Ірина Жиленко. Ідуть обережні верблюди...

Ідуть обережні верблюди
По жовтих пісках-дорогах...
У них мозолясті груди —
Не пропечеш тривогою.
І зовсім даремно б'ється
Пісок у броню сердець.
Верблюду той жар — насправді —
Приємне тепло добра.
А ступні — човни кошлаті —
Не вгрузли ну анітрохи.
Звідки ж верблюду знати
Всю глибину епохи?
Всю глибину тривоги
За нинішнє і майбутнє? ...
У мене спечені ноги
Цими пісками лютими.
У мене серце людини,
Беззахисне і страждаюче.
І хочеться все це кинуть
І бігти кудись світ за очі.
А треба, спаливши втіху,
Лягти на гарячі дюни,
Своїм прохолодним диханням
Остуджувать їх для юних.
Щоб раптом планета стомлена
Не заридала гірко,
Не обгорнулась в полум'я
І не згоріла зіркою...