Єва Лісовська. Конкурс одноактних п'єс

Те, про що не хотілося б знати

 

Дійові особи:

Русалка польова – красива молода дівчина з довгими косами, одягнута в білу довгу сукню з відкритою спиною. На спині її промальовані нутрощі так, що здається, ніби у цьому місці в неї немає шкіри.

Жінка – одягнута у все чорне. Її одяг у кількох місцях розірваний, через дірки видніються рани. Одна рука перев’язана бинтами, видно кров, що проступає крізь бинт.

Дія відбувається в приглушеному світлі, над підлогою стоїть легкий дим. На сцені тонким шаром насипана свіжа земля, її сирий запах розповзається приміщенням. В центрі лежить сухий стовбур дерева з чорними, ніби обпаленими вогнем, вітами. На ньому сидить Русалка польова та заплітає собі волосся. Вона тримає на колінах букет червоних маків, повільно дістає з нього квіти та вплітає собі в коси.

Час від часу за Русалкою прошмигують тіні. То тут, то там чути моторошний тупіт, сміх та віддалені голоси. Інколи Русалка завмирає в такі моменти, вдивляється кудись в порожнечу, а потім знову продовжує плести косу.

На сцену виходить Жінка. Вона розглядається, ніби шукає щось. Дивиться то в далечінь, то собі під ноги. Коли підходить зовсім близько до Русалки, раптом помічає її, лякається і завмирає.

Жінка. Ой!

Русалка (обертається на звук та помічає жінку, здивовано). Ти звідки тут? Ти мене бачиш?

Жінка не відповідає, лише хапається рукою за серце і ступає крок назад.

Русалка (розчаровано). Отож, не хочеш бачити.

Жінка (здивована). Що ти таке?

Русалка (вдумливо). Що я таке? (обводить залу поглядом) Колись була людиною. Нічого особливого, як всі. Думала, житиму вічно. Думала, треба ще зачекати – ось-ось, ще трішки! І житиму своє життя. Таке, як хочу. Таке, яке мені, знаєш, судилося прожити. Треба лиш зачекати. (розчаровано) Тож дочекалася! Тепер я польова русалка. Мушу жити свою смерть.

Жінка (трохи налякано). Не може бути… Польові русалки – це вже навіть не вигадки старих людей. Це вигадки старих людей з старих книжок. Я просто сплю, напевно. Точно, просто сплю! Треба прокидатись!

Жінка починає щипати себе та трясти руками, Русалка зацікавлено спостерігає за нею.

Русалка (задумливо). Можливо, тому ти мене і бачиш. Бо вже прокинулась.

Жінка (зупиняється, говорить розчаровано). Не розумію. Я не розумію! Якщо і справді ти польова русалка, чому ж тоді я ніколи раніше не зустрічала когось схожого на тебе? Про вас вже й не було ніяких згадок. Крім тих, в старих книжках.

Русалка (перестає заплітати волосся, дивиться на Жінку). Колись в цих полях було багато таких дівчат як я, ти і сама знаєш. Читала… Блідих і красивих дівчат, подивишся – дух перехопить. Така як гляне в очі і посміхнеться широко, то серце з грудей раз – і вилетіло. Не буде тоді в тебе серця. Не буде його і тоді, коли помітиш її неприкриту шкірою спину. Не буде чому тікати в п’яти. (сміється гірко, а тоді починає знову вплітати в волосся квіти) Старші мені розказували. Потім люди почали купувати рушниці і ставити капкани. Тоді польові русалки майже зникли. Тому й не бачила нас раніше, тому й не зустрічала.

Жінка. То люди можуть вас, вже мертвих, так просто вбити?..

Русалка. Не можуть, звичайно. Вони вбивали звірів, все далі і далі відтісняли ліси від своїх поселень. Все рідше і рідше людина почала один на один зустрічатися з вовками чи ведмедями на цих землях. Тому і все рідше й рідше почали з’являтися польові русалки. Тільки останні роки русалок побільшало. Ти ж пам’ятаєш, хто стає нами? (робить паузу, Жінка не відповідає) Дівчата, розтерзані дикими звірами.

Жінка (співчутливо). То це виходить звірі… Звірі це зробили з тобою.

Русалка. Звірі… Звірі! Не було в них нічого людського. Стійкий запах алкоголю і поту, важкі берці, куртки кольору хакі. Ми ховалися тоді у підвалі. Вони зайшли, подивилися на мене, і один сказав: “Пасматрі, какая красівая. Хоть і хахлушка.”

Русалка істерично сміється і дивиться порожнім поглядом кудись в далечінь, а потім помічає що Жінка стоїть перед нею з закритими руками вухами. Очі її сильно замружені, вона важко дихає.

Русалка (втомлено зітхає). Ти не хочеш це знати.

Жінка (опускає руки, винувато). Я, може, і хотіла б. Але сили в мене немає.

Русалка. Посиди хоча б біля мене тоді. Допоможи прикрасити коси.

Жінка слухняно сідає біля Русалки, ніби зачарована, і дивиться порожнім поглядом в далечінь.

Жінка (розгублено). Навіть не знаю, чому прийшла сюди. Ноги самі привели.

Русалка (тихо). Ти прийшла туди, куди хотіла прийти.

Жінка (мовчить хвилю, а тоді дивиться, як русалка прилаштовує квітку в свою косу). Для чого ти це робиш?

Русалка. Роблю смерть красивішою.

Жінка. Для чого?

Русалка. Для чого Пауль Целан так красиво писав свою “Фугу смерті”? Чому Пікассо малював “Герніку”? Для чого найкрасивіші рядки в цій країні зараз присвячені втратам?

Жінка мовчить. Русалка витягує ще один мак з букету на своїх колінах так, що вони падають і розсипаються по підлозі.

Русалка (опускається колінами на підлогу, бере в руку одну квітку і починає її розглядати). Краса приковує погляди. Навіть до того, чого так не хотілося б бачити. До того, що хотілося б проігнорувати. Забути. Зробити вигляд, що цього і не було ніколи. (робить важкий видих) Щоб менше боліло.

Жінка (винувато). Хіба є щось погане в тому, щоб менше боліло?

Русалка (робить в землі, що розкидана підлогою, ямку, кладе туди квітку і засипає землею). Колись, ще дитиною, я піднесла руку до вогню і сильно обпеклася. З часом рана загноїлася. Що було б, якби я просто зробила вигляд, що нічого не відбулося? Якби я не дозволила собі на деякий час відчути навіть гостріший біль, аби випустити гній з тієї рани? Що було б, якби я стерла з пам’яті той факт, що вогонь обпікає?

Жінка (роздратовано). Я не розумію твоїх аналогій і питань.

Русалка. Ти дратуєшся саме тому, що знаєш на ці питання відповіді.

Русалка бере ще одну квітку, кладе в ямку, вириту в землі, та засипає. Жінка спостерігає за нею.

Жінка (знову роздратовано). Не розумію, що ти зараз робиш.

Русалка. Ти знаєш. Ти щодня це бачиш. Це те, що на землі цій зараз роблять з цвітом.

Жінка (встає і закриває очі руками). Все, я не можу більше на це дивитися…

Жінка стоїть з закритими очима, поки на фоні лунають звуки повітряних сирен та вибухів, а Русалка закопує всі квіти, що лишилися, в землю. Лише одна квітка лишається у неї в руках. Коли звуки припиняються, Жінка відкриває очі і сумно знову сідає на стовбур дерева.

Жінка (понуро). Що ти від мене хочеш? Чому ти до мене причепилася? Просто скажи. Скажи, щоб я могла це зробити і жити спокійно. Не відчувати, що мені треба виходити з дому серед ночі і бігти. Бігти кудись, сама не знаю куди. Щоб знайти щось, сама не знаю що.

Русалка. Що я від тебе хочу? Це ж ти прийшла до мене!

Жінка. Я не хотіла.

Русалка. Хтось тебе примусив?

Жінка (хапається руками за голову). Примусив… Не примусив. Але вони приходять кожну ніч. І я не розумію. Я не розумію, чого вони хочуть. І не можу це не шукати.

Русалка. Вони – це хто?

Жінка. Жінки з холодними руками і блідими обличчями. Діти, ще такі чисті та невинні, та очиці їх вже порожні. Хлопці в камуфляжах з синьо-жовтими, просякнутими кров’ю, шевронами. І коли всі вони заповнюють мою кімнату, я починаю відчувати, як стіни її перетворюються в пил та руїни. А тоді помічаю, як між чужих облич починають з’являтися інші. Такі ж бліді і мертві, обличчя моїх рідних.

По обличчю Жінки починають котитися сльози, Русалка сідає біля неї на стовбур дерева.

Русалка (співчутливо). Чи хтось загинув з твоїх рідних?

Жінка (витирає сльози). Ні. Але я знаю, що це може статись.

Обоє сидять мовчки хвилю, дивляться кудись в далечінь.

Русалка. Що вони хочуть?

Жінка (налякано, ніби хтось вирвав її зі сну). Хто?

Русалка. Ті, що приходять. Про яких ти казала щойно.

Жінка. Я чую інколи їх шепіт, вони говорять… Вони просять… Щоб я на них дивилась.

Русалка. І що ти робиш?

Жінка (зніяковіло). Я затуляю вуха. Потім – відвертаюсь.

Русалка (здивовано). Чому?

Жінка. Боюся, що розсиплюсь. Не витримаю їх важких поглядів. Сама помру від того, з чим мені доведеться зустрітися.

Русалка (зітхає так, ніби підіймає щось важке, розглядає квітку в руках). Це дуже по-людськи – не витримувати. Кажуть, Бог не дає людині ноші, котру вона не може витримати. Це не так. Часто та ноша буває такою непосильною, такою великою та важкою, що під нею навіть найміцніші можуть зламатися. (раптово дивиться в лице Жінки, ніби щось згадує) Ти знаєш, чому це сталось? Чому саме люди, а не інші тварини, опанували всю землю? Я тепер знаю. Я тепер багато що знаю.

Жінка (розгублено). Не розумію, в чому тут зв’язок…

Русалка. Людина завжди була дуже слабкою. Будь-яка людина сама по собі слабша від ведмедя і тигра, від вовка та крокодила. А, тим не менш, люди змогли не лише навчитися захищатись від сильніших хижаків, а й самі бути їм найстрашнішою загрозою. А знаєш, чому це сталося? (робить паузу, Жінка мовчить) Бо вони навчилися діяти разом. Розділяти між собою навіть найважчу та найскладнішу ношу. Це дуже по-людськи – боятися не витримати. І дуже по-людськи – просити в такі моменти про допомогу і підтримку.

Жінка. Ти не розумієш…

Русалка. Чого не розумію?

Жінка (агресивно). В мене немає ноші. Я жива й здорова. Всі мої рідні теж живі. У мене цілий дім. В мене немає ноші. Я не маю що нести чи розділяти.

Русалка. Що ж ти тоді так боїшся не витримати?

Жінка (після довшої паузи, рішуче). Це я повинна допомагати іншим. Тим, кому набагато важче.

Русалка. Ти навіть не торкнулася мого волосся.

Жінка (розгублено). Що?

Русалка. Ти навіть не торкнулася мого волосся. Коли ти сюди прийшла, я попросила тебе допомогти прикрасити його.

Жінка (зніяковіло). Мені було якось незручно.

Русалка. Завжди незручно доторкатись до чужого болю, коли він може нагадати про свій власний.

Жінка. Який там біль? Я й так страждаю недостатньо...

Русалка. Ніхто не помирав за те, щоб ти страждала. Чим менше ти страждаєш – тим більше маєш сили. Допомагати тим, хто втратив дім. Не відвертати погляд від військових. І обійняти мою матір, якщо вона розплачеться коли хтось випадково згадає моє ім’я.

Жінка (сердиться). Я не розумію. Не розумію і не знаю, що ти в мене просиш.

Русалка. Це ти у себе просиш.

Жінка. Що я прошу?

Русалка. Ти просиш відчувати. (після паузи) Поки не хочеш подивитися не смерть, не будеш бачити й життя.

Жінка і Русалка дивляться одна на одну. Жінка повільно підносить руку до коси Русалки і мовчки торкається її. Потім різко забирає руку так, ніби обпеклася.

Жінка (розгублено). І що ж мені тепер робити?

Русалка. Ти знаєш.

Жінка підіймається з дерева і починає шукати щось в кишенях. Тоді раптом вона дістає з однієї кишені ніж та з острахом розглядає його в своїх руках.

Жінка. Це буде боляче.

Русалка. У тебе й так є рана. Ти просто зробиш її видимою. І це дозволить їй зажити.

Жінка. Я думала раніше, що це потрібно вам. Польовим русалкам. Що ви так переживаєте зиму.

Русалка. Людям завжди легше думати, що вони роблять щось для інших, а не для себе.

Жінка (приміряє ніж до руки). Якою глибокою має бути ця рана?

Русалка. Не знаю. Такою, яку ти зможеш витримати. Чим менше прихованого болю ти будеш в собі носити, тим менше його передасиш своїм дітям. Тим менш глибокими будуть їх власні рані.

Жінка (з острахом). Я не хочу, щоб в них не було цих ран. Я не хочу, щоб вони забували про все, що відбувається.

Русалка. Шрами в них будуть завжди. І в дітей їх дітей, і у правнуків їх правнуків. Питання лиш в тому, наскільки нестерпно будуть боліти.

Жінка ще раз підносить ніж, розглядає його на світлі. Потім робить ним ще одну рану на своєму тілі. Кров з неї бризкає на білу одежу Русалки. Русалка підіймається, стає навпроти Жінки і дивиться їй в очі. Потім цілує Жінку в щоку.

Русалка (тихо). Спасибі.

Русалка дає Жінці останню квітку маку, що була в неї в руках,  виходить і лишає Жінку одну на сцені. Жінка знову сідає на стовбур дерева, бере квітку та починає її прилаштовувати у власне волосся. На фоні лунають повітряні сирени.

Жінка. Така і є ця важка і важлива робота. Пам’ятати про те, про що ніколи не хотілося б знати.

Завіса.