Кирилівська церква: унікальна пам'ятка княжої доби
На київських пагорбах, оповитих легендами та історичними подіями, височіє велична Кирилівська церква. Зведена у XII столітті, вона є однією з найстаріших у Києві, протягом століть служила не лише храмом, але й ставала фортецею, монастирем, а згодом - музеєм.
Кирилівська церква - це не просто храм, а справжня скарбниця історії та мистецтва. Вона вражає унікальною архітектурою, багатими фресками та глибокою духовною атмосферою. Сьогодні Кирилівська церква, що є частиною Національного заповідника "Софія Київська", знову відкриває свої двері та запрошує відвідувачів у подорож крізь століття.
Історія храму: від заснування до сьогодення
Ще у пізньому палеоліті на цій території селилися люди, про що свідчать численні печери. У 70-х роках XIX століття відомий археолог Вікентій Хвойка відкрив тут Києво-Кирилівську стоянку первісної людини, яка стала безцінним джерелом інформації про життя наших далеких предків. Згідно з народними переказами, саме тут жив легендарний герой Кирило Кожум'яка, який переміг жахливого змія, від чого місцевість і отримала назву Кирилівські висоти.
Історія Кирилівської церкви розпочинається у 1139 році, коли чернігівський князь Всеволод Ольгович заснував на Кирилівських пагорбах монастир на честь свого небесного покровителя - святого Кирила Олександрійського.
Святий Кирило, відомий як Кирило Олександрійський, безсумнівно, був однією з найвидатніших постатей раннього християнства. Він був відомий своєю безкомпромісною боротьбою з єресями та здобув визнання як один із Отців Церкви. Він першим запровадив культ Діви Марії, назвавши її "Богородицею", і відстояв цей титул на Ефеському Соборі 431 року. Кирило організував перше в історії вигнання євреїв з християнського міста Александрії, , закликав до знищення Александрійської бібліотеки та вбивства її директорки, відомої математикині та філософині-неоплатоніка Гіпатії.
Спочатку Кирилівський монастир був дерев'яним. Лише після смерті його засновника з'явилася перша кам'яна споруда - велична Кирилівська церква. Цей храм став родинною усипальницею Ольговичів.
Згодом біля церкви виросли й інші монастирські будівлі: трапезна, де збиралися братія для трапези, братські келії, де жили монахи, та келії ігумена, настоятеля монастиря. Для захисту обителі від ворожих нападів звели дерев'яні мури та вежі, перетворивши монастир на справжню фортецю.
На сусідньому пагорбі, височіло Дорогожицьке укріплення, відоме також як фортеця "Дорогожиця". Ця фортеця контролювала ключові шляхи того часу: Чернігівський, Вишгородський, Новгородський та Галицький. Назва "Дорогожичі" красномовно свідчить про те, що тут сходилися численні дороги, роблячи це місце стратегічно важливим. Це підвищувало значення монастиря, який також виконував фортифікаційні функції. Особливу увагу приділяли товстим двометровим стінам Кирилівської церкви.
У 1240 році Київ був зруйнований монголо-татарськими завойовниками. Кирилівську церкву було пограбовано, але, на диво, храм вистояв, зберігши свою велич.
Протягом наступних трьох століть, наймовірніше, храм перебував у занедбаному стані, адже про його активне життя в той період немає жодних свідчень. Однак, є підстави вважати, що сам Кирилівський монастир не припинив свого існування. Про це свідчить документ 1539 року, де згадуються його земельні володіння.
Після підписання Люблінської унії 1569 року, яка об'єднала Королівство Польське та Велике князівство Литовське в Річ Посполиту, на українські землі розпочався наступ католицької церкви. Цей наступ мав на меті навернення православного населення до католицизму.
Вже до 1595 року з численних монастирів Києва лише два залишилися православними - Києво-Печерська лавра та Кирилівський монастир. Їхню оборону від переходу в унію очолили запорозькі козаки та князь Костянтин Острозький, визначний український політичний та культурний діяч.
Саме в цей час, наприкінці XVI століття, у Києві почали активно селитися запорозькі козаки. Вони ставили свої курені на околицях міста, розбиваючи навколо них городи. Так, неподалік Кирилівського монастиря виник новий район - Куренівка. Козаки стали парафіянами Кирилівської церкви, і тому не могли допустити її перетворення в уніатський храм. Їхня рішучість та активна позиція відіграли значну роль у збереженні православ'я на цій території.
У 1605 році, завдяки щедрій допомозі князя Костянтина Острозького, розпочалися ремонтні роботи. Було полагоджено мури, які захищали обитель, та дахи будівель.
Однак доля монастиря знову круто змінилася під час Визвольної війни та Руїни. Цей період був сповнений жорстоких битв та спустошень, і Кирилівська обитель неодноразово зазнавала нападів та руйнувань. Найбільшого удару монастир зазнав у 1651 році, коли його жорстоко розграбували та частково зруйнували війська литовського гетьмана Януша Радзивіла.
Після спустошення Кирилівський монастир потребував масштабної реставрації. В період із 1687 по 1697 роки розпочалися роботи з відновлення обителі. Цьому сприяла щедра підтримка гетьмана Івана Мазепи, який виділив значні кошти на ремонтні роботи.
Керував відновленням монастиря мудрий та енергійний ігумен Інокентій Монастирський. Завдяки його наполегливості та організаторським здібностям Кирилівська обитель знову розцвіла. За неоціненний внесок у відродження монастиря, Інокентія Монастирського поховали у Кирилівській церкві, біля самого вівтаря.
Кирилівський монастир: з попелу до відродження
У 1734 році жорстока пожежа знищила всі дерев'яні будівлі обителі, завдавши значних пошкоджень і величній Кирилівській церкві.
Відновлення розпочалося лише у 1748 році і тривало понад десятиліття. Цю складну та масштабну роботу очолив видатний український зодчий Іван Григорович-Барський.
Завдяки його таланту та самовідданості монастир постав з попелу оновленим, отримавши зовсім нове "обличчя". Кирилівська церква перетворилася на справжній шедевр бароко. Її фасади пишно оздобили ліпниною, типовою для храмів козацького бароко, а інтер'єри були розписані талановитими художниками з іконописної майстерні Алімпія Галика з Києво-Печерської лаври. На місці згорілих дерев'яних споруд з'явилися величні муровані келії, корпус архімандрита та вишукана трапезна-церква святого Василя.
Для захисту обителі від ворожих нападів звели оборонний мур, укріплений чотирма потужними наріжними баштами. До цієї системи мурів вдало вписалася Благовіщенська церква-дзвіниця, яка стала одним із найкращих творінь Григоровича-Барського.
У 1784 році Кирилівський монастир відвідала імператриця Катерина II, і, на жаль, візит виявився нещасливим. Їй не сподобались козацькі портрети, що прикрашали стіни церкви, адже вони оспівували славу війська запорізького, яке становило загрозу для імперської влади.
Не гаючи часу, Катерина II наказала забілити ці портрети, а сам монастир закрити. Монастирські будівлі втратили своє первісне призначення. Їх перетворили на лікарню для душевнохворих, а на території звели нові корпуси для "буйних", як тоді називали пацієнтів з важкими формами психічних розладів. А сама Кирилівська церква тепер використовувалась лише для проведення панахид.
Відкриття та реставрація фресок XII століття
1860 рік став знаменною віхою в історії Кирилівської церкви, адже саме тоді було відкрито її унікальні фрески XII століття. Їх виявив священик Орловський під час чергового богослужіння. Відшарування вапняної штукатурки з стіни несподівано оголило обличчя святого, давши початок низці вражаючих відкриттів.
Новина про фрески швидко розлетілися по всій імперії, викликавши неабиякий ажіотаж. Було прийнято рішення про ретельне розчищення та реставрацію цих мистецьких скарбів минулого.
Керівником реставраційних робіт призначили відомого архітектора Олександра Беретті. Проте його діяльність виявилася небездоганною. Через недбалість та непрофесійність виконавців декілька фресок зазнали значних пошкоджень. Цей скандал призвів до звільнення Беретті з посади.
На його місце заступив не менш талановитий фахівець - мистецтвознавець, археолог та художник Андріан Прахов. Він з ентузіазмом та відповідальністю взявся за реставрацію фресок, роблячи все можливе для їхнього збереження.
Важливо зазначити, що до процесу реставрації долучився й сам імператор Олександр II, який взяв на себе роль координатора робіт.
Після ретельного очищення та реставрації фрески XII століття Кирилівської церкви постали перед світом у всій своїй красі та величі. Ця подія стала не просто знаковою, але й збагатила світову спадщину унікальними творами мистецтва. Після закінчення реставраційних робіт Кирилівська церква була знову освячена.
У 1929 році, вже за радянських часів, Кирилівську церкву оголосили історико-культурним заповідником. Проте, незважаючи на цей статус, вже в 30-ті роки минулого століття зникли величні пам'ятки монастирського комплексу: Благовіщенська церква-дзвіниця, келії та мурована огорожа з баштами. Лише одна з башт, немов дивом, вціліла від руйнівного натиску.
Ці події стали сумним символом радянської епохи, яка нещадно нищила пам'ятки історії та культури, нехтуючи їхньою цінністю.
Унікальні фрески та ікони
Подібно до багатьох храмів княжої доби, Кирилівська церква вражає своїми унікальними фресками XII століття, які є одними з найдавніших і найцінніших пам'яток монументального живопису в Україні. Ці фрески, що займають загальну площу 750 квадратних метрів, є справжнім шедевром візантійського мистецтва і не мають аналогів у східнослов'янських храмах.
Важливою особливістю кирилівських фресок є їхня цілісність та єдиний композиційний задум. Всі сюжети та образи органічно поєднані між собою, створюючи вражаючу розповідь про життя Ісуса Христа, Богородиці, святих та пророцтв Апокаліпсису.
Ще однією унікальною рисою кирилівських фресок є те, що підписи до них виконані слов'янською мовою. Це свідчить про те, що розписували храм не грецькі майстри, як це було поширено в той час, а місцеві руські художники. Їхня майстерність та талант яскраво проявилися у витонченості малюнка, глибині образів та емоційній силі фресок.
Розташування фресок відповідає канонічній схемі небесної ієрархії, ведучи погляд віруючого від земного до небесного. На жаль, багато фресок протягом століть зазнали руйнувань, проте до наших днів збереглося декілька справжніх шедеврів.
Особливо вражає фреска, що прикрашає купол церкви. На ній зображені сорок севастійських мучеників, які, ніби стовпи християнської віри, підтримують небесну сферу.
Серед фресок Кирилівської церкви особливо виділяються 16 деталізованих та яскравих зображень сцен із житія Александрійських єпископів Кирила та Афанасія. Ці фрески не мають рівних серед пам'яток візантійського стилю і є справжнім шедевром монументального живопису.
На фресках зображені ключові моменти з життя святих, їхні подвиги, проповіді та мученицька смерть. Художники майстерно передали емоції та динаміку подій, створивши вражаючі образи, які надихають та зворушують глядачів.
Друга половина XIX століття ознаменувалася для Кирилівської церкви не лише реставрацією, але й активною роботою художників. Їхніми руками було розчищено штукатурку, що приховувала протягом століть фрески XII століття, подарувавши світові ці безцінні мистецькі скарби.
Для розпису оновленої церкви запросили талановитих митців з київської рисувальної школи Миколи Мурашка. Серед них був і юний Іван Їжакевич, якому судилося згодом стати класиком українського образотворчого мистецтва.
Однак, справжньою віхою в історії Кирилівської церкви стала співпраця з Михайлом Врубелем, якого запросив до роботи Андріан Прахов. Він створив унікальні розписи, які й досі вражають уяву та вважаються шедеврами світового значення.
Новий іконостас та ікони Врубеля
В 1880-х роках Кирилівська церква отримала новий величний іконостас, виготовлений італійською фірмою за проектом архітектора Андріана Прахова.
Прахов, який прагнув зберегти автентичність храму та не затьмарювати його стародавні розписи, розробив проект одноярусного іконостаса, що йшло врозріз з поширеною на той час традицією багатоярусних іконостасів.
Михайло Врубель, талановитий художник з неординарним баченням, створив для нового іконостаса чотири ікони, які стали справжніми шедеврами українського живопису. Його "Богородиця з немовлям", "Ісус Христос", "Афанасій Александрійський" та "Кирило Александрійський" вражають глибиною образу, майстерністю виконання та неповторним стилем Врубеля.
Архітектурні особливості
За своєю об'ємно-просторовою композицією та принципами оздоблення інтер'єрів Кирилівська церква вважається зразком давньоруського храму. Її довжина становить 20 метрів, ширина - 15, а висота - 20. Східний бік формують три півкруглі абсиди. Церква має хрестово-купольну систему, що підкреслює її велич та монументальність.
Стіни церкви складені з великої та міцної плоскої цегли, яка витримує навантаження до 250-300 кгс на квадратний сантиметр.
Мурування велося на спеціальному розчині, що складався з двох частин гарно загашеного вапна, двох частин крупного річкового піску та однієї частини подрібненої цегли - цем'янки.
Важливою особливістю Кирилівської церкви є її потужні стіни, товщина яких сягає 1,96 метра. Це робило храм не лише місцем молитви, але й фортифікаційною спорудою, яка могла витримати облогу.
Незважаючи на численні перебудови та реставрації, Кирилівська церква зберегла свою автентичність та вражає величчю, гармонією форм та красою оздоблення.
Храм, який вражає уяву: Кирилівська церква сьогодні
Кирилівська церква - це не просто архітектурна пам'ятка, а справжня скарбниця історії та мистецтва Київської Русі. Її величні стіни, оздоблені унікальними фресками XII століття, монументальні форми та неповторна атмосфера роблять цей храм одним із найвизначніших місць не лише Києва, але й всієї України.
Сьогодні Кирилівська церква є музеєм, що входить до складу Національного заповідника "Софія Київська". Її розташування трохи віддалене від центру міста, тому вона не належить до найвідвідуваніших туристичних об'єктів. Проте це ніяк не зменшує цінності Кирилівської церкви, яка й досі вражає уяву та захоплює серця поціновувачів історії, архітектури та монументального живопису.
Особливу увагу привертають фрески XII століття, які не мають аналогів у східнослов'янських храмах. Ці картини, виконані на стінах церкви, наповнюють її особливою атмосферою духовності та величі, переносячи нас у часи княжої Русі.
Відвідування Кирилівської церкви дає можливість не лише помилуватися її архітектурною красою, але й відчути зв'язок з минулим, глибше зрозуміти історію та культуру нашого народу.
