Теж є частиною Всесвіту: як матеріалістові подолати почуття безглуздості існування

Професор психології Джесіка Трейсі переконана: відмовившись від сцієнтизму, можна повернути життю сенс.

В чому сенс життя?

Подібні питання я як зразковий представник не лише західного суспільства, а й самої світської його частини – наукових кіл – посилено у молодості ігнорувала. Відсунула, як і більшість моїх однолітків, екзистенційні проблеми убік, щоб зрештою… з ними зіткнутися. Я вловила посил, що сенс життя – це не те, про що слід багато думати продуктивним членам нашого суспільства. А якщо все-таки подумати необхідно, то треба прийняти, що наше існування не має сенсу – тож перестаньте турбуватися про це і знайдіть роботу! (Або хобі! Або заведіть друзів! Або вирощуйте дітей!).

Я вступила до аспірантури, щоб отримати вчений ступінь психології, а потім стала професором у великому канадському університеті. Більшу частину свого життя я присвятила навчанню аспірантів та старшокурсників, подачі заявок на гранти та публікації результатів своїх досліджень. Я отримала посаду, яка гарантує престижну і добре оплачувану роботу. І в районі 40 років, коли результати праці дозволили мені викреслити зі списку завдань практично все, я зрозуміла – чогось не вистачає.

Раптом я почала постійно думати про безглуздість власного існування. Релігійна віра – найбільш очевидне джерело сенсу, доступне багатьом людям у разі виникнення глобального питання «Чому ми тут?» - не варіант. Як учений, я завжди дотримувалась вимог матеріалізму – центральної наукової доктрини, яка стверджує, що все, що має значення, може бути виміряне. Численні наукові досягнення, накопичені за останні століття нашою культурою, – від смартфонів до вакцин – ми багато в чому зобов'язані матеріалізму. Але в той же час він ставить під сумнів ідею надприродного божества, яке керує всім цим шоу.

Фактично, однією з найбільш привабливих для мене особливостей науки була її бездоганна логіка та звернення до раціональності. Я не збиралася шукати джерела сенсу, які б зажадали відмовитися або хоча б відсунути убік критичне мислення, завдяки моєму науковому досвіду, глибоко в мене вбудоване. І все-таки, досягнувши середнього віку, зрозуміла: жорсткий матеріалізм науки мене виснажує.

Справа в тому, що людям потрібно відчувати сенс свого життя. Його, згідно з дослідженнями психологів Логіна Джорджа і Кристал Парк, можна знайти у трьох видах. У першому випадку він виникає завдяки «когерентності» – нашому відчуттю, що ми зі свого досвіду розуміємо те, що відбувається, і можемо передбачити, що станеться далі. Наприклад, хмари означають ймовірність дощу. (Щоб відчути відсутність подібної послідовності, перегляньте будь-який фільм Девіда Лінча).

У другому випадку сенс може виникати через наявність мети чи відчуття, що ви займаєтеся чимось важливим у своєму житті – побудовою кар'єри чи створенням сім'ї, удосконаленням у виготовленні кераміки чи випіканням хліба, становленням у ролі лідера чи іншого важливого учасника вашої спільноти.

І, нарешті, є почуття сенсу, що походить з екзистенційної значущості – віри в те, що ваше життя важливе у спільному задумі, що ваше існування справді має значення.

Перші два види сенсу багатьом нерелігійним жителям Заходу, як і мені в період моєї наукової кар'єри, знайти вдається. Але третій вид сенсу представляє реальну проблему для тих, хто не вірить у Бога, але вірить в еволюційний принцип, згідно з яким люди – це лише складні молекулярні механізми, сформовані пристрастю наших генів до відтворення. У недавньому, ще не опублікованому дослідженні ми з моїм студентом виявили, що чим сильніше його учасники приймали ключові факти наукового матеріалізму (наприклад, єдина реальність – це та, яка є фізичною та матеріальною), тим менше вони відчували, що для Всесвіту їхнє власне життя має сенс.

Ситуацію ускладнює те, що згідно з дослідженням Влада Костіна та Вівіана Віньоля, екзистенційна значимість – це не просто один із трьох компонентів, необхідних для наповненого сенсом життя, це найважливіший компонент. Люди, чиє життя послідовне і цілеспрямоване, але не відчувається його важливість для Всесвіту, меншою мірою вірять, що їхнє життя в цілому має сенс, на відміну від тих, у кого є почуття екзистенційної значущості власного життя, навіть якщо їм не вистачає послідовності або цілеспрямованості.

Наукова точка зору, якою я дотримувалася основну частину свого життя, каже, що нам у певному сенсі «не пощастило»: послідовність і ціль – це все, що ми можемо отримати у світі, сформованому випадковістю та природним добором. У нас немає іншого вибору, окрім як подивитися правді у вічі, визнати, що життя не має внутрішньої цінності, і, зберігаючи спокій, продовжувати жити далі.

Але нещодавно я запитала себе: чи є наука, яка говорить нам, що людське життя не має значення, наукою взагалі? І завдяки розмовам з моїм другом, космологом Арі Макрідакісом, я зараз розумію, що це нігілістичне послання про сенс життя відходить не від науки (величезного масиву емпіричних даних, накопичених за допомогою наукового методу), а від сцієнтизму – догми, чи набору переконань, що склалися за останні кілька століть навколо знань та методів, які насправді становлять науку.

Я розумію, це смілива заява, особливо з боку вченого. Але більшість знайомих мені вчених визнають безглуздість Всесвіту, не порушуючи питання, звідки саме взялося це припущення. І щоб на нього відповісти, нам треба почати з сера Френсіса Бекона (1561-1626) - "батька" сучасної науки. Бекон не розробляв наукового методу для вирішення питань про реальність чогось нематеріального, наприклад, сенсу (як і практично всі європейці його часу він беззастережно вірив, що життя має сенс, тому що його створив Бог). Ні, Бекон ясно сформулював свою програму: передбачати, контролювати та підкорювати природу.

Більше того, природою мета підкорення у Бекона не обмежувалася, а поширювалася на тих людей, яких він вважав такими ж дикими, – у тому числі на жінок, яких він називав «відьмами». Будучи генеральним прокурором Англії, Бекон головував на сотнях процесів у справі про відьом, стоїчно спостерігаючи виконання закону, тоді як на його очах катували та вбивали невинних. Для Бекона ці жінки були не від природи, і він розробляв науковий метод не тільки для того, щоб людина могла домінувати у світі природному, а й для того, щоб чоловік міг домінувати у світі соціальному. Ключове слово тут – «контролювати», і воно відрізняється від «розуміти», яке найчастіше асоціювали з наукою. Зрозуміти, чому існують природні закономірності, для Бекона не було важливим, важливим було їх точно виміряти, щоб передбачати і керувати ними.

Величезна передбачальна сила, забезпечена зацикленістю науки на вимірі та контролі, у наступні століття призвела багатьох учених до того, що питання «чому» стали сприйматися як несуттєві. І все ж екзистенційна значущість вимагає саме їхньої постановки. Щоб визначити своє місце, нам потрібно запитати, чому ми тут опинилися. Але в обмін на нескінченно точне розуміння того, як діють природні закономірності, ми давно погодилися не ставити питання, чому вони існують. Зараз ми маємо такий рівень контролю над нашим світом, який Бекон і уявити не міг, але ціна цьому – відмова від будь-якої можливості внутрішнього сенсу. Більшість вчених, яких я знаю, просто визнають – у нашого існування немає причин.

За іронією долі, наш основний інструмент для розуміння Всесвіту походить від людини, яка використовувала випробування водою, щоб визначити, чи слід спалювати жінку на багатті. Цей простий історичний факт, і не більше, змусив мене поставити питання: чи є редукціоністська форма емпіризму, яку розробив Бекон, єдиним життєздатним способом пошуку істини?

Щоб побачити інші варіанти, ми маємо спочатку визнати: наука – це не просто набір фактів, як вважає більшість із нас. Наука Бекона є також і світоглядом – філософською основою згаданого мною сцієнтизму, побудованого навколо цих фактів. Сцієнтизм наполягає на крайній формі матеріалізму - я основну частину свого життя некритично приймала його за істину в останній інстанції, але він ніколи не був доведений і багато в чому спростовується нашими найкращими науковими даними про природу реальності. Візьмемо лише один приклад: принцип нелокальності Альберта Ейнштейна, тепер емпірично підтверджений, свідчить, що електрони регулярно поводяться незрозуміло з матеріального погляду. Визнання цього факту дозволяє нам запитати себе: чи є спосіб відмовитися від догми сцієнтизма, зберігши при цьому наукові знання і використовуючи їх для розкриття реального сенсу Всесвіту? Я вважаю, що відповідь можна знайти в теорії систем – науковому підході до розуміння зв'язків усередині організмів та між ними.

Теорія систем, розроблена в 70-ті роки групою мислителів, у тому числі антропологом Грегорі Бейтсоном, стверджує, що патерни так само важливі та реальні, як і речі. На думку Бейтсона, клітини, урагани, екосистеми та сім'ї хоча явно відрізняються одна від одної з точки зору матеріальних компонентів, але функціонують за одними й тими самими патернами та внутрішніми петлями зворотного зв'язку. Кожна з цих складних систем включає як матеріальні компоненти (у разі клітини – це молекули, з яких вона складається), так і нематеріальний організуючий патерн (для клітини це її метаболізм). З погляду сцієнтизма, матеріальні компоненти цих систем реальні, але пов'язані з ними патерни – лише концептуальні інструменти, які ми використовуємо, щоб осмислити реальні речі, такі як матерія та енергія. Але немає жодних підстав – понад тих, що диктуються матеріалізмом – проводити цю відмінність.

Теорія систем передбачає, що наукове бачення необхідно розширити, включивши в нього патерни, і я переконана, що завдяки цьому розширенню сенс може бути повернутий. Сенс – це зв'язок: щоб визначити його для об'єкта, ми маємо запитати, з якими словами, іншими об'єктами чи символами він пов'язаний. Коли ми говоримо про екзистенційний сенс, ми говоримо про наш зв'язок із Всесвітом. Якщо патерни, що пов'язують кожну людину, тварину, рослину та інші матеріальні компоненти світу природи, настільки ж реальні, як і ці об'єкти, тоді моє життя (і ваше) повинно мати значення, тому що ми – невід'ємні частини світу, і наші зв'язки з горами , морями, зірками – це буквально тканина, з якої складається космос. Можливо, кожен з нас не є обов'язковим для функціонування Всесвіту, але наше життя, проте, є його значущою частиною, так само, як кожна клітина є значущою частиною мого тіла, перебуваючи в постійному русі росту, розпаду та відродження.

Прийняття світогляду, заснованого на теорії систем, вимагає відмови від культурного наративу, нав'язаного сцієнтизмом. Це непросте завдання, але, я впевнена, воно може змінити ваше життя. Розуміння, що моя любов до океану чи трепет, який відчуваю, гуляючи лісом, мають наукові причини, дозволяє мені бачити мої зв'язки зі світом природи такими ж реальними та значущими, як і мої зв'язки з дочкою та партнером. І як зв'язки з ними утворюють сімейну систему, так само і мої зв'язки з деревами, морями та горами зрештою утворюють систему Всесвіту.

Це розуміння сильно відрізняється від того, яке підтримується матеріалізмом, але науково воно так само точне. Навіть якщо не брати до уваги обґрунтованість теорії систем, є й інші вагомі причини прийняти його. Сцієнтизм Бекона намагався розчарувати наш Всесвіт, але «відьми», яких він знищував, не були уж зовсім неправі. Світ природи – це світ чудес та втіленої магії, і ми не просто у ньому живемо, ми – його невід'ємна частина.

Це знання дозволило мені подолати кризу сенсу, яку я пережила майже десять років тому. І я більше не той охоплений екзистенційною тривогою, затятий матеріаліст, як за часів отримання посади. Зараз я бачу наявність реального та правомірного сенсу у відчутті дива та близькості, які відчуваю, гуляючи лісом чи дивлячись з вікон моєї спальні на зірки. Я знаю: те, що я переживаю в ці моменти, – це не результат розказаної собі історії, скоріше це почуття справжньої єдності з моїми біологічним початком та родичами. Я відчуваю свою присутність усередині більшої системи. І як її невід'ємна частина моє життя має значення.