Уривок з книжки В’ячеслава Халанського «Запал без вигоряння. Як завершити цикл стресу, працювати до сподоби і жити щасливо»

Портал Експеримент ділиться з вами цікавими книжковими новинками, які виходять в українських видавництвах.

У видавництві «Віват» вийшла книга «Запал без вигоряння. Як завершити цикл стресу, працювати до сподоби і жити щасливо» В’ячеслава Халанського.

Публікуємо уривок для ознайомлення.

«Я — наче вичавлений лимон», «Я втомився і не маю сил», «Я вигоріла», «Мені все набридло, нічого не хочу» — фрази, які настільки прижилися в нашій реальності та нашому мисленні, що поволі починають втрачати своє початкове змістове та емоційне наповнення.

Для українців цей процес неабияк прискорила війна, і нас ніхто не запитує, чи ми втомлені сьогодні. Але ми втомлені… і це важливо визнати та прийняти. Ми перебуваємо під тиском подвійної чи навіть потрійної гравітації — втомлюємося:

• від роботи;
• від надзвичайно гострого бажання врятувати Україну й відчуття, що маємо робити ще більше;
• від сили й різноманітності тих емоцій, які доводиться переживати.

І, мабуть, найстрашніше, що з багатьма робить ця втома, — це втрата сенсу, коли людина не знаходить для себе відповіді, куди рухатися і для чого рухатися взагалі.

В’ячеслав Халанський порушує надзвичайно важливу тему — як продовжувати жити в умовах війни та хронічних криз, як у намаганні бути «непримітивною людиною» йти за своїм покликанням, не вигоряючи.

Книжка побачила світ у видавництві Vivat в 2023 році.

Уривок

Ми зустрілися у вівторок в офісі. Сільвія молода (їй 28 років) і  красива. Але її краса немов у  тіні, як і  сама дівчина. Русяве волосся, обличчя витягнуте, очі блакитні, але тьмяні. Тіло струнке, але тендітне та вразливе. Останні два роки вона інтенсивно працювала в міжнародній організації. «Інтенсивно» означало з ранку до 10-11-ї вечора. Приходила додому й продовжувала відповідати на повідомлення. Засинала після першої години ночі. За 5 років роботи Сільвія відпочивала 15 днів.

На момент нашої зустрічі вона не могла пройти більше ніж десять метрів без задишки, концентрація уваги знижувалася після п’яти хвилин зосередження, частішав пульс. Будь-яка думка про роботу викликала сильний головний біль, утому й нудоту. Усе це супроводжувалося порушенням сну, панічними атаками, викликаними усвідомленням власної безпорадності й  неможливістю виконати чергові завдання. Гнітили думки про те, що належить виконати ще 15 справ… Замикали це коло симптомів повне спустошення, утома, що паралізувала, і думка: «Я людина з обмеженими можливостями і завжди буду неповноцінною».

Дивлячись на Сільвію, я зітхнув і задумався, з чого ми можемо почати. Іноді я починаю перший сеанс з розповіді про себе, ділюся деякими подробицями своєї історії, говорю про свій підхід. Іноді відразу беруся до справи: визначаю й аналізую, які переживання привели пацієнта до мене. Тепер же я відчув, що, по-перше, важливо не перевантажити Сільвію зайвою інформацією, набором фактів, а по-друге, не варто очікувати миттєвого результату, оскільки вона здавалася дуже крихкою.

• На що ви зараз скаржитеся? — питаю я.
• Я втомлююся і не можу досидіти до кінця робочого дня. Щосили намагаюся приховати свій стан від підлеглих. Не хочу, щоб вони вважали, що я хвора. Я не можу їм показати свою слабкість.
• Скільки годин ви працюєте?

Сільвія відповідає задумливо, ніби це очевидне й неважливе питання, яке вона ігнорувала, несподівано виникло перед нею:

• Щодня приблизно по 12-14 годин. І ще ввечері працюю.
• Як довго у вас такий графік?
• Приблизно два роки. Раніше ще більше працювала.
• Чим я можу вам допомогти?

Сільвія мовчить. Зрештою тихо насилу говорить:

• Я хочу зрозуміти, що зі мною і як мені знову стати нормальною.

Потім вона починає плакати.

• Чому саме зараз ви звернулися до мене? — це я намагаюся з’ясувати під час перших зустрічей з клієнтом. Я хочу зрозуміти, що мотивує його зважитися на зміни. Чому саме сьогодні, а  не в  якийсь інший день захотілося почати роботу зі мною? Чим сьогодні відрізняється від учора, від минулого тижня або минулого року?
• У мене більше немає сил працювати. Якщо тиждень тому я могла відповідати на листи й хоч щось робити, то зараз це неможливо. А  ще не можу стримати сльози на наших зборах, і співробітники помічають, що я починаю плакати. Я швидко вибігаю в туалет, потім повертаюся, але вже не здатна думати й ухвалювати рішення… Словом, почуваюся інвалідом…

Що ви подумали  б про Сільвію? Що з  цією дівчиною відбувається?

Крім панічних атак, у Сільвії був цілий букет проблем: болів шлунок, періодично з’являлися нервові тики, серйозно дошкуляли поколювання в тілі, які ставали то сильнішими, то менш

помітними, вона відчувала слабкість, тож думала, що з її здоров’ям щось не так. Дівчина пройшла обстеження у всіх лікарів, і аналізи виявилися в нормі. Терапевт скерував її до психотерапевта.

• Почуваюся руїною. Я можу робити лише найпримітивніше: їсти, читати, лежати, — розповідає вона.
• Ви відчуваєте себе примітивною людиною?

Сільвія миттєво відповідає:

• Так, саме… Ви не знаєте, скільки я раніше робила…
• А що ви хотіли б робити не примітивне? — питаю я.
• У мене в  підпорядкуванні 20  працівників. Міжнародні проєкти. Купа листування, безліч конференцій, але я більше не можу цим займатися. Що зі мною не так? — тихо, майже плачучи від власного безсилля, питає Сільвія.
• Чи є у вас припущення, що з вами відбувається?

Після короткого мовчання, недовго думаючи й  зібравши останні крихти енергії, вона приречено вимовляє:

• Не знаю…

У її «не знаю» була гаснуча надія сильної людини, яка не може зрозуміти, чому вона втрачає силу й буквально перетворюється «на овоч» (як говорила Сільвія).

Сільвія страждала від відчаю, болю і безпорадності. У неї ні на що не залишалося сил. Дівчина ледве могла описати свої емоції, а це означало, що проводити сеанси психотерапії буде непросто. Емоції Сільвії наче загерметизувалися в глибині її внутрішнього світу. Вона тільки хотіла зрозуміти, чому в її раніше продуктивному й активному житті все до такої міри змінилося. Якщо мені не вдасться до неї достукатися, враховуючи тяжкість симптомів, які я  встиг побачити, то єдиною альтернативою і стратегією лікування буде скерувати її до моєї колеги психіатра, щоб призначити медикаментозне лікування. Майнула думка: «Медикаменти можуть заглушити її справжнє джерело болю, те, через що вона страждала, але це довгий шлях…».

Питаю Сільвію в кінці зустрічі:

• Чи знаєте, якою я бачу вас?
• Якою? — сором’язливо і з побоюванням запитує вона.
• Я бачу вас сильною і цілеспрямованою, з бажанням багато досягти й багатьом допомогти. Те, скільки сил ви витратили, працюючи на компанію, — гідне захоплення. А зараз ваша сила заблокована, як джерело, привалене великим каменем. Ви викликаєте в мене безмірну повагу…

Надаючи зворотній зв’язок, нехай навіть і  під час першої зустрічі, я думаю, що це її підтримає і дасть невелику зовнішню опору.

Далі нам треба було з’ясувати, що відбувається із Сільвією і як ми можемо їй допомогти.

Про що вам нагадав стан Сільвії? Можливо, про ваш стан? Або ваших знайомих чи колег?

Я часто чую на консультаціях: «Я починав працювати з таким ентузіазмом, у мене було стільки ідей та енергії. Але згодом відчув апатію, роздратування і  небажання працювати. Я зрозумів, що вигорів». Але не тільки офісні працівники скаржаться на вигоряння і відсутність енергії. Мама п’ятьох дітей якось зізналася: «Скоротився рівень співчуття до дітей та інших людей. Я стала втомлюватися і дратуватися. За останні п’ять років виснажився емоційний ресурс. Вигоряння полягає в тому, що в мене залишається мало сил, мотивації та емоцій. Я не встигаю виконувати домашню роботу. Чоловік мене звинувачує, а я злюся на нього. Гармонія наших відносин тане, як свічка». Тож вигоряння стосується всіх соціальних груп.

Вигоряння — це одночасно проста й складна тема. Воно знайоме кожному з нас, особливо коли ви здаєте річний звіт або сидите з немовлям і недосипляєте; коли конфлікти в сім’ї виснажили так сильно, що ви готові на все, щоб розслабитися; коли пишете дисертацію і настає момент захисту; коли конфлікт з колегами вимотує або коли ви втомилися від самобичування і постійного переконування себе та інших у тому, що ви не порожнє місце. З іншого боку, складність теми обумовлена тим, що вигоряння не вважають хворобою, а  значить, і проблемою. Якщо ми неправильно визначаємо проблему, то неправильно визначимо і як з нею впоратися.