Ірина Жиленко. Під ранок біліє в пітьмі плече...

Під ранок біліє в пітьмі плече...
В розчахнуті арки твоїх очей
Впливають верби туманом сивим,
Сіянням холодного передзлив’я,
Аж поки не змиє долоні площ
Сонячний дощ.
І зникнуть верби, сховавши лиця,
Задимлені тугою зоряниць,
На день обіпнувши зелені стегна
Веселого листя пахучим леготом.
Тоді ми встанем. Кудись ітимем,
Не будем вихлюпувать сни дощенту,
Щоб трохи туманів, промінням задимлених,
Залишилось в тихих куточках очей.
Щоб зрідка, в затишні оті хвилини,
Коли опада метушня буденності,
Ховати від теплих спокус отупіння
Серце своє у тривогах Родена.
І з сяйва тополь вигрібати срібло,
Тулить до очей їх росистий холод.
І тихих дощинок перлинним дрібним
Вінчати душі сумнувате чоло.