02-06-2024 Ірина Жиленко 154

Ірина Жиленко. Громи навально бігають по стрісі...

Ірина Жиленко. Громи навально бігають по стрісі...

Громи навально бігають по стрісі,
І мокне клуня в райдужних дощах.
І безтурботний вечір забарився
Мені до ганку винести плаща.

Любимого. Рожевого, в сузір’ях.
Ну й біс із ним!   
Стрічаю дощ, як сина.
І падаю. І теплим сном безмірно
Вбираю в себе п’яну буйність сіна.

Мій сінний сон. Мов соняхи — курчата...
Блакитні верби в зливах, як в огудині...
Коли ж я перестану сумувати
За тим, чого немає і не буде?

Та все здається — ось, ще раз позву...
Секунда... І оте незнане «хочу!»,
Задля якого трепетно живу,
Мене наздожене і залоскоче.

Іду. І оглядаюсь на жита,
І все чекаю — радість за плечима!
Коли, коли я битись перестану
У двері снів, таємні і зачинені?!

А щастя — це, мабуть, ота тривожність,
Чекання слова, зливи, трепет саду...
І відчуття, що хвильно, переможно
Мене наздоганя майбутня радість.


Читати також