​Ледь не вмерла стара...

Ледь не вмерла стара.
Та за милістю Бога —
серце зрушило з місця,
і знову — в дорогу.
І зітхнувши: “Це ж треба отак налякать!..”—
рушив час, бо ж не можна часам зволікать.

День вернувся до власних трудів і проблем.
Він трудився, щоб люди пишалися днем.
А старенька присіла у холодок,
і слабка, і бліда, мов осінній листок.

Осеніло. В саду панувала жура
Та зовсім не журилась людина стара.
А, мов тиха вода відбивала життя,
наслухаючи серцебиття.

Знову квітка весни в її серці розквітла,
хоч і осінь, і плачуть птахи,
і листочок, злетівши, лепече молитви.
Ну, які в нього, Боже, гріхи?