Ірина Жиленко. Дума над попелищем

Він підводив плечима будинків гами
У спецівці цупкій, закрохмаленій розчином.
І риштовки пливли у очах кораблями,
А людина, як штурман, була над площами.
Він вертався додому, онучку бавив,
І над книжкою сидячи, щедро плакав.
Шаленіли в кімнаті козацькі лави,
І, вмираючи, зойкали гайдамаки.
Він не знав, що таке руйнувати труд.
Руки ці, як горіхові шкаралупи,
Повні пригорщі радостей несли людям
І докором бентежили власну скупість.
Підіймалась стіна на плечах у втоми,
І єднались цеглини щасливим потом.
А у свято — хоч плач, не сидиться вдома.
Він тоді, як поет без свого блокнота.
...І коли захлинулась земля плачем
І хитнулась стіна у вогневім глумі.
Він підбіг і підставнії своє плече,
Ніби й справді її врятувати думав.
Купа цегли. І розчином — кров червона...
Тільки й зараз кричить обгорілий камінь:
— Тут  у п а в р о б і т н и к  і з  д о б р о м  в  д о л о н я х,
В і н  п і д в о д и в  п л е ч и м а  б у д и н к і в  г а м и!