30-05-2024 Ірина Жиленко 166

Ірина Жиленко. Балада про старий рояль

Ірина Жиленко. Балада про старий рояль

Важким аllegrо впав Бетховен
У розкіл хмар, в грозові двері.
І зал поплив, як білий човен
По золотіючих озерах.

Гучні дахи періщив блиском
Гарячий грім. Гроза і згар!
Вогненні пальці піаніста
Осінні розтинали хмари.

Люблю! Ненавиджу! Згораю!
Кропили звуки біль і жах.
І березневим водограєм
Текло зітхання по рядах.

А полохкий, незмінний жаль
На клавіш кидав чуйні руки.
І втомлено тремтів рояль.
Від радості чи від розпуки?

Нема вогню. Його не клич.
Усю свою жагу страждальця
Рояль віддав в травневу ніч
Потрощеним, невмілим пальцям.

***

...Його тягали по паркету
За ноги в підземеллях воєн.
За те, що зуби ціпив вперто,
Об стіну били головою.

У вікна — спалахи пожеж.
І від безсилля тої ночі
Німецьким складаним ножем
Блакитні викололи очі.
Пішли... Хрумтів мороз, як скло,
Пообіцяли наостанку,
Укривши мукою чоло,
Його повісить біля ганку.
А він ховав лице незряче
В долоні, звуглені і чорні.
Шкода... Хоч би іще побачить,
Як над чолом хитнуться зорі.
Він знає: тут рояль стояв.
Поніс незрячий чорні руки
На страх журбі, на радість славі
І уколовсь тривожним звуком.
Той звук повис і затремтів.
А хлопець підбирав наосліп
До нього другий звук і вів
По підземеллю рідну осінь.
Була вона легка, мов свято.
Спускався вечір... тихо... сміх...
«Затихло все, тільки дівчата
Та соловейко не затих...»
Кропили сльози давній шлях,
І онімів солдат на ганку.
І тінь Бетховена лягла
До ніг сліпого музиканта.
А вранці... Пахощів благання
І солов’їна п’яна повінь.
І він помер. І в путь останню
Рояля серце взяв з собою.
* * *
В рояля стомлене обличчя.
Усю свою жагу страждальця
Старий віддав в травневу ніч
Потрощеним, невмілим пальцям.


Читати також