Тадеуш Кантор і театр Крікот 2
«Крікот 2» («Cricot 2») — польський авангардний театр, один з найважливіших світових експериментальних театрів, заснований Тадеушем Кантором та Марією Яремою, що діяв у 1955-1991 рр. у Кракові. Назва формації походить від раніше існуючого театру «Крікот»; обидві назви були анаграмою фрази «це цирк».
Театральна група складалася з професійних акторів, «непрофесійних» акторів і людей «взятих прямо з життя», роль яких, в якомусь сенсі, збігаються з їхньою роллю в житті. Діюча трупа була створена при Краківському Союзі польських художників. Кантор був автором багатьох текстів, що визначають мистецькі прагнення створеної ним групи. Одним з постулатів режисера було враховувати присутніх на виставах глядачів і ставитися до них як до повноцінних учасників заходу – не означало це, однак, руйнування дистанції між акторами та спостерігачами. Автономна логіка вистав мала на меті, між іншим, створення нового виду відносин між акторами і аудиторією.
Кантор звертався до досвіду конструктивізму та дадаїзму, живопису «інформель» та сюрреалізму. Перші свої спектаклі — «Орфей» за Жаном Кокто, а також «Баладіном» за Юліушем Словацьким, «Повернення Одіссея» за Станіславом Висп'янським Кантор створював у підпіллі та показував у приватних квартирах.
Після війни Кантор спочатку працював сценографом, переважно оформляючи спектаклі для Старого театру ім. Гелени Моджеєвської у Кракові. Декорації (головним чином абстрактні) Кантор створював безперервно до кінця шістдесятих. Відвідування в 1947 році Парижа дало Кантору імпульс до остаточного вироблення власної концепції живопису. У 1948 році він заснував «Краківську групу» та взяв участь у Великій виставці сучасного мистецтва у Кракові. Коли влада стала насаджувати соцреалізм у мистецтві, Кантор-художник замовк. Його мальовничі роботи періоду 1949-1955 років були показані публіці лише 1955 року. Цей рік був важливим для Кантора ще з однієї причини – саме 1955 року група художників, критиків та теоретиків мистецтва під його керівництвом започаткувала театр «Крікот-2». То справді був театр, у якому Кантор міг розвивати і випробовувати практично свої художні ідеї. Першою прем'єрою театру «Крикот-2» була вистава «Каракатиця» за Віткевичем (1956), в якій автор використав прийом зіткнення сублімованого тексту та випадкових предметів, а також примітивної обстановки кафе, що виконує функцію залу для глядачів. У «Каракатиці» також з'явилися такі характерні для театрального стилю Кантора елементи, як техніка побудови сцен у стилі німого кіно, «лялькові» рухи та гра акторів.
Театр «Крікот-2» виступав у Польщі та за кордоном. Найбільшу популярність і визнання він здобув виставою «Вмерлий клас» 1975 року. Ця історія про неможливість повернення до минулого є першою реалізацією канторської ідеї театру смерті.
У Флоренції 23 червня 1980 року відбулася прем'єра п'єси «Велополе, Велополе». Смерть є повсюдною в цьому виконанні. Місцем дії є «Зал уяви», в якому зображення сімейного життя, воєнні спогади та сцени, що стосуються Христа, накладаються одна на одну.
Вистава «Хай згинуть артисти» (1985) починає серію театральних роздумів Кантора про власні досягнення. Назва була пов'язана з анекдотом, який часто розповідав Кантор: сусіди паризької галереї не хотіли погоджуватися на його реконструкцію. Один з сусідів кричав: «Хай згинуть артисти!». Вистава отримала підзаголовок «Rewia». У ній переплуталися спогади про дитинство, картини минулого, сцени вмирання, похоронів і згадок про Віта Ствоша.
«Я сюди більше не повернусь» (1988) – колаж сцен, персонажів і реквізитів, які використовуються в театрі Кантора. Спогади від попередніх виступів знаходяться на сцені.
Прем'єра останньої вистави «Нині мої уродини» у театрі «Крікот-2» відбулася у січні 1991 року, в Тулузі, після смерті Кантора 8 грудня 1990 року. Режисер мав зіграти роль Власника Бідної кімнати уяви, який святкує свій сімдесят п'ятий день народження. Після смерті Кантора театр «Крікот-2» припинив свою діяльність.
У виставах «Театру смерті» особливо виділяється присутня у всій творчості Кантора концепція «Реальності нижчого рангу», «яка велить мені завжди мати в своєму розпорядженні і висловлювати справи в матерії якомога нижче, в матерії найнижчої, бідної, позбавленої гідності, престижу, беззахисної, часто навіть нікчемною» (Тадеуш Кантор, цит. за: Ян Клоссович, «Тадеуш Кантор»).
