки Бомарше зі суддею Гезманом і його дружиною). Бомарше боровся проти парламенту як інституту, перетвореного з реакційний бюрократичний заклад. «Мемуари» були спалені катом, але їхнього автора одностайно визнали «великим громадянином».
Пізніше, після цілковитої перемоги, Бомарше написав філософський твір «Найпростіші думки про відновлення парламентів» у формі доповіді королю, де він сформулював свої політичні погляди: королівська влада не дається Богом, закони призначені для блага народу і є недоторканими; будь-який уряд повинен пам'ятати, що влада належить народові тощо.
Художня творчість Бомарше значна і різноманітна. Надихнувшись народними фарсами, він писав т. зв. веселі «паради», в яких головні персонажі – простолюдини («Жан-дурень на ярмарку», «Колен і Колетта», «Чоботи-скороходи» та ін.). У цих творах Бомарше критикує суспільні вади: у «парадах» прослідковуються начерки деяких персонажів, які з'являться згодом у більш зрілих творах драматурга.
Драматургічна діяльність Бомарше розпочалася з написання міщанських драм. До першої з них – «Євгенії» («Eugenie», 1767), в якій ішлося про те, як розбещений аристократ звабив цнотливу дівчину, – Бомарше додав теоретичний маніфест-передмову «Дослідження про серйозний драматичний жанр». Він заперечує трагедію, заявляючи, що сучасного глядача не можуть цікавити події, які відбувалися в Афінах чи Стародавньому Римі, оскільки вони не навчають правилам моралі. Спектакль повинен викликати у глядачів почуття співпереживання, що ставило би їх на місце героїв і таким способом застерігало від життєвих помилок. Дотримуючись своїх принципів, Бомарше написав ще одну міщанську драму – «Двоє друзів, або Ліонський купець» («Les deux amis, ou Le negotiant de Lyon», 1770). Драматичні події, що спіткали доброчесних банкірів, мали підкреслювати шляхетність, чутливість, самовідданість героїв, пройнятих чи почуттям дружби, чи любов'ю. Але, попри композиційну досконалість п'єси, герої її далекі від реальних людських характерів. Бомарше і сам зрозумів, що серйозний жанр не для нього, і тому звернувся до комедії.
«Севільський цирульник» («Le barbier de Seville, ou La precaution inutile», 1775) спочатку мав форму «параду», згодом – опери, і лише потім комедія набула форми, відомої багатьом поколінням глядачів. Найголовнішим для Бомарше було висловити свою відданість інтересам третього стану. Недарма граф Альмавіва з допомогою свого слуги Фігаро одружується з дівчиною із буржуазної сім'ї Розіною, яка, люблячи його, не бажає бути його утриманкою.
«Шалений день, або Одруження Фігаро» («ha folle journee, ou Le mariage de Figaro», 1784), яку без вагань можна вважати шедевром сценічного мистецтва та суспільно-політичним актом, була справжньою сповіддю Бомарше. Недарма Людовік XVI, прочитавши у 1782 рукопис комедії, заборонив ставити її на сцені, заявивши: «Якщо бути послідовним, то, щоб дозволити постановку цієї п'єси, потрібно зруйнувати Бастилію. Ця людина знущається з усього, що слід поважати в державі». Бомарше чудово розумів, що причини заборони його п'єси були суто політичними. Але сам Бомарше, який неофіційно займав пост міністра і вирішував важливі державні справи, був потрібний уряду, через те, попри заяву короля, перемогу все ж здобув драматург. Комедія була передвісницею 1789 року. Недарма Дантон заявив, що «Фігаро» поклав край аристократії, а Наполеон назвав п'єсу «революцією в дії».
Бомарше жваво цікавився проблемою реформи опери, намагаючись знайти прийоми, за допомогою яких можна було б передати філософський зміст п'єси мовою музики.
На доказ правильності своєї теорії він написав лібрето опери «Тарар» («Таrаrе», 1787), музику до якої створив знаменитий А. Сальєрі. За сюжетною канвою ця опера схожа на сюжет «Весілля Фіґаро»: цар Атар хоче звабити наречену солдата Тарара. Бомарше розвінчує несправедливість, що панує у суспільстві, славить особисту, а не станову велич людини. Драматург доводить, що зловживання верховною владою призводить до краху цієї влади. У другу редакцію опери, створеної до річниці взяття Бастилії (1790), Бомарше увів нові теми – права на шлюбування, на розлучення без участі священиків, відміни работоргівлі і тему свободи для пригноблених народів.
Своєрідним завершенням «Одруження Фіґаро» стала остання частина трилогії про Фігаро – «Злочинна матір» («La mere coupable, ou L'autre Tartuffe», 1792), поява якої була пов'язана з прагненням до естетичного оновлення жанрів на французькій сцені в роки революції. Бомарше спробував створити щось схоже на мелодраму, відгукуючись, як завжди, на вимоги часу.
«Севільський цирульник» і «Одруження Фіґаро» стали кульмінацією в еволюції французького театру XVIII століття. Ці комедії завжди актуальні, вони й сьогодні не сходять з підмостків театрів, зокрема, й українських (перша постановка «Одруження Фіґаро» – в театрі імені І. Франка; Вінниця, 1920). На сюжети п'єс Бомарше, крім А. Сальєрі, написали опери В. А. Моцарт («Одруження Фіґаро», 1786), Дж. Россіні («Севільський цирульник», 1816). Українською мовою «Безумний день, або Весілля Фігаро» переклали Г. Юра (1920), В. Самійленко («Шалений день, або Одруження Фігаро», 1930), С. Тобілевич (1915).
П’єр Бомарше помер 18 травня 1799 року в Парижі.
Твори:
1767 – Євгенія (Eugénie), драма.
1767 – L'Essai sur le genre dramatique sérieux.
1770 – Двоє друзів (Les Deux amis ou le Négociant de Lyon), драма.
1773 – Севільський цирульник (Le Barbier de Séville ou la Précaution inutile), комедія, прем'єра відбулася 3 січня 1775.
1774 – Mémoires contre Goezman.
1775 – La Lettre modérée sur la chute et la critique du «Barbier de Sérville».
1778 – Божевільний день, або Одруження Фігаро, комедія.
1784 – Весілля Фігаро (Préface du mariage de Figaro).
1787 – (Tarare), опера.
1792 – Злочинна мати (La Mère coupable ou L'Autre Tartuffe), драма.
1799 – Voltaire et Jésus-Christ.
Твори
Критика
