«Яка все ж таки у мене дивна доля!» (Творчий шлях Бомарше: зигзаги удачі)
В. М. Назарець
Бомарше був одним із найбільш яскравих представників своєї епохи, можливо, навіть більш яскравим, ніж вона сама. Його доля — ланцюг карколомних злетів і стрімких падінь — є майже дзеркальним відображенням політичної біографи Франції другої половини XVIII ст. і разом з тим дивовижно нагадує долю головного з придуманих ним героїв — пройдисвіта і балакуна, незмінного улюбленця театральної публіки — Фігаро. Дивовижна жвавість характеру, воістину фантастична винахідливість, яка за будь-яких обставин дозволяла йому не втрачати присутності духу, знаходити вихід з усіх тих перешкод, якими щедро обставила життєвий шлях Бомарше його примхлива доля – такий набір характерних рис драматурга. Шипучий, як шампанське, — ця метафора, через яку характеризує Бомарше Герцен, — надзвичайно вдало і лаконічно домальовує в уяві образ людини, ім’я якої ввійшло в пам’ять нащадків, склало епоху в житті театру, світову славу і предмет національної гордості Франції.
П’єр Огюстен Карон де Бомарше народився в Парижі на вулиці Сен-Дені 24 січня 1732 року. Частка «де», що свідчила про дворянську належність прізвища, — наслідок пізніших здобутків нашого героя, оскільки доля розпорядилася так, що хлопчик з’явився на світ в родині годинникових справ майстра Андре Карона, годинникаря з діда-прадіда. Питання походження, винятково важливе для суспільства, в якому всі сили кинуті на пошуки засобів у боротьбі за існування, залишалося болючим місцем Бомарше впродовж майже усього його життя. «Я перебував серед натовпу людей темного походження...», — відверто поскаржиться глядачу герой Бомарше, Фігаро, згадуючи своє дитинство. Немовби компенсуючи незручності власної долі, Бомарше «підправляє» біографію свого героя, знаходячи щасливе «пояснення» обставинам його низького походження: «Яка все ж таки у мене дивна доля! — Зауважує Фігаро. — Невідомо чий син, викрадений розбійниками, вихований у їхніх звичаях, я раптом відчув до них відразу і вирішив піти чесним шляхом, і звідусіль мене відтискали!»
У реальному житті все було інакше. Не було ніякої таємниці походження, ніяких іменитих батьків. Вигляд старого Карона нічим не нагадував розбійника, що гендлює вкраденими немовлятами. Навпаки, цей достатньо шанований майстер, що, крім усього іншого, відрізнявся ще й чуттєвою натурою та схильністю до читання літератури, турботливо піклувався як про утримання родини, так і про пристойне виховання своїх нащадків. Відвідування церкви було обов’язковим. Запізнення відразу ж каралося штрафом, що брався із суми, яку старий Карон щомісячно видавав дітям на ласощі. Деякий час маленький Бомарше навіть ходив до школи, на яку його батько, втім, не покладав якихось особливих надій, оскільки доля його сина була вже визначена: він повинен був зайняти місце помічника у його майстерні.
Бомарше цілком оволодів премудрощами батьківської справи, проте навряд чи отримував від неї задоволення. Його уявлення про «чесний шлях», — той, про який згодом з таким пафосом буде говорити його герой, вочевидь, досить суттєво розходились як з уявленнями старого Карона, так і з тими можливостями, які могла обіцяти обрана ним для сина професія. У 13 років Бомарше переживає невдалий роман, який викликав у нього приступ чорної меланхолії і змусив його взятися за перо. «В той час у мене була одна знайома, яка, познущавшись над моїм палким коханням, вийшла заміж. Я хотів покінчити з собою», — буде вже в зрілому віці згадувати Бомарше. Подібні настрої аж ніяк не сприяли тій справі, якою повинен був займатися Бомарше. Елегійні спогади про перше почуття пробудили у ньому пристрасть до музики. Кажуть, що він грав мало не на всіх інструментах з ранку до вечора, отруюючи існування як своєї родини, так і її найближчих сусідів.
У досить сумнівній компанії, що нею себе оточив у цей час Бомарше, було чимало представниць іншої статі, яким він складав невибагливі за змістом і формою вірші. Усе це тривало досить довго, але зрештою терпіння старого Карона луснуло і після чергової сварки він виставив сина за поріг. Утім, як гадають, це вигнання було швидше вимушеним, фіктивним заходом, і старий Карон спритно розіграв усю цю комедію лише з тим, щоб спробувати ще раз наставити свого зарозумілого нащадка на шлях істини. Умови повернення під крівлю рідної домівки, які він невдовзі запропонував Карону-молодшому, були досить жорсткими і виключали з його життя майже все, що не мало прямого відношення до годинникарської справи. Утім, йому не залишалося нічого іншого, як погодитись із ними. Але, як справедливо зауважували наші пращури, все, що не робиться, робиться на краще. Можливо, саме цей несприятливий збіг обставин і відіграв вирішальну роль у долі молодого годинникаря.
Доля посміхнулась йому три роки по тому, коли нікому не відомий юнак, який досяг вершин професійної майстерності, прославився як винахідник. Проте спочатку справа ця отримала досить несподіваний зворот. У вересні 1753 року знаменитий годинникар Лепот опублікував у газеті «Меркюр» повідомлення про зроблене ним важливе удосконалення годинникового механізму. Двома місяцями раніше своєю радістю з приводу аналогічного відкриття, звичайно, під умовою збереження його в повній таємниці, з Лепотом поділився не хто інший, як годинникар-початківець П’єр Огюстен Карон-молодший. Справа дійшла до суду, і цього разу справедпивість перемогла. Рішенням Академії наук авторство винаходу визначалося за Кароном. Галас, який здійнявся навколо цієї скандальної історії, кмітливий Карон-молодший миттєво використав для досягнення своїх далекоглядних планів. З’явившись одного дня у Версалі, він на повному серйозі читає лекцію королю і його оточенню про переваги винайденого ним годинникового механізму. Крім того, прекрасно усвідомлюючи, що теорія, не підкріплена практикою, у подібних випадках мало чого варта, мсьє винахідник запопадливо підносить фаворитці короля, мадам де Помпадур, невеличкий даруночок у вигляді годинничка, вмонтованого у перстень. Природно, що подібні дрібнички відразу ж виявили бажання мати у себе Людовік XV і половина його двору. Карон старався, і вишуканості його фантазії у цей час не було меж: вельможній доньці короля, принцесі Вікторії, наприклад, був явлений годинник з подвійним склом, через яке стрілки було видно з усіх боків. Як комічно не виглядали зі сторони відверті спроби Карона втертися в коло уваги славної королівської родини, він таки отримав, що хотів: місце придворного годинникаря і славу неперевершеного майстра у своїй справі. Саме звідси, очевидно, тема Фігаро, ще не народженого, починає набирати силу, щоб потім лейтмотивом пройти через усю біографію його геніального творця:
Фігаро. /.../ Я народжений бути царедворцем.
Сюзанна. Кажуть, що це доволі важке ремесло.
Фігаро. Отримувати, брати і просити — в цих трьох словах міститься уся його таємниця.
«Тільки-но Бомарше з'явився у Версалі, — пише його біограф Гюден, — жінки були вражені його високим зростом, статурою, правильними рисами його свіжого і виразного обличчя, його впевненим поглядом... нарешті тим запалом, з яким він поглядав на жінок». Було б дивним, якби Бомарше цим не скористався... Уроджена Обертен, Марія Мадлена Франке була жінкою років тридцяти п'яти, яку можна було б назвати і красунею, якби в даному випадку це мало якесь значення. Посаду її чоловіка — щось на зразок контролера при королівській кухні — Карон, можливо, й не вважав найкращою з тих знахідок, які могли чекати на нього у Версалі, але все ж це було щось більше, аніж його власна посада. Старий Франке погодився передати йому своє місце в обмін на ренту, яку йому, в свою чергу, погодився сплачувати пройдисвіт Карон. Ще через півроку Франке помер, і того ж 1756 року Карон взяв шлюб з його безутішною вдовою, Марією Обертен.
Від цього шлюбу, який, поза всяким сумнівом, був шлюбом із розрахунку, народилося прізвище Бомарше. Гадають, що саме таку назву мав один з маєтків пані Франке. Усе ж Бомарше не зміг скористатися повною мірою з тих можливостей, які потенційно відкривав перед ним цей шлюб. Через рік його прекрасна половина раптово помирає, і увесь, такими зусиллями нажитий спадок, переходить до рук її рідні, від якої, як можна здогадатись, Бомарше не отримав жодного екю.
«О жінка! Жінка! Жінка! Творіння слабке і підступне!» - поскаржиться пізніше герой Бомарше Фігаро. Удар долі, який відчув на собі Бомарше, міг би стати фатальним для кого завгодно, тільки не для нашого героя. Минуло зовсім небагато часу, і у Версалі знову заговорили про Бомарше, цього разу — як про неперевершеного арфіста. «Старий Карон помилявся, коли писав синові, що його загубить захоплення музикою, — справедливо зауважує з цього приводу біограф Бомарше М. Барро. — Бомарше так зачарував принцес своєю грою на арфі, що вони відразу ж виявили бажання вчитися грі на цьому інструменті, а Бомарше мати своїм учителем». При королівському палаці з ініціативи Бомарше влаштовувались регулярні концерти, звісно, в присутності короля і його найближчого оточення. Крива слави Бомарше знову впевнено поповзла вгору, і він чекав тепер тільки на влучну нагоду, щоб знову посісти завойовані і так прикро втрачені ним позиції при дворі. На ловця, як кажуть, і звір...
Багатющий фінансист Парі Дюверне Мав неабиякий клопіт з офіцерською школою, в яку він вклав величезні гроші і яка ніяк не могла отримати офіційного визнання. Справа була за малим: школу повинна була ощасливити своїми особистими відвідинами його королівська величність. Єдина заковика полягала у тому, щоб знайти фаворита, який би взявся це влаштувати. І він його знайшов. Вдячність Дюверне не знала меж, тому не дивно, що невдовзі фінансовий стан Бомарше значно поліпшився. Перший банкір Франції, він, за словами Бомарше, допомагав йому не тільки кредитами, а й своїм досвідом ведення справ, який, треба гадати, коштував аж ніяк не менше. Гроші — ось що могло стати запорукою успішного просування по кар’єрній драбині.
Державні посади різних рангів у Франції XVIII ст. були предметом куплі і продажу. Бомарше купив собі посаду секретаря його величності. Не кажучи вже про інші принади, ця посада автоматично підносила Бомарше до так пристрасно жаданого ним savonnette a vilain (куплений дворянський чин), що нарешті давало йому право на офіційне користування ім’ям Бомарше, до якого тепер додавалось дворянське «де». Але це був тільки початок, оскільки кар’єрні міркування Бомарше простягалися набагато далі.
Посада головного наглядача вод і лісів Франції, яку смерть її власника зробила вакантною, була, виходячи із згаданих міркувань, ласим шматочком, але Бомарше був не єдиний, хто поклав на неї око. Цю справу він програв, хоча невдовзі все-таки зумів втертися у вищі ешелони французької аристократії. Посада, яку він купив, називалася — генерал-лейтенант королівського полювання в Луврській місцевості. В ній він пробуде з 1763 до 1774 року. В 1764 році Бомарше відвідує Іспанію, де влаштовує сімейні справи своєї сестри. І хоча візит був цілком приватний, Бомарше можна було побачити серед членів іспанського уряду, яких він спокушав грандіозними фінансовими проектами, а саме - пропозицією створити спілку, яка б займалася доставкою невільників іспанським плантаторам у Америці, ідеєю про створення французької торгівельної компанії з монопольним правом торгівлі в Луїзіані, планом забезпечення провіантом іспанської армії і т. д. і т. п.
Та обставина, що після серії блискучих фінансових операцій Бомарше намагається знайти себе ще й на літературній арені, не повинна дивувати. В сім’ї Каронів, як про це дружно повідомляють усі біографи, процвітало повальне захоплення популярною на той час сентиментальною літературою. Ще під час перебування на посаді королівського секретаря Бомарше пише поему «Оптимізм», яка стала своєрідним відгуком на вольтерівський бестселер, повість «Кандид, або Оптимізм». Очевидно, в Іспанії до Бомарше прийшла щаслива думка спробувати свої сили і в драматургії, зокрема в жанрі драми, або «сльозної комедії», як її тоді називали, що був сценічною новинкою і входив у моду.
Перша драма, з якою вступив на сцену Бомарше у 1764 році, мала назву «Євгенія», П не надто вибаглива фабула була повністю витримана у сентиментальних настроях: донька провінційного дворянина Євгенія піддається спокусі багатого англійського лорда Кларендона, який розігрує з нею шлюб, насправді фіктивний. Після прибуття до Лондону вагітна Євгенія відкриває цю гірку правду, яка стає ще більш нестерпною після того, як вона дізнається, що лорд має намір одружитися з іншою. Кінець цієї драми не схожий на життя, але зате бездоганно щасливий: підступний аристократ, розчулений стражданнями дівчини, одружується з нею і цього разу по-справжньому.
Окрилений успіхом свого першого сценічного проекту, Бомарше пише ще одну драму в такому ж сльозному дусі. Нова п’єса, яка мала назву «Два товариші», вперше була поставлена в театрі 13 січня 1770 року і потерпіла повний крах після перших же двох вистав. Новий удар долі наздогнав Бомарше в тому ж 1770 році. Раптово пішов з життя його могутній благодійник і покровитель Парі Дюверне. Незадовго до смерті він підписав папір, за яким його улюбленець, тобто Бомарше, на різних умовах повинен був отримати від нього близько 90 тисяч екю, що на ті часи складало чималеньку суму. Спадкоємець померлого, граф Лаблаш категорично відмовився заплатити Бомарше ці гроші. І, більш того, навіть звинуватив його у фінансових махінаціях. Справа потрапила до суду. На боці Лаблаша були гроші, зв'язки, на боці Бомарше — нічого такого, що давало йому хоча б найменший шанс на успіх. Утім, щось-таки було.
«Гадаєте, якщо ви сильний світу цього, то це означає, що і силою розуму ви теж переважаєте? — У запалі гнівно вигукує Фігаро.
Знатне походження, гроші, місце у суспільстві, високі посади — тут є від чого задерти носа! А чи багато ви доклали зусиль для того, аби здобути усе це? Вам потрібно було лише народитися, і тільки. По-правді кажучи, ви людина просто-таки звичайнісінька. Це зовсім не те, що я, чорт забирай! Я перебував серед натовпу людей темного походження, і вже тільки заради того, щоб прогодувати себе, мені довелося виявити таку обізнаність і винахідливість, яких упродовж століття не вимагалось для управління Іспанією. А ви ще хочете зі мною позиватися...». Бомарше виграв судовий процес. Здавалося б, фортуна знову починає повертатися до нього, але... Лаблаш, не задовольнившись рішенням суду, подав судову скаргу до парламенту. На майно Бомарше був накладений арешт. Бомарше спробував було полюбовно домовитись із дружиною нового доповідача в суді, пана Гезмана, але цього разу його обвели навколо пальця. Він програв і процес, і гроші, які «вклав» у пані Гезман. Єдине, що зміг удіяти Бомарше у цій ситуації, це помститися. З цією метою він пише свої славнозвісні «Мемуари», в яких оприлюднює усі закулісні перипетії свого судового процесу. Безпосередньо мемуари були спрямовані проти подружжя Гезманів, але полеміка прочитувалась і в більш широкій перспективі — в масштабах французького судочинства у цілому. «Мемуари» принесли Бомарше європейську популярність. Даремно опоненти Бомарше намагалися виправдатись, їх справа була програна. Суд усунув Гезмана від посади. А його дружину зобов’язав сплатити штраф. Народ вітав Бомарше шквалом аплодисментів. Принц Конті називав його «великим громадянином». Дивує, що така бурхлива громадська діяльність Бомарше ніскільки не завадила, а в окремих випадках навіть сприяла розквіту його літературного генія.
Ще в 1772 році, тобто до процесу з Гезманом, він пише першу з п'єс драматичної трилогії, яка пізніше зробить його ім’я відомим в усьому світі. Не покладаючись більше на збанкрутілий «зворушливий» жанр, Бомарше рішуче змінює свою драматургічну орієнтацію, і з-під його пера виходить весела і життєрадісна опера з куплетами на італійські мелодії. «Севільський цирульник» — так назвав свій новий твір Бомарше — був поставлений у театрі лише три роки по тому, коли помер Людовік XV і був розігнаний парламент, скомпрометований «Мемуарами» Бомарше. Перша вистава п’єси була провалена, що дало підстави незчисленному легіону ворогів драматурга радісно повідомити про кінець його театральної кар’єри і повний крах його репутації. Насправді ж п’єса просто була дещо розтягнута, і після незначної, «косметичної» правки «Севільський цирульник», за словами автора, «похований у п’ятницю, з тріумфом воскрес у неділю».
Фабула п’єси проста. Природний аристократ, граф Альмавіва втрачає голову, побачивши красуню Розіну, яку пильно оберігає доктор Барголо, її опікун, що розраховує в недалекому майбутньому отримати П руку, серце, а ще більше — солідний спадок, яким вона володіє. У Севільї, куди слідом за Розіною та її опікуном прибуває граф, доля зводить його зі старим знайомцем Фігаро, який свого часу вже прислужився графові. Ця зустріч стала щасливою для закоханого аристократа. Завдячуючи гострому і кмітливому розуму свого слуги, він швидко досягає поставленої мети, отримуючи Розіну, з якою бере шлюб. Драматургічний розрахунок Бомарше був попаданням у десятку: зав’язана на гострій інтризі любовна історія із щасливим кінцем і герой, що втілював яскравого представника демократичних верств суспільства, в багатьох рисах, крім того, дотичний своєму авторові, якому симпатизували, надзвичайно сподобались французькому глядачеві.
Можливо, саме цей успіх і підштовхнув Бомарше написати продовження, в якому, як і в першій п’єсі, головним героєм виступив так удало схоплений ним тип людини з народу.
Біографія Фігаро, сповнена духом авантюризму і пригод, достатньо чудернацька, щоб вразити уяву глядача, але не настільки, щоб перевершити біографію самого Бомарше, якому, в цьому відношенні, просто не було рівних. У 1774 році в Лондоні він виконує надзвичайно делікатне доручення по усуненню тиражу памфлету «Мемуари куртизанки», що загрожував оприлюдненням скандальних фактів з життя короля Франції Людовіка XV. Сплативши відступного авторові памфлету, Бомарше спалив увесь тираж, після чого швиденько повернувся до Франції, цілком законно розраховуючи на щедру винагороду. Проте гроші він отримати не встиг: раптово король віддав Богові душу. Його наступник, Людовік XVI, гордо заявив, що борги попередника його не обходять, але — і це просто якийсь жахливий фатум! — невдовзі і сам змушений був звернутися до Бомарше за подібною послугою. Новий негідник, який, приховався, до речі, також у Англії, погрожував прикро вразити свого короля масовим виданням памфлету, в якому увазі публіки будуть запропоновані ті амурні фрагменти його біографії, які не прийнято афішувати. Бомарше охоче взявся повернути королю його добре ім’я, але цього разу попередньо домовившись і офіційно засвідчивши угоду про суму, яка компенсує понесені ним за час мандрівки матеріальні збитки. Небезпека, яка загрожувала королю, невдовзі була усунена, але при цьому ціла низка дивних, а то й загадкових обставин, якими супроводжувалось вирішення цієї проблеми, примусили багатьох біографів висунути припущення, що автором останнього памфлету, який так налякав Людовіка XVI, був не хто інший, як сам Бомарше. Дійсно, знаючи його попередню (та й подальшу) біографію, спростувати цю версію просто неможливо: вона, так би мовити, природно приходить на гадку першою.
Громадська діяльність Бомарше набуває чим далі, тим більшого розмаху. Він звертається з пропозицією до уряду надати допомогу зброєю та амуніцією солдатам повсталої Америки. Побоюючись Англії, французький уряд не міг відкрито пристати на цю пропозицію, тому створили приватне комерційне товариство з державними субсидіями, на чолі якого став Бомарше. Справа не виправдала себе з комерційного боку, на що розраховував наш борець з англійською тиранією, зате архів Бомарше був збагачений цікавим документом, в якому президент Сполучених Штатів від конгресу, народу республіки й особисто від себе дякував драматургові за надану його країні підтримку. Ще одне починання Бомарше — видання ним заборонених у Франції творів Вольтера. Але й тут розрахунок на фінансовий зиск себе не виправдав.
У 1781 році Бомарше закінчив продовження «Севільського цирульника». Нова п’єса називалася «Весілля Фігаро». В ній лінія Фігаро окреслена найбільш чітко і довершено. Якщо в попередній п’єсі Фігаро був лише одним з головних героїв, не переймаючи на себе уваги глядача, то в новій п’єсі він, поза усяким сумнівом, висувається на роль головної дійової особи. Дія нової комедії, як і попередньої, відбувається в Іспанії, в замку Ату ас Фрескас, у трьох милях від Севільї. Комічний інтерес тут ініціюється конфліктом, який визріває між графом Альмавівою та його камердинером Фігаро і причиною якого стають зазіхання схильного до любовних фліртів графа на наречену йо-го слуги, Сюзанну. У свій час граф з нагоди свого одруження з Розіною («Севільський цирульник») скасував старовинне право сеньйора на ніч з дівчиною з його володінь, що збирається до шлюбу. Тепер, коли Сюзанна зібралася побратися з Фігаро, він пожалкував з приводу своєї необачності і вирішив компенсувати її таємною обіцянкою дати Сюзанні посаг, якщо вона пристане на його хтиву пропозицію. Навколо Сюзанни та її шлюбу з Фігаро точиться гостра боротьба, переможцями з якої, врешті-решт, виходять молоді коханці.
Глядацькі симпатії виключно на їх боці, їм симпатизують і свідомо чи несвідомо допомагають майже всі персонажі п’єси, включаючи Розіну, дружину графа, яка, беручи безпосередню участь у влаштуванні щастя закоханих, переслідує мету ще й добряче провчити свого зарозумілого чоловіка.
«Весілля Фігаро» — це весела і яскрава комедія, побудована на безперервному чергуванні комічних положень та майстерно закручених інтриг. Усі закохані одне в одного і одне проти одного інтригують. «Дві, три, чотири інтриги відразу, і щоб вони змішувались і переплітались», — говорить Фігаро, і дійсно, встежити за рухом та лініями переплетення інтриг у п’єсі буває навіть важкувато. Тема кохання займає в новій п’єсі значне місце, але все ж не головне, як це було у «Севільському цирульнику».
Сам Бомарше у передмові до п’єси писав: «Отже, в «Севільському цирульнику» я тільки хитнув підвалини держави, тоді як у своїй новій п’єсі, ще більш їдкій і безкомпромісній, я її опротестовую, — і далі. — Без гострих положень у п’єсі, положень, безупинно спричинюваних соціальною нерівністю, неможливо досягнути на сцені ані високої патетики, ані глибинної моралі, ані істинного і благодійного комізму». Тема соціальної нерівності, критики сучасних Бомарше суспільних інституцій владно входить у комічну стихію п’єси, обертаючи її в подобу політичного маніфесту. Принаймні, саме так вона в першу чергу сприймалася сучасниками драматурга. Герцен, наприклад, дещо пізніше писав, що «перша вистава «Весілля Фігаро» набула у Франції ваги державного заколоту». «Напередодні революції», — назвав п’єсу Бомарше один з його біографів. «Ця людина насміхається над усім тим, що має пошановуватись у священній державі», — бідкався король, Людовік XVI, який прочитав текст комедії Бомарше.
Незважаючи на численні цензурні перепони, п’єса пробила собі шлях на сцену. Перша вистава комедії відбулась у придворному театрі в 1783 році, а 27 квітня 1784 року п’єса вперше була представлена широкому загалу. Нову п’єсу Бомарше супроводжував грандіозний тріумф, про комедію із захопленням говорила вся Європа. Вона стала піком слави і популярності Бомарше. Усе, що він напише і зробить далі, буде, як це не прикро визнавати, вже відліком на спад. Написана ним і вперше поставлена 8 червня 1787 року філософська опера «Тарар» уже не мала того успіху, який незмінне супроводжував сценічні втілення «Весілля Фігаро» . Більш того, коли за рік після революції вона знову була поставлена в театрі, реакція значної частини глядачів на неї була такою, що для відновлення порядку адміністрація театру змушена була викликати жандармів.
Роки революції (1789-1794) стали важким випробовуванням для драматурга, який стрімко втрачає популярність. Намагаючись реабілітуватися в очах своїх вчорашніх шанувальників, він створює п'єсу «Злочинна мати», яка стала третьою, заключною, частиною драматичної трилогії про Фігаро. 6 червня 1792 року п’єса була поставлена у театрі. Реакція глядачів на неї була більш ніж прохолодною. Самому драматургу весь час загрожував арешт і смертний вирок. Щоб якось пом’якшити своє становище Бомарше пропонує повсталій Франції свої послуги і береться закупити і перевезти на батьківщину з Голландії велику партію рушниць. Він зі шкури ліз, виконуючи це доручення, але, врешті-решт, його афера зазнала краху. В Парижі Конвент проголосив його державним злочинцем, йому загрожував ешафот. Бомарше тікає в Англію. Його дружина і донька заарештовані, все майно конфісковано. У Париж Бомарше повернеться лише після поразки революції майже жебраком.
«Що за незвичайний збіг обставин! — говорить герой Бомарше у своєму знаменитому монолозі із заключної дії «Весілля Фігаро». — Як усе відбулось? Чому трапилось саме це, а не щось інше? Хто спрямував усі ці події на мою голову? Я змушений був іти дорогою, на яку вступив, сам про це не знаючи, і з якої зійду, сам того не бажаючи, і я обсипав її квітами настільки, наскільки мені це дозволяла моя веселість. Я кажу моя веселість, а між тим насправді я не знаю, більше вона моя, аніж усе інше, і що, зрештою «я», якому мною відводиться так багато уваги: суміш якихось невизначених частинок, жалюгідний недоумок, грайлива тваринка, молода людина, яка прагне задоволення, створена для насолоди, і яка заради шматка хліба не гребує жодним ремеслом, сьогодні пан, завтра слуга — в залежності від примхи долі, пихатий через самолюбство, працьовитий у силу необхідності, але й ледащий до нестями! У хвилину небезпеки — оратор, коли хочеться відпочити — поет, при нагоді — музикант, інколи — пристрасно закоханий. Я все бачив, усім займався, все перепробував. А потім ілюзіям настав кінець, і, впавши у повний відчай... Відчай!.. /.../ Я чув кроки... Сюди йдуть. Зараз усе вирішиться».
Вночі 18 травня 1799 року, через три роки після свого повернення на батьківщину, серце Бомарше зупиниться. Вороги драматурга розпустять плітки про те, що Бомарше отруївся. Звісно, це була неправда.
Л-ра: Всесвітня література та культура. – 2004. – № 2. – С. 47-50.
Твори
Критика
