Світло: уривок з книжки Ірини Славінської «Повітряна й тривожна книжка»

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Віват» вийшла книга «Повітряна й тривожна книжка». Ірина Славінська.

Публікуємо уривок для ознайомлення.

Війна триває з 2014-го.

Та повномасштабне вторгнення росії в Україну 2022 року остаточно поділило наші життя на до і після. Тепер ми завжди маємо вдома запас води, консервів і локшини швидкого приготування. Миємо голову не тоді, коли треба, а поки є вода й електрика. Майже не послуговуємося ліфтом, але мало не щодня користуємося свічками й так званим правилом двох стін. Робота стала рятівною рутиною, теплі зручні речі — персональним «бомбосховищем», а червона помада чи манікюр — нагадуванням про звичне життя.

У «Повітряній тривожній книжці» авторка з позиції власного досвіду описує реалії міста часів війни І те, як «мирні» чи «тилові» регіони мусять адаптуватися до воєнних реалій. У цій книжці йдеться про зміну пріоритетів, відносну безпеку, історичну пам’ять, відчуття дому, міста й людей, які пов’язані між собою. Про те, як війна вкрала в нас спокій, друзів, оселі, але несподівано й позбавила всього зайвого — речей, сподівань, страхів. Ми стали відвертішими, різкішими й водночас значно сильнішими «Як колись» уже ніколи не буде, але точно настане «після перемоги».

Про авторку

Ірина Славінська — українська журналістка й радіоведуча, виконавча продюсерка Радіо Культура, перекладачка з французької мови. У медіа з 2006 року, кар’єру розпочала в інтернет-виданні «Українська правда». Згодом працювала на телебаченні, писала для онлайн-медіа та друкованих видань. Закохана в радіо з 2013 року.

Уривок

Перші відключення світла в Києві розпочалися, коли я перебувала в Парижі у робочому відрядженні. Спочатку була «увертюра» — регулярні ракетні обстріли столиці російськими ракетами, якими ворог намагався зруйнувати якомога більше об’єктів критичної інфраструктури. Два прильоти сталися у кварталі, де живе колега, — у будинку повилітали всі вікна. Одна з тих самих ракет дуже сильно пошкодила квартиру знайомої, і люди всім миром скидалися на облаштування її нового життя — з нагоди другого дня народження, тобто факту, що вона взагалі залишилася живою. Вибух убив доброго знайомого моєї подруги. Уламок ракети пролетів за кілька сотень метрів від моєї колеги. Дві ракети пролетіли над головою моєї мами, коли вона поверталася з поліклініки, яка зачинилася з початком повітряної тривоги, щоб усі медпрацівники й пацієнти мали змогу піти в укриття. Мама вирішила повернутися додому й дорогою крізь хмари побачила, як ті ракети майнули вгорі з незабутнім, дуже страшним звуком. Ще два вибухи у своє вікно бачила дружина двоюрідного брата. Ще одна ракета пролетіла просто над будинком подруги. Інша ракета вбила родину: під завалами будинку в обіймах загиблого чоловіка мертвою знайшли його вагітну дружину — вона виявилася сомельє в крамниці, де ми часто купували вино. У кожної з ракет є імена знайомих киян і киянок, які в кращому разі просто її бачили, а в гіршому — від неї загинули. У цьому спектрі ми проживаємо кожну з повітряних тривог.

Коли я вирушала у відрядження, тривало певне затишшя, якщо так можна назвати день чи два без виття сирен. За деякий час обстріли відновилися. Потім надійшли перші новини про знеструмлення. У Парижі ця новина набула доволі страхітливого, але й абстрактного вигляду, бо я забула, на що схоже життя без світла. Забула, як це — бути без електрики у квартирі з електричною плиткою, електрочайником, електричним бойлером, електричним освітленням?

Та чи боялися ми блекауту? Після повернення в Київ з’ясувалося, що ні, хоча рідне місто зустріло мене феєрично: багато годин повітряної тривоги, чимало російських ракет, збитих українською ППО, а також відсутність світла й води. Сирени перестали завивати в мить, коли ми в’їхали в столицю. Тато підвіз мене з автовокзалу, чоловік зустрів біля під’їзду, і ми з валізами в руках сходами подерлися на восьмий поверх. Після ночі в автобусі дуже хотілося в душ, проте ця опція була недоступна. Навіть для змивання туалету треба було зливати в унітаз технічну воду — її чоловік завбачливо понабирав у каністри з-під ґрунтовки й омивача для скла. Тож я накрилася ковдрою і заснула — така, як була, включно із запахом автобуса. Зі свіжою після відпочинку головою я роззирнулася й подумала, що блекауту ми точно не боїмося. А потім дали воду. Трохи згодом — електрику. Потім ми пішли до крамниці й купили трохи речей, яких бракувало: вологі гігієнічні серветки, сухий шампунь, якісь батарейки.

Перше відключення світла дало старт хвилі ностальгійних спогадів з дитинства: багато хто з нас у дитячі роки, на межі 1990-х і 2000-х, мав досвід «віялових відключень». Як діти, на темряву всі ми реагували напрочуд весело й оптимістично — так само як і діти 2022 року. Темрява вдома означає запалені свічки, як на свято, як у кіно. У темряві можна не робити уроків, аби не псувати зір під тьмяним полум’ям свічки. У темряві можна гратися з тінями й навчитися показувати собачку за допомогою пальців рук. У темряві можна вголос читати поезію чи співати. У дитинстві багато з цього всього я не робила, але точно разом із сестрою грала в слова та в міста: називаєш слово чи місто, а наступний гравець має назвати таке, щоб перша літера була останньою літерою попереднього. Вигадані слова не годилися, тому це дуже розвивало словниковий запас. Пригадую також, як нудно було не читати і як вдавалося взяти книжку й потайки від мами, підсвічуючи ліхтариком, прогорнути декілька сторінок. Відсутність світла також означала підйом на п’ятнадцятий поверх сходами. Хоча одного разу пощастило: ліфт працював у сусідньому під’їзді, а в когось зі знайомих були ключі від технічного виходу на дах, тож ми піднялися ліфтом, вийшли на дах і перейшли отак, горою в наш під’їзд — треба було тільки спуститися з шістнадцятого поверху на п’ятнадцятий. Було весело.

До цих ностальгійних спогадів додалася реальність дорослого життя. Так з’явилися нові звички та жести, якими можна поділитися зі знайомими й колегами. Це оживлює звичні робочі розмови. Наприклад, у якісному термосі гаряча вода залишається гарячою майже весь день, тому, якщо звечора залити туди окропу, на ранок буде змога поснідати чаєм і вівсянкою, а на обід завдяки цій гарячій воді можна буде з’їсти й щось гаряче, якщо вдома є туристична їжа, розроблена для походів, — сублімована картопля, гречка, булгур, м’ясо, овочі. Інші родини роблять ставку на холодну їжу, що смакує навіть щойно взята з холодильника, наприклад , салат із буряка з горіхами, смачна квашена капуста, свіжі овочі під запашною домашньою соняшниковою олією, шматочок буженини чи іншої печені, оливки, ба навіть консервований тунець або сардини. Актуальна тема — про джерела світла в умовах, коли немає електрики. Хтось заморочився купівлею газових пальників, які живляться від балонів, — у квартирах з електроплитою такі речі дають змогу поставити невелику сковорідку чи каструлю й розігріти їжу. Також ми купили оберемок новорічних гірлянд, які працюють від батарейок. До цього додумалося багато знайомих і незнайомих, тому ввечері час то можна побачити направду різдвяні вогні у вікнах навпроти. За півтора місяця настане Різдво, і ми жартуємо про особливий відтінок київського адвенту: цьогоріч не буде святкових ярмарків на міських площах, проте мерехтіння гірлянд у нас ніхто не відбере. Інше дотепне рішення — переродження спеціальних круглих світильників, що їх чимало людей купили додому в часи ковіду, щоб мати краще освітлення під час онлайн-зустрічей у пандемійному дусі. Ті світильники — часто їх продають як «набір для відео блогерів» — живляться від usb, тобто до них можна під’єднати будь-яку «банку», зовнішній акумулятор. Світять вони яскраво та по-своєму елегантно. Проте відеоблогів у таких умовах не запишеш і не опублікуєш — добре, якщо взагалі є зв’язок.

А ввечері, коли повертаюся додому, бачу вервечку ліхтариків у темряві — це шлях від метро через парк до будинків Люди йдуть зі світлом у руках, ведучи одне одного за собою Біля дороги, якщо не працюють світлофори, збираються разом, щоб не йти в темряві поодинці У мене теж є ліхтарик, і я люблю його світлу пляму на тротуарі У дні, коли я на авто, бачу на пішохідних переходах ніби зграйки світлячків Усього за кілька місяців я знову думатиму про світлячків, дивлячись на фото зруйнованого будинку в Дніпрі — звичайної багатоповерхівки, під руїнами якої довго шукали живих і мертвих Живі користувалися ліхтариками та яскравими екранами мобільних, щоб у темряві себе оприявнити — коли кричати вже не виходило, коли голосу вже не було чути

Переміщення в темряві дають відчути доволі особливий ландшафт міста. Добре знайомі місця справді знаєш напам’ять, навіть без світла, натомість незнайомі куточки — ще те випробування. Колись, студенткою, я прочитала статтю про психогеографію — особливі емоційні стосунки з певними містами та місцями. У тій статті окрему сюжетну лінію було присвячено переміщенням у просторі в змінених станах свідомості. Так от, темрява — ще той змінений стан. Зору, сприйняття, руху. Кожен кущ або жмуток опалого листя в темряві має геть інше звучання, кожне освітлене вікно перетворюється на далекий маяк, гілля дерев шумить, як море.

У мене особливі стосунки зі світлом: люблю думати про його матеріальний вимір, про дроти та проводку. Вдома всю електрику завжди лагодить тато, тому в модних інтер’єрах мені подобається роздивлятися підкреслено не заховані під штукатурку магістралі дротів, які тягнуться стінами та стелею — це наче повертає дитинство, нагадує про перші ремонти, заміни вимикачів чи розеток, запах каніфолі для паяльника. Для мене маленької електричний струм був великою загадкою та дивом, як і іскри чи потріскування статичної електрики, яскраве світиво зварювального апарата. Сьогодні, коли подають струм після чотирьох годин або п’яти діб відключення, я теж сприймаю це як диво — рукотворне, але незмінно чарівне. Не випадково в кожній квартирі звучать прості слова: «Світло дали».