06-09-2018 Ірина Жиленко 330

«І те життя було мені як свято!»

Критика. «І те життя було мені як свято!». Елеонора Соловей

Елеонора Соловей

Вибране Ірини Жиленко — яскравий відбиток цілої поетичної епохи, унікальний, упізнаваний, неповторний. «Молодша сестра» наших дисидентів-шістдесятників, у колі їхнього впливу вона й сформувалася як особистість.

Михайлина Коцюбинська у передмові до спогадів Ірини Жиленко «Homo feriens» вельми точно й проникливо мови­ла, що творений поетесою і мемуаристкою світ — творений активно та цілеспрямовано, відважно й зухвало, терпляче й самовіддано — це світ, «у якому можна змістовно, гідно і радісно жити». Всупереч усьому, попри безчасся та лихо­ліття, випробування та втрати. Паче того: варто подумати, скільком людям саме ці поезії допомогли перетривати в лихі часи... Немає такої статистики, але знаю по собі та друзях, що це так.

Бо вона щедро ділиться своєю екстатичною радістю життя, а якщо вже сумує, то теж так довірливо-людяно- щиро, що буває геть неможливо ні переповісти, ні навіть зацитувати: лише поринути, зануритися у це «свято літ­нього сонцестояння» («Бджола у бурштині»), з подивом та вдячністю.

...«Осінь. Копання картоплі», «Озираюсь на літо», «Етюд з виноградом»... А

тоді знову весняні та літні клопоти коло землі. Звідки вона, городянка, так

знала й любила поле, сад, город, саме до них міцно прив’язувала пори року і

дня, пори власного життя? Зі Стецівки, яку звала своєю нір­ваною і своєю

«втечею від життя» (парафраз критичних наїздів на її поезію). Докладніше про

Стецівку — у тих- таки спогадах. І цей тил, цей сховок віддячував їй своєю

незрадливою надійністю, своєю незмінною прихильністю.

...Присяду на сіно поміж дерезою і глодом.
Як блудного сина, прийми мене, хато природи.

Життя недосконале, ми перейшли лихі часи, чого варті самі лише «кляті сімдесяті», як назвав свої спогади Микола Шатилов. Там найкращих суворо випробувано на міцність, там компроміси різного ґатунку були не лише буденною реальністю — неминучістю. Потім треба було з цим жити, а це було й поготів важко, бо ті, найкращі, не всі повер­нулися... «Я все собі простила й відпустила», — мовила поетеса, котра ніби й не мала за що себе аж так картати: тендітна жінка, у якої родина, діти; коли востаннє заареш­тували Стуса і весь новий «покос», синові Ірини щойно виповнився місяць. Але за взірці вона мала тих-таки не­похитних своїх друзів, їхніх вірних та відважних дружин. «Я заради дитини (після відповідної «роботи» зі мною) не листувалась із засланцями. А Михайлина листувались, незважаючи ні на що. Я би так не змогла»... Натомість змогла судити себе і час за «гамбурзьким рахунком», на - писала правдиву і палку повість-свідчення про власне життя, оті спогади. Теж немало, адже багато однолітків, за­мість очищення й каяття, воліли все забути, або заходили­ся переписувати минуле методом косметичного ремонту... Покута за інших полягала в тому, аби завжди пам’ятати друзів, звірятися з ними, відчувати й любити тих, котрі нині «За золотими вікнами зірок...»

...Бо ви були! А отже, все було: любов і подвиг, хрест і воскресіння...
Хай береже спочинок ваш Господь всю довгу-довгу, всю небесну вічність.

..............................................................................................................................

А я віршую...
Бо казав Світличний:
«Іриночко, без віршів не приходь...»

Чи не це допомогло, ба навіть і змусило, залишитися собою, співати тільки власним голосом. Але співати! Ча­сом кепкувала зі своєї нездоланної звички ставити слово після слова. У вірші «Перо» є щире зізнання: «Я не вмію жити й не писати...» Проте навіть самоіронія не затуляє суті: відданості покликанню, аж до самозабуття.

...А слово вже достигло. Хоче впасти.
Падіння... Й нестихаюча луна

далеких рим... У смак мені, в охоту
збирать слова. І зрідка помічать
оту фамільну схожість з Дон Кіхотом,
оту прекрасну марності печать!

Дрібка іронії, аби не було нестерпно сумно, кпини чи жарти — як прянощі, адже без них «осіння данина мелан­холії» часом заводила б у розпач безвиході; іронія так тонко мітить міру, так безпомильно кшталтує смак...

Віртуозне збирання намистинок-деталей, змішування їх, кумедних, сумних, прекрасних у зникомості й неповтор­ності. Достеменно як художник змішує фарби на палітрі. Тож не дивно, що горять у цих поезіях неймовірно яск­раві кольори, що так палахкотить тут ясно-жовте, воно ж і золоте: достиглість, щедрість, теплість, повнота... Саме називання реалій — як посвячення їхнє: з буденності в небуденність, з тимчасовості у неминущість. У «казки на заході сонця»...

Оманливо-проста архітектоніка циклу, де на позір мак­симум свободи, а строга стрункість цілості залягає на глибині, не зазіхаючи на автономність кожного вірша, — такий оптимум винайшла собі Ірина Жиленко. У томі вибраного добре видно цю прихильність, тут легко зауважити близь­кість такої форми І до «просто віршів», і до диптихів та триптихів як мініатюрних циклів, і до поем, що їх також чимало у жанровому репертуарі поетеси. Історія однієї поеми, що її тут не знайдете, дає відчути драматизм ситуа­ції митця у радянській системі. Поемою «Цар-колос», про Катерину Білокур, поетеса спробувала вписатися в то­дішній літпроцес. Довелося ввімкнути «цензора в собі* — хоч це й не рятувало від цензорів штатних. Уривки з поеми друкувалися у «Вітчизні», найповніший, а проте таки не­повний варіант, — у збірці «Збулося літо...», до прижиттє­вого вибраного авторка її не включила. В архіві зберегли­ся недруковані фрагменти. Либонь повертатися до цього було боляче: вже й так зболілася душа за героїню та її безталання, а ще й за озирання на недремних наглядачів від літератури. Були якраз глухі часи суспільної стагнації, та найчорніша пітьма перед світанком.

Дім у його архетипному значенні захищеного прос­тору, осердя світу — і противаги світові, у його значенні найбільш обжитої частинки універсуму, дім як родинне гніздо, як «скринька» та прихисток подружньої любові, як спільна оселя з найближчими та найдорожчими людь­ми — наскрізна тема лірики Ірини Жиленко і важливий маркер її неповторності. Розумна, освічена, волелюбна, талановита, цілковито «модерна* жінка, — вона сама не раз кепкувала зі своєї патріархальності, відданості домові, родині, тій історії роду, яку оповіла у спогадах. Історія ця схожа на добу, така ж карколомна і драматично-парадок­сальна: чоловік, якого вона вважала дідом, був насправді батьком; та, що її звала мамою, — сестрою; справжньої матері ніколи не бачила: вона потрапила в німецьку облаву, залишивши немовля вдома. Додайте повоєнну бідність і травматичний радянський побут, — і отримаєте доволі несподіваний результат: щасливе дитинство, яке осві­тило ціле життя, яке навчило життя не просто любити —святкувати: «...життя було мені як свято!»...

Чоловік її, відомий письменник Володимир Дрозд, мені, як і всім, видавався інакшим, геть не подібним до неї, достеменно, як «вірші й проза». Має рацію Михайлина Коцюбинська, пояснюючи у передмові до спогадів Ірини Жиленко, що в основі цього тандему, цієї «пісні пісень подружньої любові» — взаємоповага, «взаємоплекання одне одного як творчих особистостей». Напевно завдяки рідкісному поєднанню глибоко споріднених душ, — попри таку несхожість їхню, як на стороннє око. І якщо іншим маркером поезії Жиленко є дитинність, безпосередність, дитяча прямота, правдивість та щирість, резистентність до буденності та приземленості — то й цим вона, на її думку, завдячує супутникові: «моє захищене Володею ціложиттєве дитинство» (з тих-таки спогадів)...

І в час, коли мене, мов пізня осінь,
обляже дріб’язковість почувань, —
махну рукою на смутну дорослість і
випущу дитинство з рукава.

Розкриються віконниці крамничок
під патефонів музику стару.
І вулиця Микільсько-Ботанічна
покотить вниз затрав’янілий брук...

(триптих «Сьоме небо дитинства»)

Певна річ, це її коренева особливість, її власний світ, але зберегти його, як і здатність за будь-яку ціну залишатися собою, — допомагало дружнє плече найближчої людини.

Ірина Жиленко могла би, подібно до Миколи Вінграновського, включити найкращі свої вірші для дітей до збі­рок «дорослих* — настільки вони природні у її доробку, настільки органічно випливають із цілого «контексту». Хіба що не хотіла через те, що це вже зробив інший поет... Але вони й самі прослизали до її збірок, бо знали своє право, як-от «Шубки. Сніг. Подвійні рами» у циклі «Сніг іде» зі збірки «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна». От і упорядник цього тому додав після того ж таки «Концер­ту...» віршик «Вечір гномів» та уривок «Добродій Сміх». І, до речі, ні в кого більше із сучасних поетів ви не знайдете такої апології сміху та радості, такого, у нових реаліях, Антоничевого «привітання життя»!.. Ще у ранній твор­чості поетеси є «Весна. Ода до радості», але в певному сенсі це ніби мотто майже всієї творчості Ірини Жиленко — попри всі труднощі та випробування, голобельну критику, не написані через те, недописані і не включені до книжок твори, попри гіркоту розчарувань, непорозумінь, утрат. Аж поки не сягнули вони критичної маси, поки не стало - ся достоту несумісне для неї з життям: смерть коханого чоловіка. Тренос, у який складаються ці поезії, не можна читати без болю.

Поетична танатологія Ірини Жиленко почалася задов­го до цього: адже й така радісна та життєлюбна творчість неминуче обертається у координатах кардинальної буттєвої опозиції життя — смерть. Зазирання в таїну неми­нучого відходу за межу все ж набуває з віком дещо від­мінних тонів: одна справа просто знати, інша — відчути подих тієї прірви; настає час, коли здається, що йдеш по вирвах, що снаряди ті рвуться дослівно під ногами... Мож­на, звичайно, й тут затулитися казкою, жартом, дитинною певністю власного безсмертя:

Все я знаю. Коли я помру,
стану гномом в атласнім жилеті.
По мені буде гном’який труд
Золотить на сервізах букети...

І століття, і друге, і третє...
В час, коли за віконечком сніг,
у старенькім картатім жилеті
буду жити на радість поетам
і малятам казки бубоніть.

О, не плачте, живі, по мені...

Саме для живих ця грайлива вигадка, порцеляновий ирій; для себе, либонь, — потроху облітає казкова позлітка, аби звикати й дивитися не змигнувши, і тямити, що «світло осені», як і «осіння данина меланхолії», такі м’які й ласкаві саме на те, щоби згаснути колись непо­мітно й безболісно.

Стилізація, гра, казкові лаштунки у цій поетиці невід­дільні від сумно-іронічного усміху над незмінною марнотою всього (чи майже всього), що відволікає людей від суті, від нескасовних цінностей: родина, діти, материнство, дружба, вірність. «Крамничка антикварій. Захід сонця» — зрештою нікого не введе в оману декор, антураж, цей парад старожитностей, він же «машина часу»:

...Але ж не марно жалісно і хмарно
вечірнє сонце дивиться повз них.
І легковажно губить календарик
останні дні до першої війни.

А проте ця любов до гри, містифікації, ярмаркової карнавальності та антикваріату неабияк дратувала й гнівила радянську критику. Десь вона пише про «сім критиків лютих», що скубуть із поета пір’я, — це не жарт і не гіпер­бола, радше такий собі репортаж чи щоденникова нотатка... За «естетство», «камерність», «гедонізм» і ще подібні гріхи (вона сама склала їх список у поемі «Чайна церемонія») її неохоче друкували, мало видавали, зате багато й усмак шпетили.

Коли ж вона сама, бувало, пробувала знебути ту свою дитинність, ураз із цілим каталогом інших вад, — нічого доброго не виходило:

Своїх дорослих віршів не люблю.
Не впізнаю. Не гріє душу радість.
І пада сніг на голову мою
за посередню їх добропорядність...

Може, тим-то й охолола чи то до задуму тієї поеми, чи до втілення?..

У «Ярмарку чудес», що ним є у певному сенсі уся ця поезія, найбільше чудо для мене — як жінка долає невблаганний час, думки про вік, про старість. Сміхом, жартом, безжурністю, всерозумінням. Либонь, ніде більше не знай­демо такого сумовито-мудрого, такого просвітленого та смиренного прийняття неминучого повороту життєвого кола на спад:

...В небеса печально височить
ця дорога, аж хмільна од волі.
І душа примирено звучить
в унісон смеркаючому полю...

А якщо те плетиво порветься і проступить гіркий смуток, — що ж, нема ради, бо — правда. Ніхто ще так неписав про жіночу душу й свідомість, про самопочуття жінки «На схилі дня». Ті зізнання нещадно щирі, а їхня авторка відважна й мудра людина. «Дощ із зозулею», «Синиця на світанку» — скільки довіри та надії на розу­міння: адже нам беззастережно відкрито геть усе, ледь не до можливості перевтілення в ту, що написала: «Жаль мені гірко, аж губи звело, / того, чого у житті не було...»

Здається ніде ні разу не згадала вона про Сольвейг, але ви неодмінно згадаєте, хоч як сьогодні архаїчно звучать вірність, уміння чекати, пробачати, втішати, берегти во­гонь...

І коли вже повірите, що отака вона і є, інфантильно — прекраснодушна, ласкава та незлобива, — от саме тоді відкриєте нові регістри та мотиви: гіркий та гнівний сар­казм, що йому відповідні гротеск, буфонада, а тоді раптом страх — як перед тією «нестерпною легкістю» обожню­ваного буття, так і перед небуттям. Перед неминучістю прощань, перед таємницями «темних» книжок, перед жи­тейськими трафунками на кшталт «Принц розлюбив свою принцесу», і перед універсальними поясненнями, мовляв, таке життя... «Врочистий страх безодні» («Озеро в гро­зу») — знакує тут тему надто вже особливу: ми все ще, мабуть, не готові до неї. Бо йдеться про муки безрелігійної свідомості, яка нині прагне пригадати Бога своїх тому й забутих предків, прикликати його, набути віру... Дарма, що пошук той не раз обертається мимовільним блюзнірством, «Грішною молитвою», що волання до Бога невідомого, незнаного — достеменно і є глас вопіющого в пустелі. Але дорогу подужає той, хто твердо ступив на неї, хоч як був окрадений добою «войовничого атеїзму»... І єдиний скарб, який несила кинути на тій дорозі — творчість. Оте вічне оновлення, сходження, долання — інерції часу, інерції думки й почування.

Та щойно вам видасться, що тепер ви вже знаєте цю Ірину Жиленко — аж вона вже інша, дарма що та сама!

І ось у «Цвітінні сивини» з’являються не просто нові, а й неможливі, здавалось би, риси: прозорість, простота, упокорена лагідність, спокійний сум передчуттів і мудре прийняття всього, що має бути. А тоді згадуєш, що якісь дзвіночки ще давно-давно провіщали цю одміну. І рядок отакий зовсім короткий десь раптом уже зринав, пробу­вав голос. Навіть не віриться: ще у «Романсі для гітари» («Автопортрет у червоному»)! Звичайно, що воно тепер інакше, та все ж оця віднайдена тяглість важить і тішить.

...А літо кінчається, літо печалиться.
Саме не помітило літо, як збігло.
І павученятко в повітрі гойдається,
плете собі хатку...
Чи встигне?
Ще встигне...

Здається, ще не було таких зізнань про присмеркову пору людського життя, таких обсервацій тих змін, що на­кидає час, що приносить вік. Але й такого оскарження того всього! Бо душа залишилася незмінна, така ж тривожна, жадібна краси, повна любові, тим-то зізнання ті — справжні одкровення.

...Що час обріже — те душа доточить.
Я вдячна часові за той постриг.
Так рясно квіти виповнили очі,
що в них немає місця і для книг.

По цей паркан і по стару веранду
Відрізав час усе неголовне.
Слухняна я. Живу, як вчить троянда.
Пишу, як Бог шепне...

Самобутність та цілісність поетичного світу Ірини Жиленко можна оцінити вповні, якщо пам’ятати, до якої яскравої літературної плеяди вона належить, скільки пер­шорядних зірок довкола. А проте нею створена поетична реальність є самодостатня, полонить неповторною атмо­сферою імпровізаційності, тремкою ніжністю, легкістю і тривкістю настроєвих навіювань, тією жіночністю, суть якої у здатності любити, берегти, цінувати цілий універсум — її «civitas solis — сонячний град» — і захоплюва­тися ним як дитям.


СТОРІНКА АВТОРА



Ключевые слова: Критика,читати критичні статті,ірина жиленко,статті наукові,рецензія,аналіз,біографія,твори,І те життя було мені як свято,Елеонора Соловей

Читайте также