Ірина Жиленко. Післягроззя

Вперто і зло тупцювався світ
Біля порога. І стежив, стежив...
Сонними тінями перемита,
Зранку сурмує дощами стежка.

Вже обліпили дозріллям бджоли
Гілку з мого задзвінкого саду,
І набігають думки на чоло
Трав’яновітрим, музичним ладом.

Теплі, маленькі мої пелюстки
І на такому тонкому стеблі.
Як би роздмухать той ніжний плюскіт
В сині пожежі небес і слів?

Щоб тріпотіли вогнем вабливим
Білі, розжарені нерви звуків,
І урочисті органи злив
З гуркотом кидали небо на брук.

Тихше! Люблю післягроззя лискіт,
Небо, і тишу, і сміху зграї...
Хмари лопочуть, немов білизна,
Свіжа білизна на шворках райдуг.