«Наша відповідь — ми створюємо мистецтво»: Кристина Колао і Альваро Солар про силу оповіді
Автор: Норберт Райхель
«Порожня сторінка чекає, поки її заповнять. // На неї потрапляють кришталеві метелики, тріпочучи крильцями між бажаннями, // цей блакитний нічний смуток мовчазних сов, / втомлений жовтий слон п’є росу, / сумна, вдумлива дитина співає про свою невгамовну мудрість, / та старий чоловік, поранений життям глибоко в серце». (Альваро Солар, «Порожня сторінка», зі збірки «Метаморфоза»)
Цими рядками починається перший вірш поетичної збірки Альваро Солара «Метаморфоза — смертельна рішучість жити». Оригінальні тексти написані чилійською іспанською, німецькою їх переклала Мелані Лукас Солар, а Кристина Колао прикрасила збірку своїми малюнками. 2021 року книжка вийшла друком у видавництві Hirnkost Verlag.
У 2012 році Альваро Солар і Кристина Колао заснували в Бремені «Театр, але навпаки» (нім. Theater Aber Andersrum). Я познайомився з ними завдяки книжці «Безмежна надія», яку Кляус Фарин опублікував у видавництві Hirnkostverlag і яку я представив у своєму есеї під назвою «Скажи мені, хто ці люди». Після цього ми кілька разів зустрічались онлайн та вживу в Бремені 6 вересня 2024 року в рамках Бонських днів вигнання (нім. Tage des Exils). Тексти з «Безмежної надії» також доступні у вигляді подкастів на Spotify. Контакт між Альваро Соларом, Кристиною Колао та видавництвом встановив Рольф Ґеснер — публіцист і член Ліги за права людини, який також написав передмову до книжки.
Бенд: Кристиан Васкез (флейта), Кристина Колао (бас-гітара), Альваро Солар (гітара і спів), Ніколас Арос (ударна установка)
Квартира подружжя у Бремені, що розташована в красивій старовинній будівлі недалеко від центру міста, повна фотографій Кристини. Вони багато подорожують та співпрацюють не лише з митцями, а й з людьми, які разом з ними вчаться розповідати біографічні історії. Це є центральною темою таких постановок, як «Безмежна надія». Вистави завжди мають багато музичного супроводу.
Від Чилі до Німеччини
«Усе вміщається в нас всередині.
Твоє існування і моє,
пронизуючи наші тіла і наш розум,
щоб ми разом могли вхопити
цю таємничу і недосяжну душу
вічности».
(Альваро Солар, «Все»)
Норберт Райхель: Від Чилі до Німеччини — довгий шлях.
Кристина Колао: Я приїхала до Німеччини лише у 2011 році, щоб побути з Альваро та його родичами і дізнатися, як я почуватимуся в німецькій культурі. Ми одружилися у 2012 році і відтоді живемо у Бремені. Я приїхала до Німеччини через кохання. Але це також було свого роду самочинне вигнання з Чилі.
Альваро Солар: Ми дуже хотіли бути разом. Ми спілкувалися як колеги вже багато років. Ми познайомилися в Чилі. Я перебував там з Інститутом імені Ґете.
Кристина Колао: Я вперше побачила його на сцені в театрі.
Кристина Колао, «Астронавтка», 2021
Альваро Солар: Я реалізував кілька проєктів з Інститутом імені Ґете у Чилі та на Кубі. На Кубі я був з виставою «Йоган Падан відкриває Америку», першою виставою, яка була поставлена там разом з Інститутом, за п'єсою італійця, лавреата Нобелівської премії Даріо Фо. Екзотична і суперечлива історія. Але для Інституту це було добре.
Я багато подорожував Центральною Америкою. До Німеччини я приїхав у 1978 році, одразу до Бремена. Там у мене були знайомі, всі вони були людьми з політики, з соціалістичної партії, прихильниками президента Сальвадора Альєнде, які були змушені покинути країну після перевороту 11 вересня 1973 року. На той час я вивчав архітектуру в Чилі. Наприкінці 1974 року агенти секретної служби заарештували мене — одразу після іспиту з архітектури. Я не спав три дні перед іспитом, пив пігулки, щоб не заснути, а потім сталася ця халепа. Мене ув'язнили в чилійському концтаборі, в катівні, потім у звичайній в’язниці зі злочинцями, на нижніх поверхах. Ми, політв’язні, розміщувалися на верхніх поверхах. Однак мене випустили з в’язниці. У Чилі всі всіх знають. Старший брат був адвокатом, його однокурсник — військовим прокурором у Вальпараїсо. Шляхом розмов і пояснень йому вдалося витягнути мене з в’язниці.
Я намагався продовжувати навчання, але це стало дуже важко, навіть небезпечно. В університеті наді мною знущалися, я отримував лише погані оцінки. Це було неможливо терпіти. У мене також було відчуття, що я хочу поїхати в інше місце. До цього я провів рік у США. 1978 року я поїхав до Німеччини.
Норберт Райхель: Багато чилійців виїхали до НДР.
Альваро Солар: Але їм там не так добре жилося. Багато хто хотів якнайшвидше виїхати до Західної Німеччини. Для людей з Чилі ситуація тут була краща. Ми були кимось на кшталт елітних іноземців. Генінґ Шерф, тодішній мер, Соціал-демократична партія Німеччини — усі вони багато для нас зробили. Також і для іранців. Нам дозволили вчитися, ми отримали квартиру.
Моя справа була зрозумілою від самого початку. Заява про надання притулку була схвалена дуже швидко. Мені потрібно було лише пройти допит у Цирндорфі на півдні Німеччини. Там були люди з Федеральної служби захисту конституції Німеччини та ЦРУ. Все відбувалося в маленькій кімнаті, дуже схожій на кімнати в катівні у Вальпараїсо. Я повинен був все пояснити, а також зробити деякі ескізи. У Вальпараїсо я не міг все розгледіти, бо мені постійно вдягали на голову мішок, але завдяки тому, що вивчав архітектуру, добре запам’ятав план будівлі.
Кристина Колао, «Рідне дерево», 2021
Норберт Райхель: Ви їх, мабуть, цікавили менше, ніж інформація про Чилі.
Альваро Солар: Цілком можливо. Гадаю, що ескізи дуже допомогли в цій ситуації. Те, як я розповідав свою історію, було для них дуже переконливим, дуже зрозумілим. Я був оповідачем. Тоді я цього не усвідомлював, але, мабуть, я добре вмію розповідати історії.
Норберт Райхель: Ось ми і наближаємось до історії з театром.
Альваро Солар: Мій батько хотів, щоб я вчився. А я завжди хотів робити щось пов’язане з мистецтвом.
Кристина Колао: Театр надає тобі можливість створити власний простір, бути архітектором власного життя. Як актор, як людина, як художник, ти береш свою долю у власні руки. Зрештою, ти завжди був архітектором, також з філософської, духовної точки зору.
Альваро Солар: Згоден. Все було пов’язано з театром. Я також вивчав графічний дизайн у Німеччині, щоб отримати диплом. Я сам розробляв всі плакати, флаєри та брошури, не тільки для нас, а також і для інших театралів та фестивалів. Усвідомлення простору, сцени — багато чому я навчився з основ архітектури, і потім мав змогу застосовувати як режисер. Також музика, сила поезії, книжка «Метаморфоза». Я дуже вдячний Кляусу Фарину за те, що він видав цю книжку.
Кристина Колао, «Синґулярида», 2018–2019, Обкладинка поетичної збірки Альваро Солара «Метаморфоза»
Театр, але навпаки
«Пам’ять, яка намагається зробити останній стрибок у порожнечу, щоб одним махом зануритися в майбутній час спогадів.
Недоторкана пам’ять про теперішнє, сповнена нічим».
(Альваро Солар, «Cпогад»)
Норберт Райхель: А як щодо «Театру, але навпаки»?
Кристина Колао: Ми заснували його разом, коли я приїхала до Німеччини. Я хотіла продовжувати працювати в театрі. Я майже не знала німецької, ледве розмовляла англійською, і моя робота стала зв’язком з моїм новим життям. Тому ми заснували організацію, Асоціацію мистецтва та прав людини «Перевернутий світ», а також трупу для наших художніх проєктів.
Я вивчала дизайн у Чилі, а потім відразу почала співпрацювати з танцювальною та театральною сценою. Для мене завжди було важливо розширювати свої знання. Потім я ще раз вступила до університету і п’ять років вивчала сценографію, постановку світла, дизайн і трохи режисуру. Під час навчання я познайомилася з Альваро в Інституті Ґете. Декілька років потому я працювала над світлом та дизайном для його туру в Чилі, і так ми знову вийшли на контакт.
Н. Р.: Як виникла ідея створити театр у Бремені?
К. К.: Це було у 2013 році, через 40 років після перевороту. Я подумала, що ця історія ще не закінчена. Ми повинні щось зробити! Альваро написав концепцію для п’єси «Смерть і діва» Аріеля Дорфмана, а я займалася сценографією, освітленням і менеджментом. Я запитала друзів Альваро, які були правниками, в якій юридичній формі ми маємо працювати, щоб залучати кошти для наших проєктів. Так ми заснували асоціацію.
Альваро Солар: 1994 року Роман Полянський екранізував історію Аріеля Дорфмана. Кристина створила сценографію до нашої вистави. Це була своєрідна дерев’яна клітка, дуже проста, прозора — одна з перших чудових ідей моєї дружини. Люди були наче ув'язнені в замкненому просторі клітки, як у власному світі. Вистава мала великий успіх. Прийшли мер, консул. У нас також були дуже хороші актори та музикантка.
К. К.: Під час наших планувань ми розмірковували про те, хто в Німеччині міг би зацікавитися такою історією. Спочатку ми думали, що це буде цікаво лише для чилійців, але виявилося, що чимало німців добре пам’ятали переворот проти Альєнде.
А. С.: Це універсальна п’єса. Вона про правду, про брехню, про провину, про гноблення — в ній багато тем. Ця політична історія також піднімає екзистенційні питання людства.
Кристина Колао, «Парадигма фенікса», 2018
Н. Р.: Лише тоді, на мою думку, це дійсно цікаво. Інакше це просто агітпроп.
А. С.: Мене не цікавив агітпроп. Я пам’ятаю свій перший театральний досвід у Німеччині: там було багато вчителів, все було політичним, не було з чого сміятися.
Н. Р.: Я розумію, що ви прагнете створювати мистецтво. В мистецтві завжди є політика, але тут вона не приходить і не вказує, що робити. Ви розповідаєте історії, ваші театральні п’єси — це не трактати.
А. С.: Усі мої твори політичні, але вони — не агітпроп.
К. К.: Ми завжди працюємо задля пошуку істини, задля людського буття. Це головне питання в моїй творчості, в живописі і в театрі. У 1973 році мені був один рік, я жила в умовах диктатури протягом 17 років. Мої батьки були лівими, вони дуже швидко залишилися без роботи після перевороту, з двома маленькими дітьми. Довгі роки нам було дуже важко виживати. Мої батьки не були політично активними, хіба що батько трохи. Тоді, у 1990 році, на вулиці залунали заклики: «Ми скажемо “ні”». Вперше за 17 років можна було проголосувати. Я не могла голосувати, бо мені ще не було 18 років. Але ми більше не хотіли бути під владою фашистів.
Розігрування власної історії
«Колись настане новий день, і я прокинуся,
з двома вузькими чорними крилами за спиною».
(Альваро Солар, «Метаморфоза»)
Норберт Райхель: Я познайомився з Вами завдяки театральному проєкту «Безмежна надія». Як він виник?
Альваро Солар: Це була твоя ідея, Кристино.
Кристина Колао: Спочатку він називався «Бременська культура без кордонів». Перші ідеї з’явилися в Чилі у 2015 році. Ми провели семінар у Вальпараїсо, де поєднали топографію міста з автобіографіями учасників. Це було мистецьке дослідження, яке поєднало велику соціальну історію Чилі та особисту історію.
У Німеччині ми ініціювали проєкт «Бременська культура без кордонів», де працювали переважно з мігрантами та біженцями, які прибували до Бремена. Заняття майстерні біографічного театру завжди починалися з йоги.
А. С.: Багато хто з учасників не був знайомий з цим видом фізичної активности. Для декого також було дуже незвично бачити жінку в ролі керівника.
К. К.: Для мене це не було перешкодою в роботі. У деяких культурах не прийнято працювати фізично разом з жінкою, яка до того ж є лідером. Однак я прочитала цікавий текст про синдром Уліса. Коли людина емігрує, це також має фізичний ефект. Це горе, мова, сім’я, культура, друзі, ландшафт. Я сама все це пережила. Ця медична стаття здалася мені геніальною, і я подумала, що ми повинні розробити та удосконалити на основі цього синдрому особливий метод, використовуючи художні інструменти. Насправді було цілком природно пройти через це з людьми: Що відбувається з людиною, яка залишає свою країну і приїжджає одна в абсолютно іншу культуру, з горем, з надіями? Це не короткий етап, це близько двох років, протягом яких ми продовжуємо шукати зв’язок з минулим. Наприклад, у мене в голові завжди був дуже чіткий образ ящика з інструментами, але цей ящик був у Чилі, а не в Бремені. У твоєму розумі з’являються прогалини. Ти не впевнений у повсякденних речах, наприклад, у тому, як ходити по магазинах.
А. С.: Один з учасників говорить у книжці, що відчуває себе дитиною і мусить наново вчити все, навіть мову.
К. К.: Мені було вже 40 років, коли я приїхала до Німеччини. У мене вже було стабільне життя, я була професоркою в університеті. І раптом тут я знову перетворилася на маленьку дівчинку, якій постійно доводиться ставити запитання, щоб спілкуватися. Несамостійна, невпевнена в собі. Без роботи. Це тривало довгий час. Але мистецтво — це зв'язок, міст між культурами.
А. С.: Гадаю, цей досвід дав нам можливість працювати з усіма цими людьми, з людьми з різних куточків світу. Вони нам довіряли. Вони відчували, що ми знаємо, про що йдеться. Я також зміг розповісти свою історію. Справа була не лише в тому, що вони розповідали нам щось про себе, ми завжди починали з того, що розповідали щось про наш досвід, показували, що ми самі це пережили, відкривалися перед ними, не боячись щось розповісти. Центральним моментом завжди є страх.
Ти завжди маєш лише страхи. Це була одна з перших стін, яку ти повинен був зруйнувати — як людина, як опікун, як вчитель, як завгодно це можна назвати. Знайти шлях, підхід, який допоможе знайти контакт з людиною, яка пережила жахливі події, тож їй важко говорити про це. Це божевілля — те, що пережила більшість людей.
К. К.: Нам потрібно було зрозуміти, як ми можемо працювати з людьми, які не розмовляють німецькою і майже не розмовляють англійською. Гра стала рішенням. Гра була свого роду фізичним спілкуванням. Дехто трохи розмовляв італійською, тому що спочатку вони були біженцями в Італії. Ми завжди якось справлялися, я не знаю як. Лише дуже рідко ми запрошували когось допомогти нам. Ось так це почалося.
Кристина Колао, «Собаче саудаде», 2019
Синдром Уліса
«Справжній сміх ігнорує смерть,
як вічний ангел, він не має віку,
він народжується, помирає і знову воскресає,
це як дитина, яка ніколи не народжувалася, тому завжди буде жити».
(Альваро Солар, «Сміх»)
Норберт Райхель: Як Ви знайшли людей, з якими працювали?
Кристина Колао: Через різні інституції. Наприклад, через Німецьку спілку з допомоги бідним.
Альваро Солар: Ми також працювали з GRONE, організацією, яка проводить навчання для тих, хто вже довгий час без роботи. Серед них багато іноземців, але також багато німців, які живуть у нестабільних соціальних обставинах. Це було вперше, коли ми працювали з німцями. З людьми похилого віку, з молоддю. Пізніше ми також працювали з турецькими жінками з першого покоління гастарбайтерів — усім понад 80 років. Я вже давно не сміявся так багато, як з цими жінками. Вони полюбили нас і розповідали такі чудові історії. Їх історії також увійшли до книжки.
Про нас почали говорити, ми виготовили і розповсюдили матеріали, пояснили людям, чого вони можуть очікувати. Ми проводили майстер-класи в центрі освіти для дорослих. Проєкт «Бременська культура без кордонів» триває від 2016 року.
К. К.: Нас завжди запитують, як ви працюєте, адже ви не терапевти, не педагоги? Ми завжди відповідаємо однаково. Ми не хочемо працювати терапевтично, ми працюємо з мистецтвом. Мистецтво завжди має здатність приводити людину в контакт з її власною біографією. Ми ніколи не вважали себе терапевтами, ми працюємо як художники. Звісно, це також означає своєрідну терапію, тому що це допомагає подивитися на власну історію з іншої перспективи.
Альваро драматизував спогади учасників, щоб перетворити їх на тексти, які вони потім презентували авдиторії. Однією з драматургічних стратегій іноді була зміна перспективи пережитої історії. Це завжди дуже позитивно впливає на учасників.
До речі, ми знаємо, що нині існує великий рух за використання мистецтва як інструменту для людей, які не можуть знайти підхожий вид терапії і, можливо, не хочуть її шукати.
А. С.: Мистецтво — це своєрідна терапія. Так з’явився катарсис. Ось чому греки грали в театрі. Театр — це відображення суспільства, світу.
Н. Р.: А театр робить ці історії видимими, відчутними. У Джоан Дідіон є гарний вислів: «Ми розповідаємо собі історії, щоб жити». Вона пише «жити», а не «виживати», але, можливо, в цьому і є підтекст?
Кристина Колао, «Жива природа», 2022
А. С.: Життя без історій важке. Воно неможливе. Але ви також можете відучитися від цього. Молоде покоління з їхніми відео та телефонами більше не розповідає історій.
Н. Р.: Я бачу небезпеку в тому, що вони більше не розповідають одне одному історії, а спілкуються лише короткими повідомленнями та емодзі. І багато хто сприймає лише те, що їм пропонують інші, вони перебувають під впливом інфлюенсерів.
А. С.: І багато людей вірять у те, що не є правдою. Розповідати історії дуже важливо.
К. К.: Ми працювали з темою «Безмежної надії» в різних формах протягом восьми років. Ми навіть поставили театральну п’єсу з нашими власними біографіями: «Синдром Уліса». Це теж на нас вплинуло. Ми постійно контактували з такими сумними історіями. Під кінець ми дуже втомилися. Але ми глибоко пізнали цих людей. Між нами виникла своєрідна любов.
А. С.: Завжди дуже приємно зустріти когось із учасників на вулиці. Як вони сяють, коли бачать нас. Це неймовірно. Кожен з них пережив власний досвід. Щось сталося з ними, щось змінилося всередині них. Ми були там як ті, хто слухав, хто ставився до них з великим терпінням, хто піклувався про них і спонукав їх говорити, рухатися, брати участь.
Н. Р.: Мене вразила форма, в якій ви представили ці історії в книжці. Вони надруковані по центру, як ліричні тексти. Вони мають оповідну, драматичну, ліричну якість.
А. С.: Однією з причин було те, що багато людей, які приходять до нас, пишуть справа наліво. А ми — зліва направо. І ми зустрічаємося посередині. Але це правда: це майже лірика.
Н. Р.: Текст завжди дуже стислий.
А. С.: Кристина має рацію. Ми були разом дуже довго, я постійно писав. Нотатки, нотатки, нотатки. Навіть під час перерв. Перерви були короткими, але вони продовжували розмовляти, а я продовжував писати. Наведу показовий приклад: був там один німець, син сирійця, який нічим не цікавився, завжди глузував з інших та іноді жартував. Я не буду про це починати – таким було його ставлення. Потім настала перерва, і я запитав: «Коли ти почнеш розповідати?». Він відповів: «Що я вам маю розповідати? Чи я вам можу сказати, що мій батько родом із Сирії, що він залишив мою маму, що мене били в дитинстві?». Я зауважив, що він вже почав, він вже мені розповідає. Це той хлопець, який пішов до армії. Пізніше він був дуже вдячний.
Н. Р.: Зміна або трансформація у грецькій мові називається метаморфозою. І це також назва збірки віршів.
А. С.: Це справді була метаморфоза. Під час пандемії. Кристина знову почала малювати олійними фарбами, малювала як навіжена і не могла зупинитися. Вона працювала в нашій майстерні. Я сидів поруч і писав вірші. Вона слухала. Це було злиття, яке розвивалося повільно.
Кристина Колао, «Крихка, як секунда», 2020
Н. Р.: «Метаморфоза» — продукт пандемії?
А. С.: Можна сказати й так. Сьогодні важко уявити, що тоді все було закрито. Є світлина Папи Римського, абсолютно самотнього на площі Святого Петра. Це було так сумно. Кристина зобразила його на картині («Крихка, як секунда»). Я написав про це вірш «Парадигма 2020», у якому є наступні рядки:
«Приголомшений такою кількістю нової реальности,
у відчайдушній спробі
досягти когось,
посеред неосяжности
мовчазної площі Святого Петра, Кіхот
повалений вітром вітряків,
Папа Римський ХХІ століття, самотній, покинутий там
серед темряви похмурого міста,
молиться порожньому духу чорного заходу сонця».
Останні чотири рядки:
«Простір спорожнів
і хмара невизначености
пливе мовчазним містом.
У Берліні самотня качка проходить крізь Бранденбурзькі ворота».
Кристина Колао, «Наприкінці», 2018
Оповіді про майбутнє – у майбутньому
«Є птах часу
закутий у відкриту клітку.
Має чорне пір'я
сповнене хвилин,
довгий дзьоб,
як стрілки
годинника».
(Альваро Солар, «Птах часу»)
Норберт Райхель: Про що ваш останній проєкт? Його прем'єра відбулася 16 серпня 2024 року.
Альваро Солар: Мене попросили написати казку про Адама і Єву і поєднати її з казкою «Диявол із трьома золотими волосинами». Я написав майже кабаретний текст для двох акторів, а потім також написав і склав пісні. Твір тепер називається: «Диявол відривається в барі “Paradies”!». Я також включив в сценарій першу дружину Адама, Ліліт. У якийсь момент справа доходить до історії з дияволом. Диявол сидить у барі. Кристина створила сценічні декорації. Вони були фантастичними! Вона змайструвала двох ляльок, короля і королеву, маски для бісової баби і диявола. Сюжет переносить вас з однієї сцени в іншу, з одного стилю в інший. Актори то носять маски, то водять ляльок. А ще музика з усіма піснями. Це було непросто, але ми впоралися з великим терпінням і спокоєм. Все відбувалося просто неба, на фестивалі тут, на півночі Німеччини. Восени буде нова вистава з театром «Метроном», яку ми продюсуємо.
Н. Р.: Музика завжди грала важливу роль для вас.
А. С.: Я нічого не уявляю без музики. Музика створює у глядача внутрішній стан, який відкриває його ще більше. Це схоже на сміх. Відчуття щастя відкриває людей. Тоді людині на сцені легше налаштуватися на одну хвилю з публікою.
Кристина Колао: Цього року ми також реалізуємо соціально-культурні проєкти. «Cuerpo e identidad» («Тіло та ідентичність»), проєкт із жінками, які є художницями, але не мають права працювати художницями, оскільки вони не можуть цим заробляти на життя. Відеоперформанси, також з текстами, під драматургічною редакцією Альваро, художні відповіді на расизм. Як ми відчуваємо расизм і мікрорасизм як жінки та митці. Що ми робимо зі своїми почуттями? Наша відповідь — ми створюємо мистецтво.
Інший проєкт присвячений темі «Суб’єкт і суспільство», це мистецьке дослідження, яке також залучає мігрантів з першого и другого поколінь. Наші соціально-культурні проєкти завжди пов’язані з нашим містом Бремен.
Для мене важливо сказати, що нинішній розвиток подій у Німеччині, усе, що відбувається з мігрантами, що роблять праві екстремісти, сильно впливає на моє життя та роботу. Я спостерігаю за своїм життям у цьому контексті і вважаю, що воно дуже важке, вразливе, під впливом негативних чинників і неповноцінне. Все, що зараз відбувається в Німеччині – і не тільки в Німеччині – в Европі, у світі. І ми запитуємо себе: чому? Під час пандемії я думала, що ми стали ближчими. Усіх нас пов’язують повітря, дихання, природа. Сталося навпаки. Ми віддалились одне від одного. Ми це можемо помітити в нашій роботі. Є реакції, є контрреакції.
А. С.: А потім відбувається щось подібне до того, що сталося наприкінці серпня 2024 року в Золінґені! (23 серпня 2024 року під час фестивалю з нагоди святкування 650-річчя міста Золінґен, Німеччина, сталася масова різанина: озброєний ножем сирієць убив трьох людей і поранив ще вісьмох. — Прим. перекл.)
К. К.: Я можу зрозуміти, що відбувається в суспільстві, коли стається щось подібне. Але вважати всіх мігрантів однаково поганими — це помилка. Ми хочемо кращого для цієї країни. Я від самого початку проводила соціальну роботу. Я хочу зробити щось хороше для нашого суспільства в громаді, в якій я живу.
Н. Р.: І коли ми говоримо про Золінґен, ми не повинні забувати про акти насильства праворадикалів у Ганау, Галє та про підривну діяльність Націонал-соціалістичного підпілля! Чи виглядав би сьогодні інакше такий проєкт, як «Безмежна надія»?
К. К.: Нас це також цікавить. Це стає дедалі складніше, тому що ми також отримуємо дедалі менше фінансування на наші проєкти.
Н. Р.: Зараз багато культурних і демократичних проєктів стикаються з такою проблемою. Тенденція вельми негативна.
К. К.: Ми незалежний театральний колектив без власного приміщення. Ми знаємо, що означає невизначеність. Тим не менш, у цьому новому контексті ми продовжимо займатися нашими темами!
Стаття вперше була опублікована німецькою мовою під назвою «„Die Antwort heißt: Wir machen Kunst“: Cristina Collao und Alvaro Solar über die Kraft des Erzählens» в журналі «Demokratischer Salon» 10 вересня 2024 року.
Переклали Анастасія Демяненко, Владислав Терещенко, Ірина Сороківська, Максим Хижняк.
