Михайло Врубель: ікона Богоматір з немовлям і таємниця втраченого кохання
Михайло Врубель – визнаний сучасниками геній та один із найвидатніших представників модерну – залишив по собі визначний слід в історії мистецтва. Його київський період, що тривав з 1884 по 1889 роки, став часом розквіту його таланту та подарував світу справжні шедеври, серед яких особливе місце посідає ікона Богоматері з немовлям, створена для іконостасу Кирилівської церкви.
Врубель та реставрація фресок Кирилівської церкви
1884 року до Києва з Петербурга прибув молодий Михайло Врубель, розпочавши тут свій шлях до визнання. Саме його, вихованця петербурзької Академії мистецтв, рекомендував київському мистецтвознавцю Андріану Прахову один із професорів академії Павло Чистяков. Завдання, яке чекало на Врубеля, було вельми цікавим: розписати Кирилівську церкву.
Професор Андріан Вікторович Прахов (1846-1916) на той час керував реставрацією давніх церков та фресок у Києві. Врубель же взявся за відновлення фресок XII століття у Кирилівській церкві. І досі мистецтвознавці не можуть визначити, що ж цінніше у цій церкві: її збережені унікальні фрески XII століття чи ж ікони та розписи, які були виконані Врубелем.
Одним із найважливіших завдань, яке доручив Врубелю Прахов, стало створення оригінальних композицій на вільних від фресок ділянках храму, а також у місцях, де стародавні фрески були безповоротно втрачені або ж від них залишились лише ледь помітні контури.
Разом з командою талановитих художників, до якої входили Микола Пимоненко, Іван Селезньов, Харитон Платонов та учні Київської рисувальної школи М. І. Мурашка, він самовіддано трудився над реставрацією первісного стінопису Кирилівської церкви. Завдяки їхнім зусиллям було врятовано та відновлено не менше 150 фресок, що стали безцінним скарбом української культурної спадщини.
Фреска "Сходження Святого Духа на апостолів", створена Врубелем у Кирилівській церкві, й досі вражає уяву та захоплює дух глядачів. Цікаво, що образи святих та апостолів на фресці не вигадані, а списані з реальних людей – киян того часу. Уважний погляд може розпізнати в апостолах риси археолога Гошкевича, історика Лебединцева та самого Андріана Прахова, який ініціював запрошення Врубеля до Києва.
Окрім реставраційних робіт, професор Прахов також доручив Врубелю створити чотири величні ікони для нового одноярусного мармурового іконостаса: образ Богоматері з немовлям, Христа, а також святих Кирила й Афанасія Александрійських. Цей новий іконостас мав замінити старий, зразка XVII століття, який затуляв давні фрески, ускладнюючи їх дослідження та реставрацію.
Київський період життя Врубеля ознаменувався не лише плідною творчою працею, але й бурхливим особистим життям. Художник закохався в Емілію Львівну Прахову, дружину свого покровителя та колеги. Її краса, витонченість та інтелект глибоко вразили Михайла.
Емілія Львівна (мати трьох дітей) була жінкою неординарною. Її чаруючі сині очі, чітко окреслені губи, життєва енергія, захоплива манера спілкування та глибокі знання у сфері мистецтва не могли залишити байдужим молодого художника. Він був зачарований нею і постійно створював її портрети: з книгою в руках, за вишивкою або просто замислену.
Однак їхні стосунки не могли мати щасливого продовження. Емілія Львівна була заміжня, а Врубель не мав ні статків, ні чітких перспектив на майбутнє. Емілія Львівна не відповідала на палкі почуття Врубеля. Її холодність та байдужість ставали для художника джерелом болю і страждань. Професор Андріан Прахов, здогадуючись про кохання Врубеля до дружини, не міг приховати роздратування.
Щоб відволікти художника від Емілії і дати йому можливість розвивати свій талант, Прахов запропонував йому поїздку до Італії. Там Врубель мав вивчати твори старих майстрів, знайомитися з технікою мозаїки, яка була необхідна для розпису Володимирського собору, а також завершити роботу над чотирма іконами для вівтаря Кирилівської церкви.
Натхненням для образу Богородиці, ймовірно, стала не лише краса італійського мистецтва, але й фотографія Емілії Львівни, яку Врубель взяв з собою.
Рік, проведений за кордоном, не згасив почуття Врубеля до Емілії. Навіть перебуваючи далеко від неї, він створював її портрети по пам'яті. Повернувшись з Венеції, художник продовжував працювати, але його серце все ще було сповнене тугою за нерозділеним коханням. Києвом ходили чутки про те, що Врубель навіть робив Емілії Львівні пропозицію руки та серця. Її відмова та байдужість до його почуттів ще більше загострили ситуацію.
Ікона Богоматір з немовлям: шедевр, овіяний таємницею
Ікона "Богоматір з немовлям" вважається одним із живописних шедеврів Михайла Врубеля. Цей образ, написаний для нового іконостаса Кирилівської церкви, вражає не лише майстерністю виконання, але й глибиною емоцій.
Велична Богородиця зображена на білому мармуровому престолі, який гармонійно поєднується з мармуровим іконостасом. Її пурпурове вбрання, ймовірно, з оксамиту сяє перлами, що прикрашають мафорій та червоні чобітки. Ніжно-золотава подушка під Богородицею, багато вишита перловими візерунками, підкреслює велич та урочистість образу, створеного Врубелем.
Водночас Михайло Врубель зображує Богородицю не як величну Царицю небесну, а як люблячу й скорботну матір, яка хвилюється за долю свого сина. Її обличчя, обрамлене німбом з сяйвом, сповнене глибокої печалі та тривоги. Великі очі, наповнені материнською любов'ю, дивляться на глядача з сумом та співчуттям, а трохи зігнуті губи ледь помітно тремтять від стримуваних сліз.
Врубель використовує контрастні кольори та різкі лінії, щоб підкреслити драматизм образу. Особливо вражає образ немовляти Ісуса. Він ніби притискається до матері, шукаючи захисту, а його очі, повні скорботи, ніби зазирають у майбутнє, де його чекають страждання та смерть.
Образ Богоматері для іконостаса Кирилівської церкви став одним із найвідоміших творів Врубеля. За його основу художник взяв образ Емілії Львівни Прахової, дружини професора, яка на той час полонила його серце. Деякі дослідники вбачають у рисах немовляти Ісуса на іконі схожість з дочкою Емілії - Ольгою.
Ставлення до ікони було неоднозначним. Батько художника, полковник Олександр Врубель, вважав, що "в ній дуже мало святості", але визнавав її красу. Деякі ж люди не сприймали образ Богородиці, написаний з реальною жінки, і відмовлялися перед ним молитися.
Розчарування та народження Демона: Врубель у пошуках натхнення
Будівництво Володимирського собору, де оздобленням керував його покровитель Андріан Прахов, завершилося, і Врубель з ентузіазмом розробив акварельні ескізи для стінопису північного нефа. Чотири варіанти "Надгробного плачу" та два - "Воскресіння" та "Вознесіння" вражали глибиною задуму й оригінальністю трактування біблійних сюжетів.
Однак доля розпорядилася інакше. Ескізи Врубеля, хоч і вразили Прахова, не знайшли підтримки будівельного комітету собору. Їм не вистачало "релігійної єлейності" та "духу покори", а новаторський підхід художника до біблійних сюжетів здався їм занадто сміливим. Проте створений Врубелем орнаментальний розпис правого нефа, дозвіл на який художник все ж таки отримав, став справжньою окрасою собору.
Врубель сприйняв відмову як особисту образу та приниження. Він вважав, що Прахов не лише не виконав обіцянку, а й знехтував його талантом. Цей епізод став переломним моментом у житті та творчості художника.
Шукаючи розради у роботі, Врубель звернувся до образу, який згодом стане його візитівкою - Демона. Цей персонаж, народжений з глибин його розчарування та душевних мук, мав стати своєрідним відображенням його внутрішнього світу.
Як згадував друг Врубеля, художник Костянтин Коровін, в той період Врубель переживав глибоку кризу. Він боровся з душевним болем, завдаючи собі каліцтва, шукаючи в фізичному стражданні полегшення від душевних мук.
Незважаючи на душевні страждання, Врубель продовжував творити. У Києві він виконав ряд значних робіт, беручи участь у відновленні живопису в Софійському соборі. Три величні фігури архангелів, створені його пензлем, прикрасили купол собору.
Московський період і трагічний фінал
Наприкінці 1889 року Врубель переїхав до москви, де розпочався новий, плідний, період його творчості. Тут він знайшов коло однодумців серед художників, які гуртувалися навколо відомого мецената Сави Мамонтова.
Цей період позначений винятковою багатогранністю Врубеля. Він не лише продовжував писати картини, але й успішно пробував себе в інших сферах мистецтва. Він ілюстрував книги, створював вітражі, захоплювався скульптурою, керамікою, мозаїкою і навіть розписав музичні інструменти для оркестру.
Найвиразніше драматичне сприйняття світу Врубель втілив у роботі над образом Демона. Він створив кілька картин, присвячених цій темі, найвідоміші з яких - "Демон, який сидить" (1890) та "Демон зборений" (1902).
Сам художник пояснював, що його Демон - це не втілене зло, а "вічне сум'яття та боротьба людського духу". Ця тема глибоко хвилювала Врубеля, адже він сам протягом життя боровся з внутрішніми демонами - сумнівами, розчаруваннями, хворобою.
Незважаючи на творчі пошуки та успіхи, особисте життя Врубеля не було безхмарним. У 1896 році він одружився з українською співачкою Надією Іванівною Забілою, яка стала його музою та коханням. Її образ Врубель втілив у картині "Царівна-лебідь" (1900) та багатьох портретах.
Однак щастя пари було недовгим. У 1903 році помер їхній син Сава, що стало трагедією для Врубеля. З цього часу його твори набули трагічного звучання, а часом і рис хворобливого надлому.
З 1902 року Врубель страждав на тяжку психічну хворобу, яка прогресувала з роками. У 1906 році він втратив зір. 1 квітня 1910 року Михайло Врубель помер. Після його смерті багато хто вірив, що "Демон" - трагічний образ, який він створив, - таки здолав художника.
Жінка, яка колись надихнула Врубеля на створення образу Богородиці, Емілія Прахова, пережила його на 17 років. Вона не залишила жодних спогадів про знаменитого художника, а перед смертю попросила доньку Ольгу знищити всі листи Врубеля, які зберігала. Дочка виконала її прохання.
Київський період у житті та творчості Врубеля
Незважаючи на трагічний фінал життя, Михайло Врубель залишив по собі багату творчу спадщину. Його картини, скульптури, кераміка й інші твори мистецтва досі вражають глядачів.
Київський період у творчості Врубеля став часом розквіту його таланту і подарував світу справжні шедеври, серед яких ікона Богоматері з немовлям посідає особливе місце. Цей образ, овіяний таємницею нерозділеного кохання художника до Емілії Прахової, вражає глибиною емоцій, експресивністю та майстерністю виконання.
Врубель відійшов від канонічного зображення Богородиці, наповнивши її образ земними рисами, щирою емоційністю та людським теплом. Цей твір став не лише зразком сакрального живопису, але й одним із найвідоміших творів українського модерну.
Київський період не лише розкрив талант Врубеля, але й сформував його неповторний стиль, який поєднав у собі елементи візантійського, давньоруського та західноєвропейського мистецтва.
Твори, створені в Києві, стали свідченням його глибокої духовності, філософських роздумів та пошуків сенсу життя.
