Уривок з книжки «Чому Україна виграє». Сергій Громенко

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Віват» вийшла книга Сергія Громенка «Чому Україна виграє».

Публікуємо уривок для ознайомлення.

Росія програла нинішню «велику» війну – у цьому немає сумнівів. Бойові дії ще триватимуть, але своїх стратегічних цілей в Україні Кремль вже ніколи не досягне. То чому ж ця війна взагалі стала можливою і чому Москва вірила у свій блискавичний успіх на полі бою? Яке значення має Україна для Путіна особисто та Росії в цілому? Звідки взялися міфи про «ісконно русскій» Крим та «один народ»? Чим закінчиться війна і яке майбутнє чекає на Росію та Україну?

«Чому Україна виграє» – це збірка текстів, які були написані з 2014 по 2022 рік і пройшли випробовування часом. Автор пропонує свої, часто неочікувані відповіді на головні питання сьогодення.

Гучна історія з появою на мозаїці в головному храмі Збройних сил Росії Сталіна, Путіна й плаката «Крим наш» добігла логічного завершення  — російського президента зображувати там не будуть. Принаймні зараз. Однак вихід російсько-українського протистояння на найвищий — сакральний — рівень від цього не лише не припинився, але й  став доконаним фактом. І  на це не можна не зважати.

Самоочевидно, що протиборство Росії з Україною відбувається в трьох сферах: воєнно-політичній, економічній та інформаційній. У першій летять кулі на передовій і вибухають міни в тилу, у другій — перекривають воду та вкотре обіцяють відрізати газ. Навіть судові позови також стосуються цієї сфери, бо на кону  — цілком реальні гроші. У третій сфері боротьба не така кривава, але не менш напружена, адже приз у  ній  — «правильна» інтерпретація подій із попередніх сфер. І перемога тут важить не менше, бо, скажімо, деморалізований байками про «громадянську війну» солдат так само небоєздатний, як і ненагодований солдат без боєприпасів.

Хибно було б вважати, що протистояння тут безсистемне й наративи про «вільний вибір кримчан на референдумі» та «бандерівців  — нацистських поплічників у  Києві»  — хаотично  кружляють в  інформаційному просторі України. Це не так. Ба більше, можна чітко виокремити вісім рівнів, на яких змагаються російські та українські дискурси. Точніше — стикаються потужні пропагандистські наступи Росії та слабкі фактологічні контратаки України.

1. Регіонально-міжетнічний (лише в  Криму). На ньому кремлівські ідеологи популяризують ідею про віковічну боротьбу на півострові кримських слов’ян із кримськими татарами, виставляючи останніх кровожерними дикунами та одвічними зрадниками, що сплять і бачать, як влаштувати різанину беззахисних росіян, оголосити халіфат і бігом увійти до складу Туреччини.

Насправді за останні десятиліття справжні міжетнічні сутички в  Криму можна порахувати на пальцях однієї руки. Регулярні акції кримських татар були спрямовані не проти росіян, а проти корумпованої та проросійської місцевої влади, яка наживалася на махінаціях із землею. Ну а кількість кримців, що прагнуть приєднатися до Туреччини, дорівнює кількості американців, які бажають возз’єднання США з Великою Британією.

1. Цілком можливо, що ситуація з  відвертим придушенням української мови в Криму й на окупованому Донбасі має не лише політичне підґрунтя (боротьба з претензіями України на повернення цих територій), а й міжетнічне (російський шовінізм стосовно українців), але це потребує окремого дослідження.
2. Регіонально-політичний. Тут ідеться про те, що населення Криму, Донбасу, решти сходу та півдня начебто від самого 1991 року потерпало під гнітом київського націоналізму, відчайдушно боролося за російську мову й  подекуди самостійно визволилося з-під влади України після нацистського державного перевороту на Майдані 2014 року. Ну і тепер, зрозуміло, героїчні молоді народні республіки самостійно протистоять великоукраїнським карателям.

Справді проросійські жителі та політичні рухи там були завжди, але порядку денного вони не визначали. І українську владу в Криму й на частині Донбасу скинули не місцеві активісти, а російські війська, які й утримують на плаву так звані «ДНР» та «ЛНР». А  там, де «зелених чоловічків» не було  — в Харкові та Одесі, — сепаратисти нічого не досягли.

3. Загальнодержавний. Це найширший рівень, на ньому змагається найбільша кількість інтерпретацій. За російською версією, тут є держава, населена «нормальними українцями», які бажають дружити з Москвою, люблять російську культуру, ходять у  канонічну церкву, шанують спільну історію й Перемогу у Великій Вітчизняній тощо. А «заважає їм жити» купка нацистів-бандерівців, що ненавидять усе російське й спонсоровані з гнилого Заходу.

Цьому наративу протистоїть не «правда», а інший — дзеркально обернений  — дискурс. Згідно з  ним, Україну населяють «щирі українці», волелюбні та працьовиті, орієнтовані на Європу, побожні, освічені та закохані у власну культуру, а все зло походить від тупих малоросів-совків, яким ковбаса по 2,20  дорожча за свободу і яких гуртом та вроздріб скуповує Москва.

Таку дихотомію проукраїнські сили зводять до протистояння умовних Майдану з Антимайданом, а проросійські — до боротьби «западенців» із «Новоросією», називаючи це громадянською війною. Але лінія фронту в цьому разі проходить через кожну окрему квартиру. Додатково заплутують рівень суспільні поділи з інших проблем: нові інститути проти старих норм, бізнес проти розпилу, здібності проти кумівства, відповідальність проти патерналізму.

У кожному регіоні знайдуться люди на кожному боці барикад. Отже, насправді немає двох Україн — проросійської та прозахідної. Не стикаються «соросята» з «комуняками». Тут борються візіонерство й новаторство із ностальгією та зручністю. Через це проходять усі країни, і ніде така битва не була швидка та безкровна. І хоч існують у політикумі фігури, якими Росія грає безпосередньо, на цьому рівні — 222 Україн — саме українці завдають собі найбільшої шкоди.

4. Міждержавний. З цим рівнем певний казус, тому що Росія навідріз відмовляється визнавати сам факт його існування. Спочатку офіційний кремлівський наратив полягав у тому, що жодних російських військ в Україні немає, а конфлікт на Донбасі — громадянський. Хоча для внутрішнього вжитку у Федерації та на окупованих територіях час від часу застосовують пропагандистські конструкції на зразок «за два тижні дійдемо до Києва», формально між Україною та Росією були братські стосунки.

+ 2023 року. Після 24 лютого 2022 року виник новий наратив — «спеціальна воєнна операція». Тобто міждержавної російсько-української війни однаково немає (а хто заперечить це вголос, буде оштрафований на 30 тисяч рублів чи сяде на 9 років), а є операція з «демілітаризації» та «денацифікації», яку веде Росія проти «націоналістичних угруповань».

Ця тактика не нова: ще під час Української революції 1917— 1921 років червона Москва регулярно відкидала всі звинувачення в агресії проти УНР, запевнюючи, що війну з Києвом веде уряд незалежної совітської України. Насправді і  того, і нинішнього разу йдеться про міждержавне протистояння, у  якому російський агресор прикривається місцевими маріонетками, а українська сторона веде справжню війну за незалежність.

5. Геополітичний. Ось цей рівень Москва вважає за найголовніший і  саме на ньому найбільше сконцентрована. За кремлівською версією, Росія не воює з Україною, а переграє із США наслідки холодної війни на українських землях. Україна натомість тут позбавлена окремої суб’єктності. У цьому дискурсі Росія, 1991  року зраджена Вашингтоном і  позбавлена сфери впливу у світі, довго виношувала образу, аж доки не випала нагода «встати з колін» і «відновити історичну справедливість»: Осетія-2008, Крим-2014, Донбас-2014, Латакія-2015. Ну а  якщо величної Росії не може бути без підконтрольної України, то тим гірше для України.

Насправді, хоча Росія й оголосила війну Заходові, Захід на поле битви просто не явився, а перевів протистояння в геоекономічну площину. І  тому за Україну борються не танки проти танків, а Євразійський економічний союз проти зони вільної торгівлі та безвізу з Євросоюзом, російські кредити проти західних інвестицій, олігархи кооперативу «Озеро» проти транснаціональних корпорацій, а східний вектор міграції заробітчан проти західного.

6. Цивілізаційний. Тут Росія подає себе як не просто країну, а окрему православну цивілізацію, як «Русскій мір». А Україну — як блудну доньку цього «міру», яка спокусилася на європейські цяцянки на зразок прав меншин, а тепер вертається додому. «Гейропа» проти «Святої Русі» саме звідси. У вужчому сенсі до «Русского міру» належить мінімум третина України: Крим, «Новоросія» та Слобожанщина — нібито «ісконно русская зємля», яку подарували українцям російські царі та генсеки. У ширшому — усі території, де розуміють російську мову.

Насправді під час розпаду Русі, яка, як «донька» Візантії, не була ані «Сходом», ані «Заходом», українські князівства здебільшого вибрали європейську орієнтацію, тоді як більшість російських — східну. Загнати Україну в «Русскій мір» Росії вдалося лише наприкінці XVIII століття й  відносно ненадовго. Інтеграція в ЄС — це для українців шлях додому.

7. Світоглядно-ціннісний. На ньому вже навіть «спільні» мова та історія, на яких так наполягають у Москві, перестають мати значення, поступаючись важливішим речам. Більшість азійських країн, як і Росія, пропонують за найвищі цінності визнати стабільність і порядок. Країни Заходу проповідують як такі розвиток та свободу. У Кремлі запевняють, що українцям ближчі перші. Як воно насправді — ще належить з’ясувати.

Ну і, нарешті, ми бачимо, як формується восьмий і найвищий — сакральний — рівень, на якому сцени російської анексії Криму зображують усередині храмів. Усе почалося із «сакральної Корсуні» в Кримській промові Путіна, коли ще не було втрачено надію захопити всю Україну й лунав меседж про «спільне джерело духовності» всіх східних слов’ян. А завершилося плакатом «Крим наш» у головному армійському храмі. Далі вже нема куди: відтепер теза «Крим — це Росія» стала елементом божественного устрою в розумінні Москви. Спроби України повернути півострів — це вже не якась там атака на кордони окремої країни чи навіть російської цивілізації загалом. Це зазіхання на Бога, на що здатні лише прихвосні диявола.

Розуміння цих восьми рівнів російсько-української інформаційної війни має не лише аналітичну цінність і надається до боротьби з кремлівськими фейками. Річ у тім, що, не зваживши на різницю між наративами різних рівнів, не побудуєш жодної реалістичної стратегії реінтеграції Криму й Донбасу до складу України. Політичні аргументи не здатні похитнути стереотипи на ціннісному рівні, а міждержавні — на цивілізаційному. На кожному поверсі варто застосовувати унікальні слова, щоб достукатися до співвітчизників.

А увічнення анексії Криму в армійському храмі — це зайве нагадування, що Росія в боротьбі проти України підвищила ставки до незмоги й обстоюватиме свою правду до останнього солдата — свого чи чужого. З цього доходжу висновку, що жодне примирення в  розумний спосіб «десь посередині» принципово неможливе. Війна триватиме до цілковитої поразки однієї зі сторін.

Чекати, принаймні в  історичній перспективі, лишилося недовго.

1. S. 2023 року. Зізнаюся, що «восьмий рівень» у цьому тексті  2021  року становив радше полемічне загострення тези про «особливу духовність» Росії на противагу «бездуховному Заходу», ніж доведений факт. Я  навіть уявити не міг, що колишній президент Мєдвєдєв писатиме буквально таке: «Мета — зупинити верховного володаря пекла, хоч би яке ім’я він використовував — Сатана, Люцифер чи ібліс. Бо його мета — смерть. Наша мета — життя». Але реальність знову виявилася цікавішою за наші думки.