Наталія Мельниченко. Збірка віршів «Незомбована патріотика». Вибране

СПОКУСА
Спокушай мене українською,
Мов незвіданою спокусою:
Медом райдуг, розсипаних низкою
В морі хмар - райських яблук некусаних.
Спокушай золотим сяйвом соняхів
І волошок пухнастими віями,
Лоскітливо-кульбабовим подихом
І лісів зеленавими мріями,
Колосисто-духмяним обрієм,
Барвінково-смарагдовим дотиком,
Калиново-маковим полум'ям,
Полиново-болючим опіком,
Серпанково знайомою стежкою,
Росянисто ясними туманами,
Руто-м'ятною диво-мережкою,
Надвечір'ями терпко-багряними.
Спокушай мене українською  -
То є вишукана принада.
Вона лине пісенною низкою,
Сяє зоряним водоспадом.
Невловимо-тендітно-пружиниста,
Сокровенно-відкрито-могутня,
Випромінено-вогневигиниста,
Вічна зваба моя незабутня.

СВІТАННЯ
Візьми, синє море, всі сльози і випий.
Розвійте все горе над морем, вітри.
Хай випрямить спину народ наш великий,
Хай туга й недоля на попіл згорить.
Хай білого цвіту біда не зурочить,
Хай гілля додолу нещастя не гне.
Світанку діждем після довгої ночі,
Бо навіть найдовша усе ж промине.
Постане країна, немов наречена,
Та не для війни - в парі з миром піде,
Піднявши свої синьо-жовті знамена,
Мов крила, як мрію мільйонів людей.
Візьми, синє море, всі болі й страждання,
На хвилях своїх за край світу неси.
Хай чисте і мирне прилине світання - 
Не з диму й вогнів, а з обіймів краси.

МОЇЙ НЕЗАЛЕЖНІЙ
Моя незалежна, тобі тридцять два,
Ти вже не оте босоноге дівчатко.
Від вибухів дуже болить голова,
Але ти готова щоразу спочатку.
Спочатку - борня, відпочинок - колись,
Бо перше - свобода, а сльози - хай потім.
Спочатку щоранку: "Вставай і борись!",
Хоч очі залиті то кров'ю, то потом.
Жива й молода ти на зло ворогам,
Тендітна й міцна, як вербовеє гІлля.
Смієшся так гірко в обличчя катам,
Що їм ти стаєш оковита, мов зілля.
Не зерен - полови поріддю орди,
Не плідних земель - ям безрідних рядами.
Мине ця війна й заростуть їх сліди
На тілі твоїм чагарем і тернами.
Моя незалежна, в обійми твої
Всі діти прийдуть, і все буде, як треба.
Ген, бачиш: у небі летять журавлі?
То ті, хто навіки полинув у небо.
Не плач, моя мила, бо сльози - то сіль,
Що падають болем на рани безмежні.
Завершим війну - лікуватимем біль...
Будь сильною, земле моя незалежна!

СКРИВАВЛЕНИЙ ЦВІТ
Біль мого серця - скривавлений цвіт,
Мого народу крик напівздушений.
Поза тим болем десь може буть світ.
Світ мій довкола - війною засушений.
Мова не може стоять між ножів,
Пісня і слово не ходить десь осторонь -
Осторонь жаху, страждань та іржі
З лютої вЕсни до чорної осені.
Трунком наповнені гори новин,
Горем сповиті полин з квітом маковим,
Щемно голосять пелюстки жоржин.
В календарі дні за днями однАкові -
Палені, зранені, повні жахіть,
Биті в катівнях, нещадно мордовані...
Цвіт мого серця так дико щемить,
Наче ще мить - і не діжде до повені:
Повені правди, що прагне народ,
Зливи розплати і справедливості.
Маки, мов зашморг, зів'ють ешафот -
Для ворогів знак найвищої милості,
Де перед тим, як злетить голова,
Хміль і полин обплетуть кату вуха,
Щоб, мов набат, "Україна жива!"
Навіть у засвітах вічно він слухав.
Цвіт мого серця - скалічений цвіт,
Так ненависно багряний, як ватра,
Так небезпечний, мов динаміт,
Так невмирущий, як віра у завтра.

ТІЛО
Один по життю несе тіло,
Інший - несе живу душу.
Здавалось, кому яке діло?
Та й байдуже на чиюсь сушу
У тілі, що мов пустеля?!
Таких потім повінь, море...
Бо хтось навіть душу розстеле,
А хтось розсіває горе.
Прийняти це хоч і тяжко,
Як в принципі будь-яку зраду,
Та ставлять бездушні розтяжки
І можуть напасти ззаду... 
Щоб соромом серце не мліло
В той час, як земля уся тужить,
Не досить носити лиш тіло,
А варто ще мати в нім душу.
Одні носять світло й мрії,
І небо в очах глибоких.
З такими людьми надія
Цвіте на полях широких,
А інші несуть жадобу
До вигоди і наживи,
Хоч мають людську подобу,
Та тліють під ними ниви...
Один по життю несе тіло,
Інший  живу душу носить. 
В одних за плечима - крила,
А інші ті крила косять...

СМЕРТНІ ЖНИВА
Землю заскочили смертні жнива.
Душать судоми від того, що бачим.
Десь зависають в повітрі слова,
Кожна клітина і фібр кожен плаче.
Змовкли серця, як чужа чорна ніч
Сотні життів безборонних косила,
Тисячі рук неживих і облич...
Як Україна по них голосила!
Лиш реготалася дика чума,
Як убивала і збиткувалась,
Била, калічила - мов без ума.
Як же, плането, таке знову сталось?!
Більше ніколи?!! Криваві моря
Поле і ліс посивілий укрили.
Як же болять тобі, рідна земля,
Жахом і криком закуті могили.

НЕ ВСЕ ОДНО
Не все одно, де нині сонце сходить,
І не однаково, чиє воно. 
Не все одно, чи душу щось холОдить,
Чи має в рамі скло твоє вікно.
Різниця є, чи маєм, чи не маєм
Жовтоблакитності безкрає полотно
У тім кутку душі, що не вмирає.
Хто ми й навіщо - теж не все одно.
"Какоїразніци" наїлися по вінця -
Ні, не сьогодні, а уже давно.
Нам не однаково, наскільки українцям
Лиш тільки може буть не все одно.
Ми сонце відстоїм, і скло у вікна вставим,
І буде наше в телевізорах кіно.
Зі сталі, крові й поту переплавим
Майбутнє в мир, бо нам не все одно

КАЛИНОВИЙ ДЕНЬ
В день, коли в небо здійметься гілля калин
І розправить наш край покалічену спину,
Буде сонце і мир, буде мати і син,
Донька тата обійме. Розцвіте Україна.

Хоч Героїв отих, що пірнули у сни,
З берегів гіркоти не вернути в прийдешнє,
Але ми пазурі поламаєм війні
І зі смертних обійм вирвемо Незалежність.

Ми калину свою поливали слізьми,
Наші діти до часу дорослими стали.
Не пробачимо і не забудемо ми,
Що утратили, як і за що воювали.

Кожна ніч без тривоги не має ціни,
Бо безсоння військових - безцінне, як совість.
Правда ж бо не горить у загравах вогнів.
Синє небо на землю проллє волошковість.

Підіймемо калину в безмежжі лугів,
Розвеселим зажурену гірко країну
В день, як виб'єм заклятих своїх ворогів,
Без жалю, без розкаяння і без упину.

В СЕРЦІ І В ГОЛОВІ... 
Щось лишилося в серці і в голові -
Підсвідоме й буденне, як пісня.
А в думках, мов та стрічка: "Аби всі живі!"
І життя розділилось на "До" і "Після".

В серці і в голові залишились свята
І усміхнені очі знайомих,
А в реальності бачиш, як гине життя,
І майбутнє малюється геть невідоме.

В серці - вічна любов, в голові - каламуть
Від побаченого насправді.
Нас тримає в замку те, чого не забуть.
Стій у того, що маєш тепер, на варті.

Щось лишилося в серці і в голові,
Що упасти ганебно не дасть на коліна.
А в думках, мов та стрічка: "Герої - живі!
Дух і віра живі. І жива Україна!"